Нещодавно віце-прем'єр із гуманітарних питань Дмитро Табачник ошелешив українське суспільство цинічною фразою: «Нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем». Доктор історичних наук, автор двох дисертацій про репресії в Україні в 1920—40-х роках не може не знати, де тоді поділася українська інтелігенція і хто працював у ЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. Мав би знати й про долю ближчої за часом української інтелігенції — шістдесятників.
Зараз справляємо «Різдвяних Василів» — поминаємо Стуса, який загинув у концтаборі у віці 47 років; Симоненка, якого побили міліціонери, і він помер у 28 років; Чумака, розстріляного у 18 років. Наведу лише один приклад: із того, що написав у останні п'ять років свого життя вдруге ув'язнений Василь Стус, збереглося лише 45 листів до рідні та 16 дрібно списаних клаптів, які тепер публікуються під назвою «З таборового зошита». Про долю збірки «Птах душі», де мало бути близько 300 віршів і стільки ж перекладів, російська влада відповідає вдові та синові, що «з ліквідацією табору всі папери знищені». Я читав цю збірку в лютому—березні 1984 року, коли сидів зі Стусом в одній камері, але через тяжкий фізичний свій стан не спромігся вивчити жодного з віршів, написаних верлібром. Досі картаю себе за це. «Творчість Василя Стуса — дерево з обрубаною вершиною», — каже Михайлина Коцюбинська. Знищення Стуса — злочин російського імперіалізму проти української культури.
Тим часом Леонід Бородін, останній співкамерник Стуса, а нині — головний редактор журналу «Москва», опублікував усе, що написав у неволі. Чому б тепер віце-прем'єрові на державному рівні не звернутися до російських властей, щоб старанніше пошукали рукопис Стуса? Хай спитають пермських кадебістів Афанасова, Ченцова, Василенкова. Хай сам запитає пана Василя Ільківа, який ще недавно працював у СБУ. Хай пообіцяє велику винагороду тому, хто, може, не спалив рукопис, а приберіг його до ліпших часів. Адже такі випадки траплялися. Наприклад, один кадебіст спалив тільки перших 25 сторінок спогадів Бориса Антоненка-Давидовича, а решту згодом продав родині за 1000 доларів.
Але пан віце-прем'єр зацікавлений не у зміцненні конкурентоспроможності української культури щодо рідної йому російської, а якраз навпаки, в подальшому її ослабленні. Так, Дмитро Табачник, наприклад, вважає за непотрібне дублювати фільми українською мовою, бо це, бачте, економічно не вигідно.
Iз цієї нагоди саме в ці дні годиться згадати, що 35 років тому, 12 січня 1972-го, в Україні здійнялася нова хвиля арештів української інтелігенції.

Свого телебачення у Верхньодніпровську нині немає. Як місцеві ентузіасти не намагалися започаткувати окремий канал для місцевого глядача, благородні наміри втілити в життя так і не вдалося. Але є в цьому мiстi телестудія. Дитяча. Вона примудрилася проіснувати вже цілих десять років, так і не вибравшись iз «пелюшок» у розумінні технічного забезпечення на рівень більш-менш сучасних вимог.

Унікальна комп'ютерна технологія довготермінового прогнозування погоди, яка не має аналогів ні в ближньому, ні в дальньому зарубіжжі, успішно опрацьована в Інституті гідротехніки і меліорації Української академії аграрних наук. Вона дозволяє завчасно, за 6—12 місяців, спрогнозувати основні метеорологічні показники — середньомісячну температуру повітря і кількість опадів за місяць.

Свідками цікавого природного явища стають періодично жителі Весельця Городоцького району. Приблизно раз на вісім років просторий луг, що поблизу села, починає наповнюватися водою. Голубе плесо поволі, місяць за місяцем, розширює свої володіння. Через рік озеро набуває звичних обрисів, розливаючись на три кілометри у довжину. Та й глибина в ньому пристойна — до п'яти метрів.

Напередодні Різдвяних свят на лівому березі Десни ховали Князя Чорного. У потойбічну мандрівку його супроводжувала наложниця, яку «зарізали» на погребальному багатті. Потім «тіла мертвих» спалили, а князівська дружина влаштувала тризну, під час якої воїни змагалися у вправності та силі i поминали князя.

За часів Союзу школам для уроків «праці» видавали куб лісу, цвяхи, виділяли гроші на ремонт шкільних майстерень. Тепер же Анатолій Дудченко, вчитель трудового навчання Київської школи №306, змушений сам шукати деревину, з якої його учні виготовляють кухонні качалки і дощечки для нарізання хліба, ручки для інструментів та інші вироби. «Часто ми з учнями підбираємо старі рами і вікна, — розповідає пан Анатолій. — Їх викидають на смітник заможніші родини, які можуть собі дозволити вставити нові». Обладнання майстерень тепер ремонтують самі вчителі праці.

Усі знають відомий пам'ятник на київській Володимирській гірці: князь Володимир тримає в руках величезний хрест — символ хрещення Русі. Але як міг виглядати справжній хрест, яким хрестилися київські князі? Здавалося б, на це запитання сьогодні відповісти дуже складно. Бо після численних воєн і лихоліть, які пережив Київ за тисячі років існування, до наших часів дійшло вкрай мало княжих регалій. А певна частина автентичних речей з часів княжої доби перебуває за межами України, в зібраннях відомих світових музеїв.

Близько 1,5 тисячі хлопців і дівчат з Києва, Львова, Запоріжжя, Івано-Франківська, Тернополя, Чернівців, Коломиї та інших міст України зустріли 2007 рік у столиці Хорватії, Загребі, де цьогоріч проходив міжнародний християнський собор «Тезе». Монахи з невеличкого французького селища Тезе вже 29-й рік поспіль організовують екуменічні зустрічі для молоді різних християнських конфесій із багатьох куточків світу. Українці вперше долучилися до «паломництва довіри» після розпаду СРСР.

Сто величезних коробок з архівом митрополита Іларіона (Івана Огієнка) зберігаються за кордоном — у канадському Вінніпезі. В архіві — рукописи, листування, документи про українську еміграцію. В останнє десятиліття свого життя митрополит звозив до Колегії св. Андрія у Вінніпезі архіви українських діячів, які помирали в діаспорі, цінні рукописи, стародруки. Таким чином безцінні пам'ятки української еміграції були врятовані й збереглися.