Ворожий фугас спрацював буквально на відстані трьох-чотирьох метрів від українського бронетранспортера (БТР-80), коли наші миротворці, як завжди, зранку, проводили планову інженерну розвідку дороги неподалік міста Ен-Нуманія. Вибух стався вчора близько десятої ранку i, враховуючи невелику відстань до БТРа, не зачепити наших бійців, які були «на броні», фугас просто не міг.
Учора Національна телекомпанія України таки отримала нового президента. Ним став Віталій Докаленко, досі — генеральний директор телеканалу «Тоніс». Його в «олівці» — апаратно-студійному комплексі УТ-1 на вулиці Мельникова — вчора представив голова секретаріату Президента Олег Рибачук.
Новий Надзвичайний та Повноважний Посол Республіки Польща в Україні Яцек Ключковський увійшов у новітню історію України минулої осені — він був спецпредставником польського уряду та президента Кваснєвського на знаменитих «круглих столах» влади та опозиції під час Помаранчевої революції. «Президент Кучма, побачивши сотні тисяч людей на Майдані, гадаю, вже тоді прийняв рішення — він не хотів силового варіанта. Він дійсно хотів певного компромісу, який би залишив владу олігархам і дав новий розподіл влади між «Нашою Україною» та її супротивниками. Але Кучма не бажав розв'язання ситуації силовими методами», — каже тепер пан Ключковський.
У 1314 році король Британії Едуард II заборонив футбол «як забаву, котра суперечить громадському спокою та призводить до розбрату з озлобленням». Про цю ж «гру з м'ячем», яка ще не мала вигляду сучасного футболу, сер Томас Еліот у книзі «Правитель» (1564 р.) теж висловився негативно: «Ця гра пробуджує у людей тваринну лють і пристрасть до руйнування». Не дивно, що й у теперішні часи «цивілізованого людства» принципове протистояння львівської та донецької футбольних команд вийшло за рамки звичайного матчу 1/8 фіналу Кубка України. Призабуті з часів виборчого періоду емоції та гнів, які позавчора спалахнули на трибунах стадіону «Україна», ще раз показали місце футболу в нашому суспільстві. Футбол ще більше роз’єднує опонентів. Водночас — запалює кожну зі сторін, а найбільше — ту, яка перемогла у важливому поєдинку.
Росіяни ніколи не соромилися зараховувати яскраві особистості українців до лав великоросів, вочевидь, нарощуючи в такий спосіб свій інтелектуальний потенціал. Iз численних підневільних народів, приписаних спершу до двору Романових, а згодом переданих під провід Леніна—Сталіна—Брежнєва, наймасовішій русифікації піддавалися саме українці. Переважно їхніми ж зусиллями відбувався розвиток російської культури, науки, техніки та технологій.
Цікаво, що в першій половині ХІХ століття російське бджільництво рухали вперед винятково українці — Микола Вітвицький, Петро Прокопович та Олександр Покорський-Жоравко. Автор першого грунтовного дослідження «Русское пчеловодство», виданого в 1990 році в Москві 400-тисячним накладом, Іван Шебаршов називає Вітвицького «патриархом отечественного (тобто російського. — Авт.) пчеловодства», Прокоповича — «гениальным изобретателем ульевой рамки и рамочного улья», а Покорського-Жоравко — «первым историком пчеловодства в России». Всіх же разом — особистостями, якими гордяться росіяни.
Сьогодні в українському прокаті стартує довгоочікувана (для прихильників Антоніо Бандераса, Кетрін Зети-Джонс та видовищних бійок і погонь на екрані) стрічка «Легенда Зорро». Як обіцяють автори фільму, він буде не менш захоплюючим, ніж «перша серія» — «Маска Зорро», яка зібрала у світовому прокаті понад 250 мільйонів доларів. У «Легенді» безстрашний герой Бандераса знову бореться зі злом, і йому непогано допомагає кохана дружина Єлена (Зета-Джонс), із якою вони вже встигли прожити у щасливому шлюбі десять років і народити симпатичного сина Хоакіна. До слова, пригоди звалюються на голови безтурботного сімейства саме тоді, коли Алехандро де ла Вега (він же, але у масці й характерному капелюсі — Зорро) обіцяє дружині й синові більше ніколи не одягати костюм загадкового месника й спокійно сидіти вдома перед каміном, замість гасати за бандюгами на коняці.
Майже кожне творіння, що стає популярним в усьому світі, — чи то книга, чи пісня, — ризикує наштовхнутися на оцінку на кшталт «десь ми вже таке чули (бачили, читали)», і його автора підозрюватимуть у плагіаті. Дуже часто такі претензії пов’язуються зі звичайною чорною заздрістю, хоча іноді справді слід замислитися: а чи не використав цей митець для свого злету і, відповідно, збагачення, інтелектуальну власність інших авторів? З огляду на те, що американський письменник Ден Браун — автор релігійно-пригодницького детективу «Код да Вінчі» — віднедавна став одним із найчитабельніших літераторів у світі (і вже точно найбагатшим), йому адресують і відповідну кількість закидів та звинувачень. Скажімо, такі собі Річард Лі та Майкл Бейгент звинувачують Брауна в незаконному використанні висновків, що містяться в їхній книзі «Священна кров та святий Грааль».
Це тільки на перший погляд здається, що акторська професія дуже проста й складається із суцільного задоволення. Насправді навіть найзірковіші її представники не лише пожинають лаври слави, отримують чималі гонорари й купаються в обожнюванні прихильників, а й страшенно втомлюються, важко переживають деякі ролі, а нерідко навіть ризикують власним життям. От, наприклад, жіночий улюбленець Джордж Клуні через одну роль ледве не вкоротив собі віку.
Дивну картину можна спостерігати в парафіяльній церкві британського містечка Берроу, що у графстві Саффолк. Під час проповідей у храмі між рядами лавок бродять кози й вівці, а поруч зі священиком в урочистій позі стоїть осел. Ні, це не витівки хуліганів. Такий «зоопарк» у Божому домі можна спостерігати регулярно, і організовує видовище... сам пастор.
— Не ходи туди. Вдень там собак спускають.
— А вночі?
— А вночі — надувають.
