Масова свідомість українського електорату відверто шизофренічна. З одного боку, усі вірять в теорію змови й паранормальні явища, а з іншого — сахаються метафізики, як чорт ладану.

Коли читаєш цю збірку, то з гострішим, ніж досі, болем починаєш розуміти, як багато зараз на мирній частині України порожньої піни.

Цьогоріч письменникові Євгену Гуцалу виповнилося б 80. Але його раптово не стало влітку 1995-го. У школі за програмою п’ятикласники знайомляться зi щемливим оповіданням «Лось» Євгена Пилиповича. Але то лише дещиця.

Під дивною, навіть химерною, схожою чи то на паліндром, чи то на криптограму назвою нової книжки Світлани Антонишин — «Свіча-До-Ля» (Київ, «Український пріоритет», 2017 р.) — лише одне слово: «Поезія».

Письменник Ігор Павлюк стоїть окремішньо в нашій літературі. Позаяк ні на кого не схожий, ні яко поет, ні яко прозаїк, ні яко людина.

Міщанський суд Москви визнав винною та призначив покарання у вигляді чотирьох років позбавлення волі умовно колишній директорці Бібліотеки української літератури Наталії Шаріній за звинуваченням в екстремізмі та розтраті коштів установи.

Нещодавно у Києві до публічної дискусії «Війна — це омана»: сучасний роман про війну» долучився американський письменник Елліот Акерман.

Нещодавно київське видавництво «Фенікс» за фінансової підтримки Київської міської ради видрукувало документальну книжку під назвою «Анатолій Пашкевич», яку написав журналіст-«чорнобилець» Володимир Костенко.

Чи може місто стати текстом? У поета, прозаїка та перекладача родом із Тернопільщини Василя Махна можливо все.

«Це ж «Лісова пісня»! — захоплено відповідала юнка на прохання чи то мами, чи вчительки швидше виходити з однієї з кімнат меморіального музею Лесі Українки у Новограді-Волинському.