Відставка у п'ятницю надвечір Олександра Чалого, який з липня минулого року обіймав посаду «профільного» заступника міністра закордонних справ — з питань європейської інтеграції, — не стала несподіванкою. Не стало несподіванкою й те, що Чалий пішов за власним бажанням — тут збіглися думки втомленого ситуацією дипломата і бажання вищого керівництва держави. Олександр Олександрович минулого тижня вже був у відпустці і мотивував своє бажання перепочити від дипломатії потребою написати мемуари. Книжка Чалого, як з'ясувалося в його суботньому інтерв'ю радіо «Свобода», буде теж «про це» — про євроінтеграційні перспективи України. Адже, попри все, «я... залишаюся глибоким прибічником євроінтеграційної стратегії, і хочу зробити в нових обставинах позитивне й конструктивне, щоб захистити цю стратегію». Шокує, що держава, якій бракує висококваліфікованих дипломатичних кадрів, легко відпускає такого потужного спеціаліста, як Чалий, «писати книжки». Очевидно, що справа, якою він опікувався, вже абсолютно нецікава Україні, що б там не заявляв Президент Кучма до Дня Європи про «незмінність нашого євроінтеграційного курсу». Фахівці в євросправах виявилися державі непотрібними, бо неактуальними є самі проблеми євроінтеграції, натомість час потребує фахівців з вивчення російської політики та неоколоніальних взаємин з метрополією.

Щойно партійці Валерія Пустовойтенка та Анатолія Кінаха злилися в одну фракцію, як одразу ж задекларували намір узяти участь у наступній президентській кампанії. Судячи з усього, ПППУ та НДП вирішили взятися за цей процес дуже серйозно. «Промисловий підприємець» Микола Оніщук сказав, що майбутня коаліція буде альтернативою «політичному процесу, що розвивається навколо фігури нинішнього Прем'єр-міністра України Віктора Януковича».

Позавчорашній робочий візит до Москви Прем'єр-міністра Віктора Януковича до Москви був здебільшого присвячений Єдиному економічному просторові (адже саміт «четвірки» в Ялті планується провести 23-24 травня), і аж ніяк не спробі «нетихого дона» знайти в російській столиці підтримку своєї кандидатури на наступних президентських виборах. Принаймні на прес-конференції у Москві Янукович спростував припущення, нібито він прибув у білокам'яну, аби заручитися підтримкою Володимира Путіна: «Ці питання під час зустрічі не обговорювалися». Зате чимало часу, судячи з офіційних звітів про поїздку, було відведено для розмов про ЄЕП.

Версії щодо балотування глави президентської Адміністрації, одіозного лідера СДПУ(о) Віктора Медведчука, в народні депутати у «звільнених» округах виникали вже не раз — і коли «донецький» Геннадій Васильєв пересів із віце-спікерського крісла ВР у генпрокурорське, і коли близький до есдеків Сергій Ківалов перейшов із парламенту на посаду голови Центрвиборчкому. Але були причини, які ощасливлювали виборців Донеччини та Одеси. У першому випадку мандат передався у спадок від брата Геннадія до брата Олександра, тим паче — у «вотчині» «донів». У другому існує ризик «прольоту» Медведчука, адже одесити — народ не темний, візьме та ще й «прокине». До того ж весь цей час існувала політична невизначеність, пов’язана з незавершеністю політреформи. Адже цей проект глави Банкової в разі реалізації «автоматом» відкривав Медведчукові шлях до висот — скажімо, в крісло Голови надзвичайно посиленого, підконтрольного нинішнім «кучмістам-медведчукістам» парламенту. Але реформа у версії Банкової провалилася остаточно, і осінь диктує Вікторові Володимировичу свої «умови задачі». Адже хоч би хто став Президентом із нинішніми повноваженнями — Ющенко чи Янукович, — лідер СДПУ(о) на посаді свавільного глави президентської канцелярії не залишиться. Не візьмуть його і в прем’єр-міністри, навіть за виграшу на виборах Януковича. А, скажімо, віце-прем’єрство — дуже мілко для чоловіка Оксани Марченко. Тож лишається єдиний вихід — пробиватися в парламент, щоб вести свої нові ігри й крутити інтриги вже там.

Треба уважніше придивитися до багатьох iнтернет-видань України, адже деякі з них працюють «поза правовим полем» і безкарно пишуть казна-що. Так нещодавно казав голова Держкомтелерадіо Іван Чиж. Безсумнівно: Чиж не має стосунку до того позову, який минулого тижня подали проти «Української правди». Проте Іван Сергійович фактично наврочив: до «УП» «уважно придивились...» Валерій Воротнік, радник соціал-демократа(о) Нестора Шуфрича, екс-редактор черкаської «Антени» (колись опозиційної газети) та Марія Самбур (у недалекому минулому — юрист Інституту масової інформації) через суд вимагатимуть спростування деяких, надрукованих «Українською правдою», даних.

Марафон нової прес-секретарки Прем'єр-міністра із показування Януковича «таким, яким він є насправді», стартував. Виконувати свою обіцянку Ганна Герман почала минулого тижня, влаштувавши для журналістів брифінг... ні, не свого шефа, а власний. Вочевидь, колишня директорка київської редакції радіо «Свобода» має підстави проводити особисті прес-конференції, бо в журналістиці, на її думку, досягла таких висот, які простим смертним «акулам пера й мікрофона» і не снилися. Але про це трохи згодом, адже головною метою пані Стеців-Герман було нібито не самовихваляння, а виконання дифірамбів «єдиному кандидатові». І, судячи з усього, присутні на прес-конференції справді були вражені. Але не достоїнствами Януковича, а самопожертвою його речниці, яка, здається, підірвала за собою всі опозиційні мости. І отак просто з журналіста стала залюбленим у шефа піарником.

«Хто з нас у молодості не збочував з путі істинної?» — приблизно так відповідають на закиди у кримінальному минулому колишнього голови Донецької облдержадміністрації, нинішнього Прем'єр-міністра України й майбутнього кандидата у президенти Віктора Януковича його захисники й підлабузники. І справді — ну хіба всі ми свого часу не знімали з перехожих шапки, не відсиділи по кілька термінів за колючим дротом, не «стукали» на своїх «однозонників» до тюремної адміністрації? Якщо вас усе це не стосується — не поспішайте радіти. Бо в новітній історії України такі «подвиги», як з'ясувалося, свідчать радше про «плюси» їхнього «героя», ніж про якісь його недоліки. Адже навряд чи весь сонм державних керівників висунув би на найвищу посаду країни особу, від репутації якої смердить характерним душком тюремної баланди, причому зовсім не дисидентської...

Після першотравневого розширення Євросоюзу і напередодні затвердження Плану дій «Україна—ЄС» Європейська Комісія оприлюднила два знакові, хоча й рамкові документи щодо нашої держави: Звіт ЄС про Україну (такі моніторингові документи Брюссель щороку готував щодо тодішніх країн-аплікантів) та План стратегії ЄС, у якому окреслюється Європейська політика сусідства (ЄПС).

Початок травня цього року став для Європи справжнiм святом солідарності європейських націй у справі побудови єдиного європейського простору. У загальноєвропейський дім увійшли 10 нових держав, а кордони Євросоюзу розширилися на Схід, до кордонів України...
Ця подія викликає у мене суперечливі почуття. Ми поділяємо радість тріумфу з нашими сусідами, які наприкінці 80-х скинули ярмо комуністичного імперіалізму і чиї зусилля, надії й устремління нарешті знайшли своє втілення. Водночас ця радість змішана з почуттям розчарування і гіркоти. Ми, українці, нашою історією, нашою героїчною боротьбою проти фашизму і більшовизму, табірними муками нашої інтелігенції довели своє право на гідне місце в сім'ї європейських народів. Не варто забувати, що саме українці до середини 50-х років ще продовжували вести збройну боротьбу за незалежність, тоді як в інших державах Східної і Центральної Європи встановилися прокомуністичні режими. Саме на долю нашого народу випали найбільші страждання, принесені нелюдською політикою більшовизму — голодомор 30-х і чорнобильська катастрофа.

«Українське село після реформ. У таких сіл нема майбутнього». «Транспарантом» із таким гаслом була прикрашена трибуна спікера Володимира Литвина під час і після доповіді міністра аграрної політики Віктора Слаути. Неначе на своє виправдання, Віктор Андрійович почав із того, що «вже приймаються непогані й досить конкретні законодавчі акти», які, ймовірно, мають суттєво підвищити рівень життя сільського населення. Звичайно, не міг міністр у кращих урядових традиціях не підкреслити, що тільки завдяки консолідації зусиль Кабміну та Верховної Ради намітились позитивні зрушення щодо розширення державної підтримки агропромислового комплексу.