Влаштовувати святкування Майдану в той час, коли в суспільстві суттєво понизилась довіра до «помаранчевих» політиків, — справа вельми невдячна. Не дивно, що жодна з політичних сил, які активно проявили себе два роки тому у вуличних акціях, зрештою не взялася за це діло. Бо, як пояснюють тепер, річниця Майдану — це свято людей, а не політиків, тому нехай люди святкують без політиків.

Чим ближча друга річниця Помаранчевої революції, тим усе більш лячно від браку ностальгічного настрою. Втома від політиків, оскома від фактично приватизованого ними помаранчевого кольору, лише сама згадка про існування нинішнього уряду — усе це ховає все глибше і глибше ті ніжні й теплі, емоційні і драйвові, сентиментальні і безмежні спогади про революційні події 2004 року.
Щоб дістати їх із закапелків приспаного бунтівного серця, аби налаштуватися напередодні Дня cвободи на відповідний настрій, спокушаєшся на пропозицію взяти участь в такому собі медіа-турі місцями «бойової слави» Помаранчевої революції. Головними екскурсоводами у подорожі минулої суботи були для журналістів коменданти наметових таборів, члени тоді просто громадської кампанії, а нині вже партії «Пора» Євген Золотарьов, Андрій Юсов, Андрій Бондаренко та Василь Бойчук.

Унікальний скансен, тобто Музей просто неба, почали зводити неподалік мальовничої Стецівки Чигиринського району: серед широкого поля людське око вже радують три старовинні вітряки, заввишкии від 9 до 11 метрів. А загалом вітряків має тут бути аж 14. Поруч планують спорудити ще й сучасний водяний млин, який не просто стоятиме для краси, а працюватиме.

Як тільки владці вдаються до підвищення цін, у Луцьку спостерігається дивна картина: частина міських мешканців терміново переїжджають до стареньких батьків у села або просто до знайомих. Звичайно, ніхто нікуди не їде, а з квартир виписуються, щоб не платити «дурні» гроші. Перша хвиля такої міграції відбулася рік тому, коли в місті подорожчали комунпослуги попри мораторій Верховної Ради. Друга хвиля неконтрольованої міграції спостерігається нині, уже з 1 вересня, лучани змушені платити за новими тарифами.

Що й казати, парадоксів у вугільному краю в останні роки стільки, що їх можна запросто купчити й вершити в терикон. Особливо це стосується підземного виробництва, де ще недавно трудилися винятково «гвардійці праці». «Гвардійцями праці» хоч-не-хоч змушене себе вважати і все працездатне населення (навіть діти) гірняцьких міст і селищ, яке після закриття шахт подалося самотужки копати вугілля у примітивних «норах». А персони, які організовують і очолюють цей незаконний промисел, звуть себе не інакше, як «вугільними генералами»... Хоча точніше, може, буде таки «гендлерали». Діяльність саме одного із таких спритників перепинили співробітники управління податкової міліції Державної податкової адміністрації в Донецькій області.

Ідея зробити з паном Мирославом інтерв'ю виникла в часі проведення конкурсу молодих піаністів, присвяченого пам'яті Володимира Горовиця. Моя одинадцятирічна донька ходила слухати виступи своїх талановитих однолітків. Після першого ж конкурсного дня вона повернулась додому неймовірно піднесена і почала жваво розповідати, що бачила серед членів журі САМОГО Скорика: «Мамо, він такий класний і зовсім не старенький! Уявляєш?». Річ у тім, що в скромному репертуарі малої одним із найулюбленіших творів є саме джазова композиція пана Мирослава.
По закінченні конкурсу я домовилась з композитором про розмову і вирушила до столичної консерваторії (Національної музичної академії). На прохідній «Конси» мене спинив молодий охоронець і суворо поцікавився, до кого я прийшла. «До Скорика», — кажу. «К какому такому Скоріку?» — ще суворіше запитав молодик. «До Мирослава Скорика, композитора, народного артиста, професора консерваторії», — терпляче пояснила пильному охоронцеві. Він незадоволено переписав мої паспортні дані і таки дозволив пройти. Я подумала, що напевно в «Кульку» охоронці освіченіші, ніж у «Консі». Адже навряд чи хтось із них не знає своїх викладачів: Зіброва, Білозір чи, скажімо, Білоножка...

Продовжуючи свою розповідь про подорож до турецької історичної області Каппадокія, не можу не згадати про сувеніри, які місцеві жителі продають мало не на кожному кроці. Це й скриньки, вирізані з туфу (м'якого каменю, схожого на черепашник); і глечики, виліплені з каппадокійської глини; і статуетки, вирізьблені з напівкоштовного онікса; килимки, гаманці, жіночі шаровари, хустки, амулети від пристріту і купа іншого дріб'язку, якого не купиш у Києві чи Одесі.

Завдяки потужному розвитку гірськолижного центру «Буковель» курортна яремчанська зона переживає справжній туристичний бум. У мерії Яремче, як розповів «Україні молодій» заступник міського голови Ігор Яківчук, до кінця нинішнього року очікується приїзд мільйонного відвідувача, що майже втричі перевищить кількість гостей, прийнятих торік.

Виявляється, вітчизняні туристи в переважній більшості полюбляють мерзнути взимку вдома, в Україні. Принаймні про це свідчать статистичні дані. Як зазначає голова Державної служби туризму і курортів Анатолій Пахля, більшість українців взимку надає перевагу внутрішньому туризму, тобто відпочинку в Україні.

Різні люди вдаряють об землю лихом-журбою по-різному. Хтось починає бігати підтюпцем. Хтось п'є коньячок, закусюючи лобстерами (можна замінити горілкою й салом із чорним хлібом — ефект однаковий). А хтось сідає на перший-ліпший потяг-літак-корабель і їде світ за очі. При цьому оте «світ за очі» може бути у приміському лісочку під гіллястою дикою грушею, а може міститися десь у Таїланді на острові Пукет. Я ж для себе винайшла новий вид навколосвітньої мандрівки — поетапний. Тобто почала їздити туди, куди мене кликали друзі та знайомі і куди через безліч причин не могла потрапити останні років десять.