Різні люди вдаряють об землю лихом-журбою по-різному. Хтось починає бігати підтюпцем. Хтось п'є коньячок, закусюючи лобстерами (можна замінити горілкою й салом із чорним хлібом — ефект однаковий). А хтось сідає на перший-ліпший потяг-літак-корабель і їде світ за очі. При цьому оте «світ за очі» може бути у приміському лісочку під гіллястою дикою грушею, а може міститися десь у Таїланді на острові Пукет. Я ж для себе винайшла новий вид навколосвітньої мандрівки — поетапний. Тобто почала їздити туди, куди мене кликали друзі та знайомі і куди через безліч причин не могла потрапити останні років десять.
Коли вам, як оце мені, раптом випаде нагода відвідати Росію, а наразі до північного сусіда українці можуть їздити без жодних віз, їдьте до Санкт-Петербурга.
До Пітера в мене двоїсте ставлення. З одного боку — похмуре місто-монстр, що пожирає людей. Ось перебігає сірий колодязь двору сердешна Нєточка Нєзванова. А ондечки плачуть і ридають «униженные і оскорбленные бедные люди». Аж гульк — десь там Сонєчка Мармеладова вже стоїть на бойовому посту під червоним ліхтарем, готова віддати найдорожче, що в неї є, заради тата-алкоголіка і сухотних братиків-сестричок. І зголоднілий студент Родіон Раскольніков уже підкрадається з добре вигостреною сокирою до бабусі-лихварки. Словом, повний гаплик — вічні сутінки й садо-мазохістичні експерименти геніального Федора Михайловича.
Сказати, що з дитинства мріяла потрапити до Ленінграда (а саме так, мої маненькі любі друзі, називалося це місто-герой ще якихось 16 років тому), я не можу. То була б неправда, а у своїх подорожніх нотатках я твердо вирішила писати щиру правду. За можливiстю.
Звичайно, я усвідомлюю, що це унікальне місто. І справді, нема такого другого у світі. Просто жоден цісар, король чи падишах не додумався до того, аби запросити до себе на роботу вахтовим методом геть усіх найвідоміших архітекторів-іноземців. Отак собі взяти й перекупити їх, давши вдесятеро більше, ніж решта ясновельможних замовників. А тоді загнати в непролазні болота купу народу і день і ніч будувати диво-місто. Щоб усіх аж заціпило від заздрощів! Людей на тій супербудові ХVІІІ віку полягло безліч. Було там і наших козаків 60 тисяч — лежать вони під фундаментами вишуканих палаців і, певно, символізують нерозривну дружбу двох братніх народів.
Але все це теорія. На практиці ж, приїхавши до Пітера в білі ночі, ви закохуєтеся у нього. Ви ходите між гігантськими соборами, палацами й пам'ятниками, і місто поволі гіпнотизує вас. Жваві тітоньки-екскурсоводи хапають вас за руки й спокушають фантастичною мандрівкою пітерськими каналами. Не вагайтеся, сміливо стрибайте до будь-якого катера чи човника (їх тут безліч на кожній річці чи каналі) і пливіть під дзюркотіння води й підсилений гучномовцем захриплий голос чічероне.
Місто пропливатиме перед вами гармонійне, витончене, якесь аж нереально-досконале. Казанський собор, Ермітаж, Петропавловська фортеця, Інженерний замок, Адміралтейство, Ісакій, церква Спаса на Крові і палаци, палаци, палаци... Здається, золото капає зі стін, а діаманти виблискують на царських коронах, засліплюючи тлуми туристів.
А вночі, коли було ясно, як о 5-й вечора у Києві, я підійшла до пам'ятника божевільному царю, якому привиділося місто-химера, місто-фантом і він, наділений безмежною владою, втілив шалену мрію в життя. Величезний Петро сидів на величезній здибленій коняці. Щоб втримати рівновагу мідного вершника, скульптор видовжив тварині хвоста, і кінь спирається не лише на задні копита, а й на свій довжелезний хвіст.
— Це ти — той «Первий», що розпинав нашу Україну?! — суворо спитала я в мідного можновладця.
Та Петро й не глянув на мене. Він похмуро й безвідривно дивився вдаль, певно, приміряючись до того, куди б іще «прорубати» вікно й визначаючи майбутнє свого великого й нещасного народу. І я махнула рукою, забула про політику й складні українсько-російські взаємини й пішла дивитися, як одночасно, о першій ночі, розводять усі мости на Неві. Такого не можна побачити ніде у світі.
(далі буде)
Перше, що вражає того, кому пощастить поспiлкуватися з панi Есрою Шакар — її пристойне володiння українською мовою. Усе стане зрозумiлим, якщо скажу, що панi Шакар вiсiм рокiв працювала в посольствi Туреччини в Українi i офiцiйна її посада — аташе з питань культури, туризму та iнформацiї посольства Турецької Республiки в Українi. >>
Туризм поєднує в собі і пізнання світу, і спорт, і відпочинок. Отже, може задовольнити смаки й уподобання кожного небайдужого до мандрів. Зважаючи на ветеранський вік більшості учасників нашої подорожі-керівнику групи Володимиру Дімітрюку майже 63, дещо менше Володимиру Грипасю й Олегу Дубині, і лише Михайла Квартюка та Ольгу Давидову можна вважати молодими, — ми мали б обрати останнє. >>
Мандрівники, які найбільше цікавляться давніми фортецями та палацами, серед найпривабливіших для себе регіонів однозначно назвуть Тернопілля. Адже за кількістю старовинних замків ця область займає перше місце в державі (тут зосереджено більше третини всіх українських оборонних споруд або їх руїн — 34). >>
Відомий російський мандрівник, засновник туристичного «Форуму Вінського» Сергій Вінський отримав відмову при спробі в’їхати в Україну. Скандал? Не без того. Формальною причиною видворення Вінського одразу по прибуттю із Москви в аеропорт «Жуляни» стала «не підтверджена мета перебування на території України». >>
Після того, як припинила роботу авіакомпанія «Wizz Air Україна», у наших мандрівників помітно звузилося поле для маневру — вже не так просто знайти дешеві варіанти мандрівок у Європу. Доводиться або платити більше, або пересідати на автобуси, або шукати точки вильоту в сусідніх країнах — Польщі, Словаччині, Молдові тощо. Але, як виявилося, припинення діяльності «Wizz Air Україна» не є остаточним. >>
Красиво жити хочуть терористи не лише «ДНР». У другому за кількістю населення місті Іраку — Мосул, яке торік перейшло під контроль джихадистів із терористичного угруповання «Ісламська держава Іраку та Леванту», на початку травня відкрився після реконструкції розкішний готель Waritheen (стара назва — Ninawa International Hotel). >>
