Ой чий то млин стоїть

18.11.2006
Ой чий то млин стоїть

Вітряки з Музею млинарства радують людське око. (Фото з архіву автора. )

      Унікальний скансен, тобто Музей просто неба, почали зводити неподалік мальовничої Стецівки Чигиринського району: серед широкого поля людське око вже радують три старовинні вітряки, заввишкии від 9 до 11 метрів. А загалом вітряків має тут бути аж 14. Поруч планують спорудити ще й сучасний водяний млин, який не просто стоятиме для краси, а працюватиме.

 

      Єдиний в Україні музей млинарства, територія якого становить майже 9 гектарів, розташували саме в тому місці біля села Стецівка, де вітряки стояли із сивої давнини. Один iз них навіть зберігся до теперішніх днів. Тож його черкаські архітектори тільки відновили, а по сусідству поставили ще два старі вітряки із тамтешнього села Рацево.

      «За проектом там стоятиме 14 вітряків iз різних регіонів України. За Стецівкою неймовірно мальовничі краєвиди — просто-таки первозданна природа. Коли там зацвітає різнотрав'я, то земля вкривається густим суцільним килимом iз ромашок, деревію, звіробою, материнки, від якого повітря наповнюється неповторним п'янким запахом польових квітів», — розповідає Анатолій Ніколенко, головний архітектор туристично-етнографічного комплексу «Козацький хутір», до якого і входить ексклюзивний музей млинарства.

      Анатолій Юхимович підтверджує сказане стосом фотографій, на яких увiковiчнена чарівна краса тамтешніх краєвидів. До того ж, каже він, це село вирізняється з-поміж інших ще й тим, що розташоване воно між Холодним Яром та заплавою Дніпра. Завдяки такому природному феномену тут  своєрідний мікроклімат й постійно дмуть вітри. Тому саме коло Стецівки, під відкритим небом, й задумали розмістити Музей млинарства. За свідченням старожилів цього села, таке унікальне природне явище, коли з Холодного Яру постійно дмуть вітри, їхні предки  завжди використовували по-господарськи: колись за Стецівкою стояли 50 вітряків. Але з приходом більшовицької влади в цьому селі нанівець було зведено млинарську справу, одних власників млинів розстріляли, інших — вислали до Сибіру.

      Роботи зі збору вітряків на козацькому хуторі в Чигиринському районі продовжуються, незважаючи на те, що на них держава в останні роки не виділила й копійки. Та ентузіасти цієї справи відшукали ще один старовинний вітряк на Полтавщині. Він добре зберігся, але, зазначає Анатолій Ніколенко, добути його буде важкувато — господарі таку красу можуть не віддати.

      Взагалі Музей млинарства входить до  туристично-етнографічного комплексу «Козацький хутір», розбудовою якого опікується Національний історико-культурний заповідник «Чигирин». «Створення «Козацького хутора» задумали давно, але реалізовувати цей проект розпочали лише кілька років тому, адже все упиралося у фінансування», — розповідає «Україні молодій» головний архітектор туристично-етнографічного комплексу Анатолій Ніколенко. За його словами, перш ніж почати роботу над цим проектом, черкаські архітектори об'їздили села в Черкаському, Кам'янському, Чигиринському, Золотоніському районах і вивчали тамтешні старовинні споруди, фотографували та замальовували їх. Назбирали чимало матеріалу.

      «Ось, приміром, дивіться, яку стародавню хату ми побачили в селі Медведівці Чигиринського району, а ця ось хата в селі Трушівцях того ж району ще з круглими сволоками збудована, у ній до наших часів зберігся такий інтер'єр, як це було ще у XIX столітті. На базі таких будов ми прагнули відтворити споруди в козацькому хуторі — це дешевше, ніж перевозити туди старовинні споруди. Загалом на хуторі ми плануємо поставити 12 будівель. Якщо все це вдасться завершити, то козацький хутір стане для туристів, котрі мандруватимуть маршрутом «Чигирин — Стецівка», неймовірно цікавим», — Анатолій Ніколенко гортає папери, на яких — схема майбутнього комплексу, малюнки з будівлями, які там мають звести з часом, облаштувавши заодно для туристів рекреаційний куточок. В одній частині цього хутора зведуть садиби гончара, пасічника, ткача, інша частина хутора буде тільки гостьовою, де б подорожуючі могли зупинитися, відпочити, помилуватися природою, посидіти з вудкою на березі, адже за Стецівкою — аж три ставки.

      Нині на козацькому хуторі вже стоїть церква середини XVIII століття. Свого часу архітектори примітили її в одному із сіл Золотоніського району. Церква та вже почала розвалюватися. Тож її частково реставрували, відновили  й перенесли сюди, на хутірець. Анатолій Ніколенко каже, що вже після того, як у козацькому хуторі поставили церкву, там взялися зводити садибу шинкаря, правда, поки вона ще не добудована. Почали будувати не тільки цю хату, а й шинок, конюшню, льох, потім обмазали ті будівлі та зробили солом'яні дахи. Чимало проблем мали із соломою, оскільки на Черкащині тепер не сіють високорослу пшеницю. Тож довелося самотужки шукати зерно для посіву, потім засівати поле та чекати врожаю. Потім ще одна проблема звалилася — гуртували з усіх-усюд професійних косарів, котрі б могли правильно вручну викосити ту пшеницю — стебло до стебла. Словом, дві хати вкрили тією соломою, але на майбутнє автори проекту туристично-етнографічного комплексу «Козацький хутір» подумують відмовитися від такого покрівельного матеріалу, як солома, й замість нього використовувати очерет, якого навколо вистачає доволі. Тепер на козацькому хуторі вже збудовано хату старости, хату батюшки, шинок, три комори, є тут і піч для кераміки, а в майбутньому тут планують проводити симпозіуми керамістів, художників, скульпторів з усієї України. Нині ж у «Козацькому хуторі» ще ніхто не живе, там тільки охорону можна зустріти.

      За словами директора Національного історико-культурного заповідника «Чигирин» Василя Полтавця, який є одним з ініціаторів зведення   туристично-етнографічного комплексу «Козацький хутір», коли все-таки вдасться повністю втілити у життя задумане, то туристи матимуть  змогу ознайомитися не лише з побутом українців у XVIII—XIX століттях, а й на власні очі побачити тодішнє виробництво. Задумка така, що в збудованих оселях житимуть гончар, бондар, пасічник, аби туристи, котрі приїдуть до козацького хутора, могли на власні очі побачити їхню роботу. Адже світова практика, зазначає пан Василь, переконливо свідчить, що одна справа пройти екскурсійним маршрутом, послухати екскурсовода, і зовсім інша — доторкнутися до історії власноруч. Та й наші українські ремесла не будуть забуті, а молоде покоління, виховане на комп'ютерах, мобільних телефонах та інтернеті, знатиме про Україну набагато більше.

      Василь Полтавець каже, що на добудову туристично-етнографічного комплексу необхідно 4 мільйони гривень. На жаль, уже два роки на це держава не дає й копійки, не було включено цей комплекс і до Державної програми «Золота підкова Черкащини». «Якщо таке фінансування, вірніше його відсутність, буде й надалі, то навряд чи за моєї пам'яті ці роботи вдасться завершити», — бідкається директор Національного історико-культурного заповідника «Чигирин». Тому адміністрація заповідника й стукає в усі владні двері не лише в Черкасах, а й у Києві, в тому числі й у Мінфіні, аби на наступний рік кошти були заплановані. При належному фінансуванні, переконаний Василь Полтавець, і «Козацький хутір», і єдиний в Україні музей млинарства можна було б добудувати за два-три роки.