Під прапори ОУН-УПА всі ставали з єдиною метою — здобути незалежну Україну, але кожен умирав за неї по-своєму, здебільшого — під псевдонімом, який приховував від розправи родину. Їхні могили або зрівнювали з землею, або заростали чагарниками за часів правління переможців. Після розпаду СРСР про них згадали, але ненадовго.

У нашій дивній незалежній державі дотепер — на догоду істеричним онукам Леніна—Сталіна — ганьбляться імена десятків тисяч патріотів, котрі хотіли бачити Україну вільною ще в середині ХХ століття. Органи державної влади зверху донизу не виявляють ніякого інтересу до зусиль суттєво здрібнілих рядів вітчизняних «меморіалівців», які з останніх сил шукають місця загублених поховань, аби віддати християнські почесті загиблим чи розстріляним, переважно молодого віку, українським повстанцям. Увесь тягар цієї фізично важкої і психічно напруженої роботи на Івано-Франківщині в останні роки ліг винятково на плечі кількох людей уже далеко не молодого віку.
Чому так сталося і чи варто й далі рити землю задля не завжди результативних пошуків черепів та кісток часто безіменних героїв чи безневинно замучених земляків? Про це — розмова з головою Івано-Франківського обласного товариства «Меморіал», директором Музею визвольних змагань Прикарпатського краю Степаном Каспруком.

Чи діє на вас реклама на кшталт «Допоможіть безпритульним дітям!»? Чи хочеться вам покинути курити від заклику «Нікотин — це шкідливо!»? Отож-бо й воно. А чи подіє на вас реклама американского фонду допомоги голодним сомалійським дітям: «Ми не просимо у вас грошей. Ви не любите цього. Ми тільки просимо у вас коробки з-під взуття. Нам не вистачає трун, щоб хоронити наших дітей». Таке не може не зачепити! Це називається просто — креатив. І йому тільки починають навчатися українські рекламісти. Благо, крига скресла: у Києві днями відбувся перший національний фестиваль соціальної реклами, який засвідчив: є у нашій державі світлі голови та небайдужі люди. Близько 650 робіт представили як досвідчені рекламісти, так i початківці — було на що подивитися. Усе це дійство відбувалося під патронатом Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, за підтримки Спілки рекламістів України та провідних рекламних агентств.

Iснуюча система фізичного виховання повністю себе дискредитувала і збанкрутіла. Частина випускників ВНЗ настільки погано фізично підготовлена, що їм сміливо можна видавати посвідчення інвалідів ІІІ групи, адже рівень працездатності у них належить до І або ІІ групи (РФС), який визначають або за допомогою тестів Купера, або методом експрес-оцінки по Апанасенко.

Найкраща британська співачка (що підтверджено відповідною грамотою), соул-діва й володарка чоловічих сердець Об'єднаного Королівства Джоселін Ів Стокер, а на сцені — просто Джосс Стоун — таки розійшлася зі своїм хлопцем і водночас продюсером Бо Дозьєром. Навколо цього розриву одразу з'явилося чимало пліток, адже британці, якi свою молоду зірочку дуже люблять і з цікавістю стежать не лише за її творчістю, а й особистим життям, добре пам'ятають скандал річної давності. Тоді одежний бренд Gap (до речі, американський), обличчям якого Джосс є вже другий сезон поспіль, ледве не розірвав із нею контракт. Компанії, яка загалом була дуже задоволена співпрацею з 17-річною співачкою, дуже не подобалося те, що неповнолітня Стоун живе разом зі своїм продюсером. Мовляв, такий «розпусний» спосіб життя не сприятиме довірі покупців до бренду. Дурниця, якщо подумати, адже одяг від Gap складно назвати продукцією для солідних матрон, які могли б перейнятися моральним обличчям Джосс.

«Старенький» — читай легендарний і безсмертний — гурт «Роллінг стоунз» вирішив довести Європі, що є ще порох у порохівницях. На літо наступного року «роллінги» планують грандіозне турне Старим світом — вони об'їдуть більшість країн, намагаючись не пропускати жодної «важливої». Що це означає й чи належить до переліку таких щасливчиків наша ненька-Україна, дізнаємося вже після Нового року, оскільки наразі свого маршруту рок-динозаври на чолі з Міком Джаггером не розголошують.

У перший день зими у голлівудського подружжя Дженніфер Гарнер та Бена Аффлека народився первісток. Точніше, народилась, адже першою дитиною 33-річних батьків стала дівчинка.

Біля райвідділків міліції й зараз висять грізні об'яви: «Розшукується такий-то... злісний неплатник аліментів». Авжеж, чоловіків, які тікають від дружин і дітей, не бажаючи сплачувати встановлене законом і судом «відступне», вистачає. Але що сказали б наші аліментники, яким слід переказувати на своїх чад навіть по 25 відсотків зарплати, про нещасного громадянина Ірану? Того, якому «найгуманніший у світі» іранський суд призначив кару у вигляді виплати аліментів своїй колишній дружині упродовж... 10 тисяч років?!

Рубрика «Поради кінолога» в журналі «Ваш чотириногий друг»: «Якщо вашому улюбленцеві часто доводиться залишатися самому, без прогулянок, радимо вам навчити його відкривати двері туалету лапою. Ось побачите, це принесе користь!».
Із листа в редакцію: «Принесло! Тепер наш чотириногий друг не тільки мочиться повз унітаз, а й тирить із холодильника ковбасу».

Московський ярмарок інтелектуальної літератури non/fictio№7 позиціонується як міжнародний. Ще пару років тому цей самопроголошений статус викликав поблажливу посмішку — таку ж, як і намагання українських ярмарків (київських, харківського і навіть тернопільського) задовольнити свої підліткові претензії на дорослість оцим доважком у назву: «міжнародний» (тобто наданням двох-трьох стендів іноземним посольствам).

Фестинами лемки називають свої забави з піснями та танцями. Кажуть: «Є три, мабуть, найяскравіші субетноси українського народу — гуцули вміло танцюють, бойки гарно музикують, а лемки фантастично співають». Згадують імена народжених Лемківщиною та відомих далеко за її межами: композитора Дмитра Бортнянського, Станіслава Людкевича (між іншим, коли Леся Українка отримала від нього збірник «Русские народные мелодии», написала сестрі: «Там найгарніші пісні — лемківські»), Анатолія Кос-Анатольського, Філарета Колесу, автора Національного гімну Михайла Вербицького, поета Богдана-Ігоря Антонича, а також сучасників — народної артистки України, лауреатки національної премії ім. Т. Шевченка Марії Байко та відомої на Західній Україні молодої співачки Аннички (Анни Чеберенчик). Та запитують: «Хіба можна не співати, коли народилися у такому прекрасному краї?».