«Україна для мене — як стигле яблуко, налите соком, але торкнися його — і воно розвалиться від перезрілості», — сказав на прес–конференції напередодні відкриття своєї персональної виставки в PinchukArtCentre всесвітньо відомий фотограф Сергій Братков. 50–річний художник народився в Харкові, але став відомим після переїзду в Москву в 2000 році, відтак його проект «Україна», зроблений спеціально для цієї ретроспективи, — це погляд збоку, як не крути, — з Москви, тверезий, реальний, іронічний. Образливий — для людей, які, шукаючи свою національну ідентичність, з останніх сил концентруються на позитиві.

Віктору Пінчуку тепер мало просто привозити в Київ найдорожчих сучасних художників, він замахнувся на те, щоб самому робити арт–зірок міжнародного класу. Як писала «УМ», 8 грудня очільники PinchukArtCentre у Нью–Йорку оголосили про запуск нової міжнародної премії для молодих художників Future Generation Art Prize. На прес–бранчі у Києві генеральний директор PinchukArtCentre Екхард Шнайдер провів офіційну презентацію премії і заразом прозвітував про успіхи арт–інституції Пінчука під його керівництвом. «Я працюю тут трохи більше року і вважаю, що за цей рік ми зробили великий крок вперед, — далі 66–річний Екхард Шнайдер зарахував до своїх перемог виставки Деміена Хьорста, Сем Тейлор–Вуд і групову виставку російських художників, національну премію PinchukArtPrize і виставки номінантів та «Рудий ліс», 310 тисяч відвідувачів центру і окремо 150 тисяч людей у павільйоні Деміена Хьорста в «Арені», той факт, що половина відвідувачів PinchukArtPrize — молодь від 16 до 25 (визначали на око чи були групи з віковим цензом?). — Я колись говорив, що PinchukArtCentre має знайти своє обличчя, ми поєднали найкращих світових художників і національних, ретроспективу і сучасність». (Якщо це і є та нова, оригінальна ідея, заради якої Шнайдера запросили керувати PinchukArtCentre, то, боюся, вона давно стала загальним місцем навіть у застарілих підручниках із арт–менеджменту).

19 грудня, на Миколая, письменниця Марія Матіос святкує круглу дату — 50 років. Письменниця, яка зробила сучасну українську літературу повноцінною, реабілітувавши біль як фактор людської екзистенції, — сьогодні популярна і авторитетна в Україні людина. Від неї повсякчас чекають мудрих сентенцій, якими вона і так щедро осипає газети, журнали й окремих людей, що звертаються до неї з добрим словом чи глобальними запитаннями. Мені ж захотілося поговорити з Марією Василівною про те, як вона живе поза публічністю, поза фото– і телекамерами, про її приватний простір і буденні житейські дилеми.

Рік 2039. Обплутаним проводами і кабелями журналістам, які сидять удома біля комп’ютерів і в режимі он–лайн описують життя країни, представляють нових переможців премії PinchukArtCentre, в кіберсклянки з моніторів наливають хороше біле вино, а респектабельний, із «сивим їжачком» Денис Казван пропонує згадати історію і подивитися, як вручали першу премію арт–інституції Віктора Пінчука. Ось, за всіма правилами, модного lookу далекого 2009 року з червоною помадою і в шовковій блузі кольору золотистого шампанського стилістка Юлія Пеліпас, недалеко сидить схожий на зразкового німецького учня Артем Волокітін — у вузькому костюмі і з зализаною зачіскою, у спортивній толстовці з капюшоном — фотограф Олексій Салманов. Вони виходять із нижнього приміщення в клубі «Арена» просто в камери, які транслюють їхній вихід на екран — так показують боксера Віталія Кличка, коли він іде на ринг на важливих комерційних змаганнях. Камери ковзають по обличчях найдорожчого (це найважливіше для ЗМІ — будь–що «най») художника сучасності, британця Деміена Хьорста, який прилітає в Київ по першому дзвінку Віктора Пінчука, по симпатичному обличчю Джесіки Морган, яка працює куратором у святая святих сучасного мистецтва — лондонській галереї Tate Modern, по «гусарському мундиру» Олександра Ройтбурда… Я вірю, що коли Віктор Пінчук не передумає займатися contemporary art, то його літописці вже почали готувати «Біблію» українського сучасного мистецтва, починаючи з чистого аркуша — Премії PinchukArtCentre (бо хочеться вірити хоч у чиюсь системність).

Людей, які тримають на собі культуру, не фотографують для білбордів і обкладинок журналів. Вони щодня приходять у свій театр, філармонію, дитячу художню школу, бібліотеку, клуб, вони вмовляють людей виявити свій дар, полюбити музику забутого композитора, відшукати нові смисли у класичних п’єсах і ризикнути поставити на провінційних сценах гучні романи. У Чернігові такою людиною був Любомир Мирославович Боднарук — засновник і художній керівник академічного камерного хору імені Бортнянського.

Два дні — у вівторок і середу — в приміщенні Молодого театру гастролювали актори Івано–франківського академічного обласного українського музично–драматичного театру імені Івана Франка з виставою «Солодка Даруся». Ця вистава висунута на здобуття Шевченківської премії поруч із такими театральними роботами як спектакль дніпропетровського театру «Віримо» «Голодна кров», «Назар Стодоля» національного театру імені Франка, постановка «Тараса Бульби» в Луганському театрі, радіовистава Петра Бойка тощо. Але оскільки засідання Шевченківського комітету відбудеться 10 грудня, і вже потім оприлюднять короткі списки номінантів, то цей пункт ніде не педалювався. У вівторок у зал Молодого театру набилися актори, міністри, журналісти, члени Шевченківського комітету, письменники, телевізійники, і, забігаючи наперед скажу, що про такий вдячний зал, де б Антін Мухарський із Святославом Вакарчуком, Іван Вакарчук з Андрієм Шевченком 10 хвилин аплодували стоячи, мріє кожен театр будь–якої столиці.

Коли кажуть «Сербія», ми найчастіше згадуємо Милорада Павича і Еміра Кустуріцу — і це свідчить, що культура презентує країну краще за будь–які іміджеві програми. Коли кажуть Павич, уявляються кити або атланти, які тримають на носах, хвостах чи плечах геть злетілу з котушок Землю і одночасно небо літератури над нею. Коли читаєш, що Павич помер, чомусь у голові відображається картинка з «2012». Оце такі асоціації виникли в голові, коли в інтернеті з’явилися перші повідомлення, що на 81–му році життя в Белграді від інфаркту помер всесвітньо відомий письменник Милорад Павич.

Цього разу Британська рада в Україні та «Артхаус Трафік» відібрали шість картин, знятих за 2008 та 2009 роки. Деякі з них відразу приваблять увагу кіномана іменами відомих режисерів, інші — заінтригують багатозначною назвою. Безумовно, найбільший ажіотаж створять дві картини іменитих режисерів: це «У пошуках Еріка» (Looking for Erick) Кена Лоуча та «Хай живе любов» (Love Live Long) Майка Фіггінса.

У культурі скандал. Гуманітарний віце–прем’єр Іван Васюник з подачі Національної комісії з питань захисту суспільної моралі 10 листопада скликав засідання урядового комітету з питань гуманітарної та соціальної політики, на якому члени комітету подивилися уривки з американських фільмів жахів «Пила–6» і «Хостел–2» (перший пройшов в українському прокаті в 2007 році, другий демон­струвався у жовтні цього року). На комітет викликали трьох членів експертної комісії з публічного демонстрування кіно–та відеофільмів при Мінкультури, яка дала дозвіл на прокатне посвідчення, і запитали: як ці «півтори години гидотного людиноненависництва» могли потрапити в прокат? За результатами засідання урядового комітету було прийнято рішення провести службове розслідування «злочинного» рішення експертної комісії і на час розслідування усунути від виконання обов’язків голову Держслужби кіно Ганну Чміль.

Продовжуючи традицію показувати свої колекції поза рамками українського тижня моди і в найстатусніших місцях Києва, дизайнерка Айна Гасе у середу в готелі Intercontinental представила колекцію прет–а–порте сезону весна–літо–2010. Дивлячись на святково вбраних жінок з «ядерними грибами» парфумів навколо себе, не хотілось вірити, що за мармуровими стінами і кришталевими люстрами чатує хижий грип і діє карантин, тільки захисна маска голови Держкомпідприємництва Олександри Кужель нагадувала про інформпривід №1.