Учора ввечері чоловіча збірна України стартувала вже на четвертому своєму чемпіонаті Європи. Перший матч у групі А наші провели з поляками.
У Швейцарії всі одностайно відводять українцям роль аутсайдерів. Мабуть, недарма. У 2000-му в Хорватії «синьо-жовті» були останніми, зігравши лише внічию з німцями. За два роки у Швеції наші гандболісти таки стали третіми у групі, обігравши команду Польщі, але потім програли всі три матчі на другій стадії і посіли 11-те місце. На Євро-2004 «синьо-жовта» дружина здала всі три групові поєдинки і стала 15-ю на континенті. Цікаво, що два роки тому в останній грі наші хлопці поступилися швейцарцям (22:25), які й тепер обрали команду Сергія Кушнирюка як бажаного конкурента у боротьбі за третє місце в групі. Річ у тім, що господарі Євро-2006 мали право обирати собі квартет, уже знаючи, як жереб розподілив збірні.

Ми вже так звикли (ба, навіть ніколи й не відвикали) споживати телевізійну продукцію східних сусідів, що й далі сприймаємо її достоту за рідну. Очевидно, керівництво «1+1» на це й розраховує, підсаджуючи на чергові два тижні українських домогосподарок на серіальчик, який уже встиг полонити російських тіточок на каналі РТР. Певно, наші кволі патріотичні почуття мусить стовідсотково задовольнити вже сам той факт, що головну роль у цій багатосерійці виконує наш колишній співвітчизник, хвацький хлопчина із Нової Каховки Ілля Носков, який, чкурнувши в ніжному віці з рідної Херсонщини, таки підкорив омріяний Пітер.

Тиждень тому «УМ» писала про початок екстремального відрядження знімальної групи наших колег із телеканалу «Інтер» на чолі з Костянтином Стогнієм до Антарктиди в рамках проекту «Територія ризику. Королівство криги». Першу зупинку телевізійні відчайдухи запланували здійснити в Чилі, а саме біля німецької колонії Дигнідад. На людей утаємничених сама назва цієї місцевості наводить жах. Тому з журналістами домовилися: якщо по приїзді в Дигнідад мандрівники не вийдуть на зв'язок, їх почнуть розшукувати. На щастя, через 25 годин Костянтин Стогній по супутниковому зв'язку розповів схвильованим колегам, де вони і як.

«Канал без політики», як позиціонує себе ТЕТ, вкотре волає про соціальну справедливість, конституційність та демократію. Хоча кожен вдумливий телеглядач добре подумає, перш ніж беззастережно повірити в аполітичність, пухнастість та білосніжність цього мовника. Адже між кадрами чи не єдиного власного продукту ТЕТ — програми «Дивись!» (решта наповнення каналу закордонне, переважно російське) — лише сліпий не вгледить політичної заангажованості. Скажімо, восени 2004 року, коли у програмі було не лише накладено вето на гостей, які могли б висловити бодай якусь симпатію до тодішньої політичної опозиції, а й навіть існувала заборона на появу у кадрі помаранчевого кольору, журналісти залюбки, навіть з певним «раболєпієм», знімали сюжети про братів Арфушів та інших доволі неоднозначних персонажів.

Зараз в Україні майже всі нові будинки облаштовують вікнами зі скла та пластику, але в цілому по Україні євровікна складають невеликий відсоток — приблизно десята частина від загалу. Поки що на цю приємність не кожному вистачає грошей, але якщо вам доводиться використовувати електроприлади для обігріву або користуватися іншими засобами, щоб збільшити температуру в кімнатах, то час зайнятися розрахунками. Поміняти одне вікно на ненайдорожче пластикове коштуватиме десь до 300 доларів, а слугувати воно має довго. До речі, пан Єхануров ще до хрещенських морозів, а саме у розпал «газової проблеми», пообіцяв народу подумати над системою кредитування євровікон для населення.
До нападу суперхолодів про справжню ціну євровікон у моїй оселі я могла тільки здогадуватись. Я не знала, що при мінус 25 на вулиці у мене в квартирі стане тепліше, ніж було раніше: замість 21 буде плюс 24. Я розумію, що це лише зі страшного переляку так гарно запрацювала наша котельня, але ж у сусідки, в якої стоять звичайні традиційні вікна, у кімнаті стовпчик термометра так і не піднявся вище +17. Це відкриття виявилося ще одним доважком до плюсів моїх нових вікон. Цікаво, що й на морозі вони продовжували залишатись прозорими, і так само добре захищали оселю від шуму вулиці. До речі, вийшла ще й економія на обігрівальних приладах — ні купувати не довелось, ні додатково сплачувати за електроенергію.

Усе пізнається в порівнянні. Ще два тижні тому нам здавалося, що 10 градусів морозу — холоднеча неймовірна. Але коли стовпчики термометрів опустилися нижче 30 градусів, то при мінус 10 уже, дивись, почуваєшся доволі комфортно. Хоча синоптики не рекомендують розслаблятися: наступного тижня після нетривалого «потепління» нас чекає чергова хвиля морозів.

«Скiльки пам'ятаю себе — завжди лiпив, малював, вирiзував з дерева i паперу, мандрував, спiвав», — писав у своїй автобіографії художник, мистецтвознавець, «патріарх українства» Іван Гончар. Уродженець Черкащини, він через іскристу красу Наддніпрянщини «вийшов» на різнобарв'я українського традиційного мистецтва загалом, як самобутнього цілісного явища у світовій мозаїці народів. Здобувши мистецьку освіту в Києві ще до ІІ Світової війни, усе своє життя продовжував навчатися у просторих класах просто неба, розсипаних по карті України — стародавніх селах і містечках. Подорожував від села до села, досліджував народне мистецтво, замальовував ще збережені пам'ятки, збирав рукотворні народні шедеври — щоб уберегти їх у своїй домівці. Пройшовши всю війну рядовим солдатом, бачив, якої шкоди завдали українській спадщині нацисти. Мандруючи повоєнною Вітчизною, терпляче рятував від знищення те, що «добивали» енкаведисти. Врятовані й дбайливо збережені мистецькі витвори за кілька десятиліть існування Музею Гончара побачили сотні тисяч людей з-понад 50 країн світу. Спогади про ті роки кількох знаних українознавців, зібрані співробітниками вже сучасного Музею Івана Гончара, пропонуємо нашим читачам.

Богдан Бенюк — уже не просто улюблений актор і народний артист України. Тепер він насамперед політичний пропагандист. Бенюк каже, що всі до єдиної ролі, будь-коли зіграні ним у театрі чи в кіно, для нього однаково дорогі. Утім нинішня іпостась пана Богдана — кандидата у народні депутати — явно виділяється із загального переліку.Йдеться не про сценiчний образ. Бенюк — четвертий номер виборчого списку Всеукраїнського об'єднання «Свобода». І коли він каже, що потрапив до цієї націоналістичної партії не випадково, а за покликом душі, — цьому можна вірити. Принаймні наприкiнцi розмови з відомим актором журналісти «УМ», вражені запалом «крайньо правого» Бенюка-політика, розгубили майже всі «неполітичні» запитання. Можливо, посприяло цьому ще й те, що під час інтерв’ю панові Богдану постійно телефонували зі штабу ВО «Свобода» колеги по партії.
Наш діалог відбувся у гримерці Театру ім. Лесі Українки одразу після чергової успішної вистави рок-опери «Біла ворона». До речі, на розмову з «Україною молодою» Бенюк проміняв навіть артистичний «бенкет»...