Депутат Верховної Ради попереднього скликання Ігор Осташ, а нині — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді — повiдав «УМ» про єдину справжню опору людини в цьому хисткому світі — про свою сім'ю. Він називає десятирiчного сина Данилом Осташем — повним ім'ям, що засвідчує і повагу до «спадкоємця», і власну гордість чоловіка, що виконав головний заповіт життя — привів у світ сина. Він також називає доньку-студентку Наталочкою, а дружині — письменниці Марині Гримич (яка вивела коханого чоловіка як головного героя в своєму романі «Егоїст») — обіцяє створити «ідеальні умови» для її творчості. Все це може видатися претензійним і штучним, але Осташ виглядає цілком щирим. А ще — задоволеним і просвітленим. «УМ» вдалося записати Осташа буквально за кілька днів до його відльоту в Оттаву. Ми пройшлися трохи київськими парками — запаморочливо красивими у барвах тоді ще золотої осені... Осташ бідкався, що так мало буває в подібних чарівних куточках Києва й принагідно попрощався з каштанами, дрімотними алеями і парковою тишею. На нього вже чекали інша країна, інший часовий пояс і зовсім інше життя...
Про мрії дитинства і їхнє солодке втілення
— Пане Ігоре, відкрийте таємницю: як стають послами?
— Що вам сказати? Я в цьому випадку — один з найщасливіших політиків. Бо, чесно вам зізнаюся, я з дитинства мріяв стати дипломатом. Щось у мені було таке закладено... В першу чергу — любов до мов, мені дуже легко давалися іноземні мови. Крім цього, я все своє життя намагався бути дипломатичним політиком, тож можу сказати, що я з однієї іпостасі плавно перетікаю в іншу, тому що 12 років я віддав парламентській дипломатії, пропрацював ці роки у комітеті закордонних справ, причому на різних посадах — був і секретарем комітету, і головою... Намагався, як міг, всотувати великий міжнародний політичний досвід — на різних ділянках, причому особливо відповідальним було моє віце-президентство в парламентській асамблеї ОБСЄ. Це були шість років знайомства, контактів з політиками 55 країн. До речі, серед цих країн є і Канада, яка для мене є особливою, бо це земля, яку вже давно заселили наші земляки, українці, і, очевидно, що щось у цьому таки є, бо так просто мільйон українців не міг переселитися в одне місце...
— І все-таки: Канада — це ваш персональний вибір чи «розподілення» зверху?
— Мушу сказати, що були різні пропозиції, але це був мій власний вибір, і я зупинився на Канаді з багатьох міркувань.
— А точніше?
— Найперше міркування було таке: от я відвідав багато країн світу, але мені навіть не спадало на думку, що одним із найцікавіших кулінарних витворів країни може бути солодка страва.
— Це ви про кленовий сироп?
— Так, це річ, якою пишаються всі канадці. А для мене ті, хто любить солодке, завжди добрі люди. З іншого ж боку, це — рослинний продукт, а мене завжди вражало те, як канадці ставляться до природи, як охороняють своє довкілля. Крім того, дуже символічно, що один з моїх найперших закордонних візитів у складі парламентської делегації був до Оттави. Тодішні враження мої були дуже сильними, бо ми були не тільки в Оттаві, а ще й навідували Ніагарський водоспад, і були здивовані, що біля нього дозріває прекрасне вино...
— Якось ми від сиропу стрибнули через водоспад до вина...
— Ні, ми ж говоримо про солодке. Так от, там один італієць канадського походження, який запросив нас на дегустацію, налив нам у келихи якогось цікавого солодкого напою і сказав, що то його найбільша гордість. І дійсно, йому було чим пишатися: такі напої в світі називаються «айс-вайн» — льодове вино — а насправді це солодке десертне вино, яке перестигло і по якому вдарили перші приморозки. Так що незважаючи на те, що Канада вважається північною країною, навіть полярною, де дві третини її — це тундра і тайга, найсолодше вино у своєму житті я пив у Канаді.
Ще раз про солодке, калорії і лисе Сонце
— Тепер ясно, чому ви обрали Канаду. Вино, тундра і сироп — романтика... Але до сиропу треба млинців. Хто їх пектиме Надзвичайному і Повноважному Послу?
— Мушу сказати, що пекти млинці в нашій сім'ї — це чоловіча робота. А я — така українська душа і натура, що якщо я тільки маю час, то рідко кому дозволяю готувати млинці у моїй присутності. Це взагалі мій обов'язок у сім'ї, і я люблю у неділю зранку готувати млинці з яблуками.
— Неправда. То така морока...
— У мене є рецепт з дитинства, так робила мама: я трошки підварюю яблучка (звичайно ж, з корицею!), потім роблю тісто, і так годую всю родину. Моя донька Наталка нещодавно теж побувала у Канаді, повернулась звідти з кленовим сиропом — не змовляючись зі мною! — так що до млинців ми додаємо ще й його... А ще в мене росте мій спадкоємець — Данило Осташ — який вже у дев'ять років опанував всі нюанси української і італійської кухні, він у мене такий кулінарний поліглот, і млинці в нього виходять дуже знамениті.
— Тож у Канаді почнеться та сама музика: містер посол зрання ставатиме до сковорідок, поки вся велика міжнародна політика ще спить?
— Ну, ми намагатимемось дотримуватись домашніх традицій... Я вам відкрию таємницю подарунка, який я отримав на свій минулий день народження (я спочатку навіть образився, але потім збагнув, який у тому є глибокий сенс!). Моя сім'я вручила мені коробку з написом «Тефаль.Ти завжди думаєш про нас». У ній виявилася така собі особлива міні-плита на дві великі порції млинців або на шість маленьких. Це вже, мабуть, така європейська мода, бо в українських казках, як ви знаєте, млинці готують... як би це сказати... на лисинах у якихось дідусів...
— Пардон, не на лисинах і не у дідусів, а на голові у Сонця чи Місяця, і те тільки тоді, коли в гості приїжджає тесть...
Про гендерну політику і амбітні плани дружини
— Незважаючи на всі ваші розповіді про кухонне рабство, і ви, і я чудово знаємо, що цей несправедливий світ створений винятково для чоловічої втіхи. Зокрема, дружина зазвичай слідує за чоловіком, куди б його не закинула доля. Ба навіть не одна дружина, а вся родина... З цього й почнемо. Ви їдете до Канади всією сім'єю чи ваша старша донька вже має власне життя?
— На жаль, ми зараз розділяємось. Я особисто хотів би, щоб ми поїхали всі разом. Але моя старша донька Наталочка закінчує «магістерку» в Київському університеті імені Шевченка (вона вчиться за фахом «міжнародні відносини»), і в неї січень — то вже остання інститутська завіса, тож до січня вона буде гризти граніт науки без нас, але сподіваюсь, що вже після Різдва ми зможемо, так би мовити, возз'єднатися.
— Ваша дружина — Марина Гримич — рік тому заснувала нове видавництво «Дуліби». Це ж якийсь новий виток у житті, творчості... Не шкода їй отак все кидати — включно з викладанням в університеті?
— Дійсно, «Дуліби» — це дороге дітище для моєї дружини, вона буде продовжувати цей проект і в Канаді, та й тут є команда однодумців, і Марина як стратег працюватиме дистанційно, крім того, ми будемо повертатися час від часу в Україну. Сподіваюсь, що її проект отримає певне міжнародне поширення, і видавництво «Дуліби» буде відоме й поза Україною. Тим паче що зараз готується великий пакет нових авторів у видавництві «Дуліби», і ми горді з того, що минулого року дві книжки видавництва — «Мазепіана» та «Битий шлях» — стали кращими на книжковому Форумі у Львові, а цього року дитяча книжечка «Де ж та хатка в янголятка?» також стала лауреатом. Так що амбіційні плани мої і моєї дружини — це зберегти і примножити позиції видавництва, бо насправді ми відчуваємо велику потребу саме в культурологічній роботі, в нових культурних проектах, і для автора і письменника Марини Гримич ми будемо створювати ідеальні умови роботи у видавництві і для написання нових романів.
— Розпочатих у Канаді?
— Я думаю, що це буде час для дуже цікавих творчих доробків.
Про Осташа-молодшого і спаковані валізи
— Вашому сину Данилові теж, мабуть, нелегко. Доведеться міняти школу, звикати до нового оточення... Це якось обговорюється в родині?
— Звичайно. Кожен висловлює свою думку на сімейній «верховній раді».
— Тобто на кухні...
— На кухні, звісно ж... Скажу вам, що Данило Осташ довгий час вагався, і бажання їхати з України в нього не було. Він дуже любить свій клас, учнів, друзів, а, може, і дівчат — я так підозрюю... Він надзвичайно прив'язаний до шкільного музею, де він є екскурсоводом. Данило деякий час досить болюче переживав цю ідею. Але дещо таки на нього вплинуло. Це і той факт, що в школі він вчить англійську і французьку мову (а в Канаді матиме змогу ці знання поглибити), і його любов до тенісу, яка дуже об'єднує мене з сином (ми обидва великі фанати тенісу, тож будемо займатися цим спортом і в Канаді). До того ж, в нас сім'я, яка страшенно любить зимові види спорту, особливо лижі і ковзани, тож при першій можливості ми їздимо або на київську ковзанку, або на гірськолижні траси у Карпати... І це також був ще один аргумент, яким нам вдалося переконати Данила у тому, що він і далі буде розвивати свої здібності... А зі школою він буде зберігати зв'язок — ми знайшли ту форму, у яку це може вилитись, і він буде складати іспити екстерном.
— Які з речей, що нагадують вам про Київ, Україну, а може, й про Верховну Раду, ви берете із собою?
— У нас багато улюблених сімейних реліквій, які ми забираємо iз собою, бо вони повинні бути з нами. Зрештою, так роблять всі дипломатичні родини — з країни до країни переїжджаючи, перевозять такі речі з собою як обереги. У нас це в першу чергу мистецькі твори, я маю на увазі малярство, є у нас і улюблений килим, який ми з собою беремо — решетилівський, до речі... Звичайно, що ми беремо із собою свою бібліотеку — бо у нас сім'я, яка дуже багато читає...
Про Гаррі Потера, якому було б нудно у теперішній Верховній Раді
— Дозвольте, я вам підкажу, що ви ще візьмете із собою. Майже впевнена, що це будуть книжки про Гаррі Поттера.
— Звичайно, Гаррі Поттер — це ціла сторінка в становленні мого сина Данила, який читав усі романи про Поттера і особливо захоплювався україномовними перекладами, які зробила А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. Думаю, що всі наступні книги ми так само будемо читати з великим задоволенням.
— Пане Ігоре, ви так дипломатично перевели розмову на Данила, а я, власне, хотіла спитати про вас. Три роки тому одну з презентацій А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА супроводжував конкурс двійників Гаррі Поттера. І ви в ньому перемогли. Ще згадуєте цю подію?
— Дійсно, був такий конкурс. Він складався з двох номінацій —« юного Поттера» і «дорослого». В обох номінаціях балотувались два Осташі — Данило та Ігор. На жаль, Данило не зміг стати втіленням юного Поттера, зате мені було присуджене звання «дорослого Гаррі Поттера».
— Пишаєтесь?
— Я думаю, що це дуже символічно, бо, незважаючи на дискусії довкола цієї книги, вона — чудова, у ній добро перемагає зло, до того ж, в ній є щось таке магічне, що так люблять і діти, і дорослі...
— До речі, про те, як добро перемагає зло. Як ви все-таки почуваєтесь поза Верховною Радою? Чи дійсно депутатство — це такий наркотик, що викликає залежність на все життя?
— Я з великим теплом згадую Верховну Раду. Бо насправді парламент — це передусім люди, це мої друзі, яких там лишилось багато, це інтелектуали, яких залишається, на жаль, все менше і менше... Думаю, що серед моїх гостей у Канаді буде багато представників депутатського корпусу, і це буде свого роду продовження моєї депутатської роботи, але в іншому вимірі. Але, знаєте, життя все ж вимагає зміни роду діяльності. Сподіваюсь, що я повернусь з Канади, збагачений новим досвідом...
ДОСЬЄ «УМ»
Осташ Ігор Iванович:
Народився у 1959 році в селі Дуліби на Львівщині. Кандидат філологічних наук, член партії «Реформи і порядок». Обирався до Верховної Ради (у 2002-му році — від фракції «Наша Україна»). В парламенті працював у комітеті закордонних справ. Був членом української делегації до Парламентської асамблеї Ради Європи.
Одружений, має сина і доньку.
З маловідомих фактів життя Ігоря Осташа: має другу вищу (юридичну) освіту, є автором близько 250 праць, зокрема Ukraine in 1990's, Quo vadis, Ukraine?, як філолог редагував посібники «Українська мова як іноземна: методика викладання», «Сам собі редактор», «Українська щодня».
Володіє англійською, польською, словацькою, сербською, хорватською та болгарською мовами.
Серед захоплень називає теніс, футбол, шахи, гірськолижний спорт, гру на гітарі та джаз.
