Минуло 25 років відтоді, як Україна проголосила Незалежність. Саме проголосила. Колишній Союз затріщав по швах: Прибалтика відділилася, на Кавказі заворушення, Середня Азія проявляла непокору, Молдова більше почала горнутися до Румунії.

Вони не герої, не улюбленці дітей, не натхненники, не винахідники, не вчені. Вони з’являються тому, що у кожному з цих осіб сидить черв’як незакопаного досі совєцького ідола Леніна, який проїдає їм мозок.

Ми, українці, — одна з найбільших націй Європи, базовий етнос у формуванні індо-європейської спільноти, переживаємо одну з найважчих сторінок нашої історії. Відбувається жорстока битва за наше існування, за наше майбутнє. Ми переможемо тільки тоді, коли усвідомимо себе єдиною згуртованою нацією.

Події в державі змушують відповідальних керівників приймати конституційні рішення відповідно до цих подій. Так чинять президенти Франції і Туреччини, запроваджуючи у своїх країнах надзвичайний стан відповідно до обставин. На жаль, цього не сталося в Україні.

Прочитавши в «Україні молодій» за 11 травня ц.р. статтю Л. Іваннікової «Замість науки — що?», був і здивований, і вражений.

Ми малюємо на стінах лікарень Ємєль з берізками і думаємо, що це наше. А це їхнє, російське. Ми дивимося російський мультик про князя Владіміра, читаємо на уроках рускіє биліни про Добриню Нікітіча чи Ілью Муромца – і думаємо, що це їхнє, а насправді це наше, українське.

У 1983 році я перемешкала зі Львова до Києва. У ремонті і прибиранні гарячково спливали перші дні і було не до форсу.

Якщо не буде правових способів убезпечити простих громадян від убивць за кермом, почнуться самосуди. І очільнику поліції Хатії Деканоїдзе, і міністру внутрішніх справ Арсену Авакову варто це усвідомити і почати шукати вихід, щоб зупинити цю п’яну вакханалію.

Років під 60 дідо мав професійну хворобу лісорубів - бронхіальну астму. Десь у цьому віці він вирішив, що прийшов час зробити те, на що не вистачало часу замолоду. З астмою дід почав носити і встановлювати залізні хрести на могилах своїх найближчих родичів.