«Золотий туман Святвечора» — приблизно таким міг бути заголовок цього матеріалу, якби на четвертому етапі жіночої естафети в Обергофі трохи влучніше стріляла наша Валя Семеренко. Українка пішла на дистанцію лідеркою, «везучи» переслідувачкам зі Швеції майже хвилину. За більш–менш нормальних погодних умов така перевага була б фактично запорукою золотих нагород. Але в Тюрінгії того вечора йшов сніг упереміш із дощем, а головне — перед мішенями клубочився густий туман. І якщо перші троє наших естафетниць змогли подолати виклики стихії і стріляли майже чисто, принаймні без штрафних кіл, то Валентина заробила аж п’ять кіл штрафу.

Як і чоловіки напередодні, жінки приїхали на четверте місце. Раніше «дерев’яні» медалі були для української збірної непоганим показником, але тепер — засмучують. Команда вперше в сезоні закінчила етап без нагород.

Девід і Вікторія Бекхем уже не раз жартували про те, що коли–небудь народять достатньо синів, аби створити з них футбольну команду. Колись Віка дуже мріяла про дочку, але після третього сина змирилася з тим, що її оточують самі чоловіки. «Можливо, ми народимо ще одну дитинку. Але я чогось думаю, що це знову буде хлопчик.

— Дівчино, десь я вас уже бачив.

— Так, я часто десь буваю.

«Сиділа–сиділа, так зате ж висиділа», — знамениту репліку Проні Прокопівни можна сміливо виносити в колонтитул до статті про прем’єру вистави «Сатисфакція». Задуманий Станіславом Мойсеєвим більше двох років тому, спектакль за п’єсою Шекспіра «Венеційський купець» через фінансові проблеми все ніяк не міг матеріалізуватися на сцені Молодого театру. 2010–й, ювілейний для цього театру, рік шансів для подальшого перенесення дати прем’єри не залишав. Після сакраментальної фрази «кістьми ляжемо, але випустимо», яку Мойсеєв спересердя виголосив восени, «Сатисфакція» вже почала набувати чітких обрисів. А в останні дні грудня–2010 Молодий нарешті запросив на прем’єру.

Початок 2011 року ознаменувався радісною подією для британського актора Орландо Блума та австралійської топ–моделі Міранди Керр: 7 січня в одній із клінік Лос–Анджелеса у них народився первісток. Непоганий подарунок для зіркового героя «Піратів Карибського моря», якому 13 січня виповниться 34 роки.

Колись у кожному поліському селі була чи своя бабця–шептуха, чи костоправ, чи той, хто вмів спалювати льоном рожу (рожисте запалення). Сьогодні нетрадиційних народних цілителів залишилося одиниці, тому до них приїздить так багато хворих... Іван Довгун із волинського Полісся є представником цілком офіційної, ще радянської медицини, який не полінувався вивчити й використати на практиці багатющий досвід цілительства попередніх поколінь, збагативши його власними напрацюваннями. І хто зна, чи зміг би він це зробити, якби саме життя не змусило шукати відповідей на багато запитань...

Новорічні «подарунки» для киян від місцевої влади виявилися не надто втішними. Із 1 січня цього року підвищено тарифи за тепло, які мають виставляти енергопостачальні компанії для розрахунків ЖЕКам. Одначе столична влада вирішила дати місяць киянам для адаптації до нових цін. Отож підвищені тарифи на тепло й гарячу воду набудуть чинності з 1 лютого цього року — у нових квитанціях ми побачимо підвищення на 35 відсотків. Тоді ж зросте в ціні квартирна плата — у середньому в 1,3 раза.

Зміївщина — це казковий край і в прямому, і в переносному значенні цього слова. У переносному — тому що береги Сіверського Донця, устелені віковими лісами, вже самі по собі нагадують казку. А в прямому — тому що саме тут, за давнім повір’ям, жив ненаситний Змій Горинич, якому раз у рік мешканці тоді ще древньоруського містечка змушені були приносити данину з молоденьких красунь. Про цю та багато інших легенд сьогодні ще можна почути у місцевому краєзнавчому музеї. Але цій казці невдовзі може настати кінець, бо не вписалася у жорсткі реалії теперішньої руїни.

— Будь ласка, коли саме буде центр Оберзальцберга? — я вже двічі ковзнув поглядом по переліку зупинок на цьому маршруті, вивішеними біля дверей автобуса, що старанно видирався гірським перевалом угору. І не знайшовши знайомого слова «Центрум», у порушення всіх правил вирішив потурбувати водія. Дуже вже хотілося перед засніженими гірськими стежками побувати у черговому «пряничному містечку»: з його розмальованими будиночками, традиційною площею біля шпилястої ратуші, де продають підсмажені на грилі ковбаски та ще гарячіший глінтвейн.

— Центр?!! — водій подивився на мене трохи дивно і — вперше за всю подорож крученими серпантинами! — навіть трохи пригальмував. — Але ж в Оберзальцбергу немає центру!