«Візьміть почитайте, не піде — значить, це не ваш автор», — так рекомендував харківським читачам свій новий роман «Таке», виданий «Клубом сімейного дозвілля», письменник Юрко Іздрик. Ті, хто почитував новий твір Іздрика в інтернеті, говорили, що Іздрик написав геть інакшу книжку, ніж завжди, — філософську, про любов і про Бога. Сам автор з особливістю цієї книжки погоджується. Каже, якщо всі попередні були посланнями до самого себе, то ця — месиджі конкретним людям. І месиджі ці, чимось схожі на фірмові Жаданові рефрени у віршах, змусять вас точно задуматись, приміром, про таке: «...Ти нікому нічого не винен. Ти тут для радості. Для радості. Можеш переказати це своїм дітям. Тільки, як наважишся, відімкни перед тим усі доступні детектори брехні».

«УМ» пофілософствувала про таке із самим Іздриком.

Здається, Антон Чехов сказав «Чоловік без вусів — це все одно, що жінка з вусами». Якщо врахувати, що походив Антон Павлович із Таганрога, з українських етнічних земель, то це визначення можна вважати показово українським. Бо в українця до цієї чоловічої окраси між носом та верхньою губою ставлення особливе.

На Подолі після підпалу і двомісячної перерви відкрився арт–центр «Я Галерея». Першою стала виставка львівського художника Ігоря Яновича «Діалог». Цей проект задумувався ще на початку літа під кодовою назвою «Простір». Павло Гудімов, куратор «Я Галереї» побачив паралель між нео­авангардним живописом Яновича і бароко, яке руйнується. Тож порадив художнику задуматися над сакральним мистецтвом і спробувати передати відчуття минущості. Не встиг Янович засісти в майстерні над задуманим проектом, як прийшов час їхати на пленер до Польщі. Звідти й привіз перші картини, які абсолютно відрізнялися від попередніх. «Ігоре, а ти добряче змінився», — перші слова, які Гудімов зміг сказати Яновичу після повернення. Ці роботи вже не могли називатися «Простором». Картини із широкими мазками і вільним польотом вимагали, щоб із ними хтось поспілкувався, щоб відбулася реакція взаємодоповнення. Так народився проект «Діалог», у якому живопис Яновича поєднується з дерев’яними скульптурами ХVІІІ століття з приватної колекції Гудімова.

Попри те, що поезією нібито цікавляться все менше, деякі українські видавці дозволяють собі розкіш дарувати хай нечисленним шанувальникам таку екзотичну річ як японська поезія. Зокрема київське видавництва «Грані–Т» видрукувало дві книжки класичної японської поезії: збірку віршів Рьокана (1758—1831), поета епохи пізнього Едо (кін. XVIII — поч. XX ст.), та середньовічну антологію «Хяку–нін іс–сю» («По одному віршу ста поетів») у перекладі відомого японіста Івана Бондаренка.

«Україні не вистачає веселощів. У нас усі живуть політикою. Я вже два роки не дивлюся телевізора. Замість того, щоб сидіти на дивані перед екраном, з дружиною їжджу по балкансько–циганських фестивалях. Вирішив, чому б і нам не організувати подібного свята. От і придумав Балканський фестиваль, на який запросив найкращих представників джипсі–панку», — каже на прес–конференції Любомир Васильєв, організатор першого Київського міжнародного балканського фестивалю. За прогнозами, Balkanfest можна вважати вдалим річним підсумком фестивального руху в Україні. Ця дводенна забава відбудеться четвертого і п’ятого грудня у Палаці спорту.

Якщо просканувати інформаційний простір на згадку про Володимира Єшкілєва, то донедавна цей персонаж поставав чи не винятково «селекціонером і антропотехніком сучасного літературного процесу» (Ігор Бондар–Терещенко. Ostмодерн: геопоетика, психологія, влада. — Тернопіль: Навчальна книга—Богдан, 2005); автором–ідеологом потужного артефакту на ім’я «МУЕАЛ» (Мала Українська Енциклопедія Актуальної Літератури. — Івано–Франківськ: Лілея–НВ, 1998) — культурологічної загадки, яка вже десять років поспіль не лишає у спокої літературознавчі кола. Те, що за цей час у В. Єшкілєва вийшло шість книжок прози, сприймалося радше за каприз вигадливого теоретичного розуму. Аж ось щойно з’явився роман «Богиня і консультант» (Х.: Книжковий «Клуб Сімейного Дозвілля», 320 с. ), і постать В. Єшкілєва раптом освітилася із геть несподіваного боку: стало ясно видно, що це — претендент №1 на титул короля української популярної літератури.

Прем’єр–міністр Юлія Тимошенко зробила заяву, яка рішуче заперечує все, що вона говорила досі: грошей, мовляв, у бюджеті катма і без допомоги Міжнародного валютного фонду економіку України чекає неминучий крах. Такий вияв відчаю прозвучав з її вуст позавчора під час зустрічі з послами зарубіжних держав, яких вона вмовляла вплинути на уряди своїх держав — аби ті замовили за нас словечко перед Фондом і той змінив гнів на милість і таки надав черговий транш кредиту «стенд–бай». «Співпраця з МВФ — це наша головна антикризова програма», — своїми устами мовила Прем’єрка фразу, фактично розписавшись у повному безсиллі власної економічної програми.

У Сумах виросло наметове містечко, студенти оголосили голодування. Це був протест проти сваволі судової та правоохоронної системи, яка напередодні засудила кількох сумських прихильників Ющенка на дев’ять діб буцегарні за те, що ті... прийшли на дільницю ознайомитися з протоколом. Формальним приводом для рішення суду був опір працівникам міліції, який учинили громадяни біля 46–ї дільниці. За часів «кучмізму» цю статтю — «опір правоохоронцям» — часто «шили» опозиційним активістам. Ну а на Сумщині — батьківщині Ющенка — влада на чолі з «губернатором» Володимиром Щербанем діяла з особливим цинізмом.