На сьогодні в порядку денному Верховної Ради стоїть законопроект, якого чекали давно, — про Голодомор. Він запропонований Президентом Віктором Ющенком як невідкладний, і було б добре, якби за нього проголосували до 25 листопада — Дня пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій. Суть цього акту — визнати великий голод 1932—33 років геноцидом комуністичної системи проти українського народу. Логічно, якби запалювання свічок у вечірніх вікнах та загальнонаціональна хвилина мовчання 25 листопада о 16.00 були б підтримані недвозначним рішенням парламенту. До всього, це буде 75-річчя трагедії — адже вважається, що початок Голодомору має фіксовану дату, яка походить від перших постанов тодішнього ЦК Комунiстичної партiї про нову хлібозаготівельну політику СРСР.

Після виклику на засідання парламентського Комітету з питань нацбезпеки та оборони на минулому тижні та завершення судилища в Шевченківському райсуді у справі «керівництво СБУ проти «України молодої» голова СБУ Ігор Дріжчаний міг зітхнути з полегшенням. У першому випадку комітет Кінаха навіть не розглядав кадрових питань (i як тільки Ігорю Васильовичу вдалося порозумітися з «регіоналами», які відкликали свої підписи під проектом постанови про звіт голови СБУ у Верховній Раді, бува, не через певні обіцянки та домовленості?), тож фігуранту численних скандалів таки пофортило. Щодо другої події, то Феміда продемонструвала очевидну упередженість і залежність, зрозуміло, з якого боку. Що там казати, якщо спільну мову пану Дріжчаному вдалося знайти навіть з окремими бютівцями — той же нардеп Григорій Омельченко за нинішнього керівника СБУ раптом став горою! Омельченко, який, нагадаємо, лише кілька місяців тому з цього приводу висловлювався так: «Мене турбує, що у Службу безпеки на керівні посади на республіканському й обласному рівні повертаються особи, які слугували режиму Кучми, які виконували його злочинні вказівки, порушували конституційні права людини і громадянина, стежили і прослуховували телефонні розмови опозиціонерів. Ці люди так дискредитували себе, що з морально-етичних міркувань не мають права служити в органах СБУ».

Демарш Миколи Катеринчука сприймають неоднозначно. Одні хвалять його бунтарську позицію, інші критикують — мовляв, проявив надмірну й безпідставну амбіційність, не використав шанс, не вистачило лідерських задатків, не порадився з Банковою... Але в будь-якому разі, Катеринчук став емблемою так і не здійсненого оновлення «Народного союзу «Наша Україна». Як сказав на з'їзді Юрій Луценко, «питання не в Катеринчуку, а в тому, що його погляди збігаються з поглядами колосальної кількості людей».
Видно, що за останні півроку Катеринчук змінився. В його голосі з'явилося те, чого не було ще влітку — твердість і рішучість. Ці якості знадобляться панові Миколі вже в іншій партії. От лише чи не повторить він долю Олександра Зінченка?..

У світлі агресивної кадрової політики «регіоналів» в Україні відбулося справді знакове призначення. Президент Віктор Ющенко затвердив заступником голови Служби безпеки Олександра Скіпальського. У 2002—2003 роках він був причетний до органiзацiї служби охорони Ющенка. А широкій громадськості Скіпальський відомий як генерал, який під час Помаранчевої революції був на Майданi, вiн — один з iнiцiаторiв звернення працівників спецслужби, озвученого зi сцени Майдану.

Депутат Верховної Ради попереднього скликання Ігор Осташ, а нині — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді — повiдав «УМ» про єдину справжню опору людини в цьому хисткому світі — про свою сім'ю. Він називає десятирiчного сина Данилом Осташем — повним ім'ям, що засвідчує і повагу до «спадкоємця», і власну гордість чоловіка, що виконав головний заповіт життя — привів у світ сина. Він також називає доньку-студентку Наталочкою, а дружині — письменниці Марині Гримич (яка вивела коханого чоловіка як головного героя в своєму романі «Егоїст») — обіцяє створити «ідеальні умови» для її творчості. Все це може видатися претензійним і штучним, але Осташ виглядає цілком щирим. А ще — задоволеним і просвітленим. «УМ» вдалося записати Осташа буквально за кілька днів до його відльоту в Оттаву. Ми пройшлися трохи київськими парками — запаморочливо красивими у барвах тоді ще золотої осені... Осташ бідкався, що так мало буває в подібних чарівних куточках Києва й принагідно попрощався з каштанами, дрімотними алеями і парковою тишею. На нього вже чекали інша країна, інший часовий пояс і зовсім інше життя...

Студентські роки — найромантичніші. Це не лише час навчання, сесій, пошуків роботи та хронічної нестачі грошей (принаймні для переважної більшості «простих» студентів). Саме під час навчання у «виші», як показує досвід, найчастіше і найнестримніше закохуються, чинять різні прикольні дурниці, знаходять друзів на все життя. Напередодні сьгоднiшнього Дня студента ми вирішили розпитати відомих українських політиків, письменників, музикантів та художників про їхні студентські роки.

Ірен Роздобудько народилася 3 листопада в Донецьку. Закінчила заочне відділення Київського факультету журналістики. Працює від 16-ти років. Пройшла нелегкий шлях від телетайпістки і диктора радіопередач на металургійному заводі до головного редактора престижного глянцю «Караван историй». Пише тексти від шести років. Автор двох збірок поезій та численних романів українською, найпомітніші з яких «Мерці», «Ескорт у смерть», «Гудзик», «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, непридатних до життя», «Зів'ялі квіти викидають» тощо. Лауреат багатьох літературних конкурсів.
Ми зустрілись із Ірен Роздобудько в кав'ярні «Барабан», хоча можна було б пошукати затишніше місце. Але для ділової жінки, яка весь час поспішає, вирішальним є зручне розташування кав'ярні. Отже, наша розмова точиться біля сірої будівлі Хрещатика, 26, де Ірен колись працювала.

Коли пароплав відходить від рідного берега і починає подорож океанськими просторами, на плечі суднового лікаря лягає турбота про здоров'я кожної людини на борту. За багато кілометрів вiд землі пацієнтові більше нi до кого звернутися, тому корабельний лікар мусить уміти все: і помазати зеленкою подряпину, і вийняти з ока смітинку, і «послухати» грудну клітку, і зняти головний біль, і, якщо треба, відкачати воду з легенів та запустити після зупинки серце... Протягом усього часу, поки судно рухається до пункту призначення (а це може бути і доба, і тиждень, і цілий місяць), члени екіпажу й пасажири приходять до морського «ескулапа» по краплі від нежитю й пігулки від хитавицi, отримують мікстури від кашлю і препарати від болю в шлунку, вимірюють артеріальний тиск, роблять кардіограму і навіть пломбують зуби. Про те, скільки роботи протягом подорожі має судновий лікар, які препарати виписує найчастіше і як бореться з морською хворобою, «УМ» розпитувала у лікаря пароплава «Південна Пальміра» Вадима Білоцерковця — одесита, який вирушив у свій перший рейс понад тридцять років тому.

Кохана жінка Твентіна Тарантіно, донька знаменитого голлівудського режисера Софія Коппола, підготувала достойну відповідь чоловікам, яких хлібом не годуй, тільки дай подискримінувати жінок. Чого вартий, скажімо, фільм про палке кохання між мужніми хлопцями «Горбата гора», в якому чоловіки без присутності жінки навіть любовну історію примудрилися склепати, та ще й номіновану на всі можливі «Оскари». А жінки що, гірші? Нічого подібного! І Софія це доведе — за допомогою ще двох чарівних, розумних і талановитих красунь — співачки Бейонс Ноулз і телезірки та моделі Єви Лонгорії. Саме їм у новому фільмі Копполи під назвою Tipping the Velvet належить зіграти бурхливий роман.

26 листопада на Філіппінах за участю аж 120 «мiсок» відбудеться фінал, можливо, найщирішого із міжнародних конкурсів краси. Якщо власники «Міс Всесвіт» і «Міс світу» у визначенні найпрекраснішої дівчини за їхніми версіями керуються передусім власними симпатіями і політичними міркуваннями, то при обранні володарки титулу «Міс Земля» принаймні другий фактор не впливає геть, а перший — досить опосередковано. Адже для «земної» красуні найважливіше (окрім вроди, звісно) — дбайливе ставлення до навколишнього середовища, щира любов до землі та її дарів і гiдний інтелектуальний рівень.