Ірен Роздобудько народилася 3 листопада в Донецьку. Закінчила заочне відділення Київського факультету журналістики. Працює від 16-ти років. Пройшла нелегкий шлях від телетайпістки і диктора радіопередач на металургійному заводі до головного редактора престижного глянцю «Караван историй». Пише тексти від шести років. Автор двох збірок поезій та численних романів українською, найпомітніші з яких «Мерці», «Ескорт у смерть», «Гудзик», «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, непридатних до життя», «Зів'ялі квіти викидають» тощо. Лауреат багатьох літературних конкурсів.
Ми зустрілись із Ірен Роздобудько в кав'ярні «Барабан», хоча можна було б пошукати затишніше місце. Але для ділової жінки, яка весь час поспішає, вирішальним є зручне розташування кав'ярні. Отже, наша розмова точиться біля сірої будівлі Хрещатика, 26, де Ірен колись працювала.
— Ірен, перш ніж говорити про ваші місця роботи, хочеться спитати, чому ви Ірен, а не Ірина?
— Про це багато питають. Мене мої батьки назвали на честь Ірен Форсайт, героїні Джона Голсуорсі. Батько саме читав «Сагу про Форсайтів», коли мати народжувала мене. А я цієї величезної книги ніяк не подужаю.
— Ви народились у Донецьку й почали писати російською.
— Так, я почала писати дуже ранo, писала не тільки вірші, а й оповідання, щоденники. Весь час розсилала свої опуси по тодішніх газетах і журналах, одного разу надрукували в «Работнице». Та й дві збірки віршів вийшли російською.
— А як відбувся перехід на українську?
— Коли почалися зміни, які передували проголошенню незалежності, і почали багато писати про людей, які боролися за це, я весь час думала: чому я не була з ними? Чому я їх не знайшла? В мені завжди жив революційний дух боротьби за свободу. Якби мені трапилося їх знайти тоді, моя доля була б іншою. А взагалі мені, мешканці Східної України, завжди подобалась українська мова. Ще від раннього дитинства на раночках у мене завжди був український костюм — плахта, вишита сорочка, віночок. Пам'ятаю, у шкільному драмгуртку ми ставили літературно-музичну композицію за віршами Сосюри, який також із Донеччини. Я дуже добре згадую ту виставу. Я ж хотіла стати акторкою.
— Але не вступали на театральний?
— Ні, так і не наважилась. Але деякі мої роботи, яких я поміняла дуже багато, були пов'язані з певним артистизмом. Працювала диктором радіогазети на металургійному комбінаті. В багатотиражці на шахті імені Засядька місця не було, то я подалася на металургійний комбінат. Від старших класів школи підробляла новорічною Снігуронькою. Працювала шпрехшталмейстером у Донецькому цирку — це щось на зразок циркового конферансьє. Також працювала кіномеханіком у відеосалоні, старшим методистом у кінотеатрі імені Шевченка в Донецьку.
— Але це все було в Донецьку. І все це були робочі місця для скромної трудівниці. А коли вже розпочнеться робота успішної жінки, якою є Ірен Роздобудько сьогодні?
— Першим місцем роботи в Києві була посада коректора в газеті «Радослав». Потім працювала на радіо — спочатку в редакції дитячих, а потім літературних передач. А потім створилася нова газета «Веукраинские ведомости».
— Пригадую, була така. Давно й недовго.
— У ній я працювала оглядачем розвороту, де висвітлювались проблеми шлюбу, сім'ї, кохання, стосунків між чоловіком і жінкою.
— Те, що найбільше читають.
— Так. Очевидно, робота в цій газеті й стала поворотним пунктом, до, як ви кажете, успішної кар'єри. Але цю газету закрили з політичних міркувань. Проте трохи згодом мені зателефонували з «Наталі», і, саме оцінивши мою роботу у «Веукраинских ведомостях», запросили в той популярний український журнал. Всім, кому я про це розповідала, кажуть: такого не буває. Такі місця роботи дають тільки по знайомству. Я відповідаю: буває! Зі мною таке було! Там, у «Наталі», в мене вже був відділ, з'явились підлеглі. І зовсім інший рівень оплати праці. Коли я очолила «Караван историй», це вже не був такий стрибок, як мій прихід у «Наталі».
— Нещодавно на книжкових полицях і на екранах з'явилась популярна продукція «Диявол носить PRADA», з головною героїнею якої широкий загал асоціює головного редактора ілюстрованого журналу.
— Я PRADA не ношу, і я не диявол. Хоча й очолюю глянцевий журнал. У мене навіть немає особистої секретарки, на яку б я могла звалити свої службові й домашні проблеми. Нема й кабінету. Нас у робочій кімнаті п'ять дівчат.
— Наскільки я розумію, робота в журналі вимагає багато часу. А як же вам вдалося написати так багато літературних текстів?
— Мабуть, тому, що я вмію переключатись. Я можу відредагувати великий матеріал для журналу, і, втомившись, взятися за писання свого.
— Чи досвід роботи в журналі щось дає вашій творчості?
— У мене немає книжок про журнали. Це якийсь інший вимір.
— Але ж, наприклад, із вашого роману «Ранковий прибиральник» цілком видно, що ви побували на Мальті, що враження про цей острів прадавньої культури у вас не з чужих слів.
— Так, ці враження саме завдяки роботі в журналі. Туристичні агенції влаштовують прес-тури для таких, як ми, щоб ми на своїх сторінках рекламували їхні маршрути. Це дуже цікаво. Але найприємніше мені було, коли в «Наталі» з'явився мій великий матеріал про торгівлю жінками й конкретні поради, як знизити ризик потрапляння в тенети торгівлі людьми. Після з'яви того матеріалу мене запросили до Сполучених Штатів і до Голландії на семінар з висвітлення таких проблем у пресі. Я це сприйняла як нагороду за те, що й справді роблю речі, корисні людям. Але в цілому творчість і робота в журналі йдуть паралельно, не перетинаючись. Я дуже люблю переключатись з однієї роботи на іншу. Я пишу своє, як читаю. Мені самій цікаво, що буде далі.
— Ви вибились у письменники завдяки конкурсу «Коронація слова».
— Так, у 2000 році я отримала другу премію за роман «Мерці».
— Я це добре пам'ятаю, бо була експертом на тому конкурсі в перший рік його існування.
— Я дуже вдячна цьому конкурсу, хоча про нього пишуть і говорять різне. Саме завдяки йому я знайшла вихід на українські видавництва. Раніше я навіть не знала, куди, власне, нести свої рукописи.
— Згодом у вас було й гран-прі цього конкурсу.
— Так, за роман «Гудзик». А взагалі я й досі не можу подолати почуття сорому за те, що в мене так багато літературних премій.
— А чого ж тут соромитись? Це ж премії, а не догани чи судимості.
— У свідомості наших літературних кіл міцно засіли деякі стереотипи стосовно літературних премій. По-перше, за преміанта не треба радіти, його треба критикувати. Мовляв, премії ніколи не дають тому, що експертам і журі сподобалась представлена на конкурс книга, просто їм сказали відзначити того чи іншого автора з якихось нелітературних міркувань. А по-друге, побутує такий стереотип, що книги, відзначені премією — це щось таке, що хочуть нав'язати читачам, чого б вони просто так не читали.
— Тобто залишки радянського сприйняття державних премій. Якщо присудження Гонкурівської чи Букерівської премій провокує стотисячний розпродаж книжок, то в Україні «продажність» книги від будь-якої премії не залежить.
— Саме так. Мої видавці — а я сьогодні співпрацюю з багатьма видавництвами — кажуть, що не має значення, чи була у книги якась премія. Закони нашого ринку зовсім інші.
— Але ж ваші книжки мають свого читача й продаються добре.
— Так, саме зараз виходить дуже багато моїх книжок, і в мене ще є проекти. Підготувала до друку романи «Оленіум», «Амулет Паскаля». Мені іноді буває страшно.
— Страшно, що закінчиться смуга письменницького щастя?
— Ні, цього я не боюсь. Як не буде писатись, то буду малювати або вишивати. Страшно, що мої читачі дуже багато чекають від мене. Хочеться не обманути їхніх сподівань. Для мене зустрічі з читачами — це та сама творчість. Мені абсолютно все одно, що пише про мене критика. Хай мене сто разів називають масовою чи попсовою письменницею. Для мене головне— що мене читають, що читачі про мої книжки питають таке, що я бачу: вони їх дуже зосереджено читали. Наприклад, питають, яку картину Брейгеля я мала на увазі у своїй книзі «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, непридатних до життя». Це дуже приємно, коли тебе читають так уважно. Я іноді отримую такі відгуки, які свідчать про велику відповідальність авторів книжок перед людьми. Одна читачка мені написала на електронну пошту: «Дякую, що ви написали це. Ваша героїня показала мені, що було б з мене, аби я повелася так, як вона». Одна жінка принесла мені на роботу банку домашнього соку. Вона сказала: «Мені здається, вам зараз дуже зле». Вона хотіла підтримати мене бодай у такий спосіб, і це було дуже зворушливо. А зустріч у Львові на Форумі видавцiв з пані Броніславою взагалі дуже схвилювала мене. Бабуся спустилася у підвал, де був наш стенд, купила мої книжки на пенсію. Добре, що в мене з собою були інші книжки, які я їй з радістю подарувала. Але через метушню на Форумі загубилась адреса тої жінки. Мої львівські друзі надрукували мою світлину разом із нею в «Львівській ратуші», щоб вона відгукнулась, якщо побачить її.
— Отже, на відміну від деяких інших письменників, ви охоче спілкуєтесь із читачами.
— Так. І я виснажуюсь під час спілкування з ними так само, як під час написання книжок. Я рада, що вони приходять на зустріч зі мною, приваблені моїми текстами, а не моїм іміджем, створеним у засобах масової інформації. Я не хочу слави «згори», коли читачі купують книгу за ім'я. Я рада, що моїх книжок шукають ті, хто вже щось читав раніше.
— Але ж ви поміняли жанр. Ви починали як автор гострих сюжетів. «Мерці» й «Ескорт у смерть» — це детективи. А далі ви почали писати в іншому стилі.
— Мені більше не цікаво писати детективи. І недавно з'явився «Останній діамант міледі», написаний давно, у стилі, від якого я відійшла.
— Але чи не відмовляєтесь ви від ідейного наповнення роману «Ескорт у смерть», який просякнутий відвертою іронією до сучасних чоловіків?
— У цьому романі висловлюється протест не проти мужчин, а проти альфонсів. Так, я не люблю такий тип чоловіків. І взагалі, у мене зараз такий етап у житті, коли мої проекти, мої творчі задуми для мене важливіші, ніж будь-які чоловіки. Я вже наперед знаю, як вони поведуться, які слова говоритимуть, як привертатимуть до себе увагу.
— То, може, такі ваші настрої пов'язані з обставинами вашого особистого життя?
— У моєму особистому житті відбулося все, що має відбутись. Я пережила всі емоції, які має пережити жінка для повноти буття. В мене немає претензій до моєї долі. Але робити собі імідж на своєму особистому житті я не хочу.
— Але ж про дочку ви говорити можете?
— Звичайно! Скоро вийде моя дитяча книга з ілюстраціями Яни Роздобудько. Дочка сказала мені, що завжди знала, що оформлюватиме мої книжки.
— Я чула, у вашої дочки дуже нежіночий фах скульптора?
— Так, вона скульптор-монументаліст. Працює в бронзі й у камені. Вона навчається в Київській академії мистецтв. Але в неї є й учитель не з академії, Олександр Сухоліт, вона до нього прийшла, щоб він навчив її мистецтва. Я рада, що дочка знайшла себе у творчості.
— А взагалі, у вас є потреба в літературі сповідатись, розповідати про себе, нехай у потаємний спосіб?
— Ні, я абсолютно не хочу говорити про себе ні в який спосіб! І не тому, що я чогось соромлюсь, а тому, що це мені не цікаво, і думаю, ніколи не буде цікаво. Я люблю фантазувати. Я бачу здеградованого дідуся, в якого трусяться руки, який мерзне на лавці, і думаю: ким він був раніше? Який у нього дім? Чи є в нього родина, чи була? Або бачу жінку, яка купує блок «Прими», й відразу уявляю того, кому вона це принесе. Тому мене, мабуть, і люблять читачі, що я не нав'язую їм свої мелодрами, а навпаки, пишу про них, і обернена до них, до їхніх проблем, до їхнього нелегкого життя.
Розмовляла
Євгенія КОНОНЕНКО.
