«А небо жде на своє слово...»

Минуло 25 років відтоді, як Україна проголосила Незалежність. Саме проголосила. Колишній Союз затріщав по швах: Прибалтика відділилася, на Кавказі заворушення, Середня Азія проявляла непокору, Молдова більше почала горнутися до Румунії. Саме тоді у білоруській Біловезькій Пущі Єльцин, Шушкевич і Кравчук поділили між собою залишки Радянського Союзу. Верховна Рада України, виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв’язку з державним переворотом у СРСР 19 серпня 1991 року, своїм актом проголосила Незалежність України та створення самостійної української держави — України. Акт було затверджено 1 грудня 1991 р. всенародним референдумом.

Та, як виявилося, цього замало. Якби українці, на зразок прибалтійців чи поляків, свідомо обрали свою долю, життя власної держави, то сьогодні була б і громадянська злагода на землі України, була б розвинута й міцна демократична, соціальна, правова держава, у якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека були б найвищою соціальною цінністю, перед якою держава відповідала б за свою діяльність; права і свободи людини та їх гарантія визначали б зміст і спрямованість діяльності держави.

Таку державу потрібно ще виборювати, облаштувати, підняти до рівня свого серця, аби вона відбулася, відродилася. А що ми маємо сьогодні? Нація постійно перебуває у пошуку месії. А він не приходить та й не приходить. Забули, або й не знали, мабуть, слів пророка нашого — Тараса Шевченка: «Не жди сподіваної волі. Її приспали...» Духовна бездіяльність української спільноти дуже дорого обходиться Україні. Ми досі платимо дорогу ціну за своє малоросійство, національний нігілізм. Ще не вмерла Україна, але може вмерти, бо це ми, ледачі, ведемо її до смерті.

 

Чужих богів жало зміїне,

чужинська мова і хохли

тебе, довірлива Вкраїно,

до краю прірви привели!

Мені так жаль тебе, народе!

Ну аж до болю в серці жаль,

адже ти сам накликав лихо

І винуватий лише сам,

що Україна ледве диха...

Ти відвернувсь від свого Бога,

від духу предків відвернувсь...

А небо жде на твоє слово,

віки цілісінькі вже жде,

щоб привернути тебе знову,

зрум’янить личенько бліде.

А небо жде...

 

Усвідомлюючи свою відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми й прийдешніми поколіннями, встаньмо з колін та почнемо здійснювати свою владу безпосередньо. Адже носієм суверенітету та єдиним носієм влади в Україні є народ. Влада обдирає народ, Президент не є гарантом Конституції. Чи достатньо в теперішніх умовах українцям такої повільної еволюції в політиці та в житті України? Не думаю. Потрібно довести те, що ми почали на Майдані! Перезавантажити країну.