Сьогодні виповнюється 15 років з того дня, як в Україні відбувся народний референдум, покликаний закріпити її незалежність. Підтримка Акту проголошення незалежності, перед тим прийнятого парламентом, була нечуваною: 90,32 відсотка голосів. Жоден регіон, навіть східний, не дав за суверенітет менше нiж 80 відсотків (винятком був тільки Крим, де незалежність підтримало трохи більше половини громадян)! Відтак нову сторінку своєї історії Україна почала з жирного та красивого заголовка.
Іван Драч тоді очолював Народний рух України — партію, котра як жодна інша, асоціюється зі здобуттям незалежності. Саме націонал-демократичні сили розмножили у суспільстві незалежницькі настрої. Щоправда, потім їхні ідеї підхопила і владна комуністична номенклатура, відтак перспективи суверенітету стали значно чіткішi. В інтерв'ю «УМ» відомий поет згадує події початку 90-х і пояснює, що спершу був проти референдуму, бо боявся, що люди проголосують не так.

Поки в Апеляційному суді Києва слухається справа про вбивство Георгія Гонгадзе, українська та словацька пресa обговорюють зовсім неочікувану новину: знайдено ще одне тіло, яке могло належати покійному журналісту. Звістку про віднайдені на території Словаччини (район населеного пункту Ліптовські Мікулаш) рештки чоловіка днями підтвердив і прес-секретар тамтешньої поліції Мартін Корх. Речник словацьких правоохоронців був навдивовижу лаконічним: тіло знайдене ще в квітні 2001 року (тобто через сім місяців після зникнення Георгія), повідомив він. І додав: наразі поліція чекає на відповідні кроки з боку українських слідчих, які допомогли б словакам ідентифікувати невідомого...

Наш народ, охайний і здоровий від природи, не любив крайнощів. Чи ви чули в порядній селянській сім'ї, щоб насміхалися з синагоги чи костелу? Траплялися окремі особи, що звертали розмову на слизьке, але вони радше слугували повчальним застережливим прикладом. Люди мали звичай приховувати сором. Сьогодні щораз більше їх провалюється у стан цілковитої безсоромності. Зважитись на безсоромність стало навіть модно. Що ж, екології культури пощастило ще менше, ніж екології довкілля: її не рятує жоден Грінпіс.

В українському постгеноцидному суспільстві політика часто зводиться до політиканства. Свідченням цього стала патова ситуація, що склалася у Верховній Раді довкола питання про визнання Голодомору актом геноциду української нації. Зіткнулися дві позиції: з одного боку — президентська, з іншого — так званої «антикризової» коаліції. Президент подав свій проект закону про Голодомор, владна більшість — свій. Відмінностей небагато, але вони дуже суттєві. А чому — про це в інтерв'ю «УМ» розповідає відомий дослідник Голодомору, заступник директора Інституту історії України НАНУ, доктору історичних наук Станіслав Кульчицький.

Широкий загал уперше дізнався про постать Сергія Луценка, коли він, протестуючи проти членства Соцпартії в «антикризовій» коаліції, публічно спалив свій партквиток. Зараз він виявляє свою активність в іншій формації — «Антикримінальному виборі». Нещодавно ця громадська організація провела велелюдний мітинг біля Генпрокуратури і залишила на Різницькій знущальний «монумент» химери у вигляді жаби з людськими сідницями — «сракожаб».
Саме Генпрокуратура стала одним із ворогів Сергієвого брата — Юрія Луценка. Міністр внутрішніх справ часто нарікає на ГПУ, коментуючи ситуацію, за якої бандити все ще не в тюрмах. У надрах Різницької також зародилися два протоколи про корупцію (керманич МВС нібито незаконно присвоїв одному чоловіку іменну зброю, а іншого — підвищив у званні), через які суд виписав Луценку кількасот гривень штрафу. Тож нині гарячий час і для Юрія, і для його старшого брата, котрий із молодшим заодно...

(Закінчення. Початок у попередньому номері «УМ»)
Пострадянські політики легко кидаються словом «народний», девальвованим уже в період режиму: «народний президент», «народна влада». В цьому випадку і справді йшлося про народ — в автентичному значенні цього слова. Саме тому цих виборців важко завоювати. Але дуже легко втратити.

Ні, Україна не воздвигне свойого Мойсея, про що так розпачливо питав Павло Тичина наприкінці трагічних для України 20-х років. Однак не тому не воздвигне, що не здатна. А тому, що сьогодні це — нарешті! — непотрібно.
Від осені 2004-го до осені 2006-го Україну стрясає дріж. Те, що в журналістиці, політології і просто щоденній мові називається звичними термінами — «вибори», «Помаранчева революція», «політреформа», «коаліціада», «спікеріада» тощо, — насправді є в геополітичному плані тектонічним зрушенням на велику перспективу, а в плані суспільному — важким іспитом на десятиліття вперед. Коли в рух приходять великі маси історичного часу, треба бути обачними і з аналізами, і з прогнозами. Тому те, що сьогодні сприймається як поразка демократичного проекту України, насправді є тим, — може, й необхідним — випробуванням, яке має допомогти зробити ревізію пріоритетів, здобутків і втрат, готуючись до наступного етапу.

Редакційне завдання написати ностальгічно-аналітичний матеріал до другої річниці Помаранчевої революції авторка цих рядків, чесно кажучи, сприйняла з опущеними руками. В голові постійно прокручувалася остання пісня «Океану Ельзи» «Веселі, брате, часи настали». Нею все сказано, і чи є що додати? Проте коли говориш про це не з політиками, а з простими людьми — тими, які приклалися до перемоги Майдану, — крига скресає, і з закапелків душі потроху повертається відчуття ейфорії та піднесення. І в голові грає вже інша пісня — «Буде нам з тобою що згадати».

Від початку порядок денний обіцяв, що четвер, 16 листопада, у Верховній Раді буде нелегким і цікавим днем. Розгляд двох варіантів закону про Кабінет Міністрів від двох «конкуруючих фірм» — розроблений секретаріатом Президента та урядом; остаточне ухвалення законів, необхідних для вступу України у Світову організацію торгівлі і, нарешті, спроба подолати президентське вето на закон про внесення змін до Закону України «Про господарські товариства» (щодо зниження планки кворуму проведення загальних зборів господарського товариства») — це, звісно, далеко не повний перелік питань, які мали розглянути депутати, але для того, щоб укотре «по-чорному» їх між собою пересварити, більш ніж достатньо.