Село Митченки, що на Чернігівщині, нічим особливим, здавалося б, від інших українських сіл не відрізняється: ті ж незаасфальтовані, неосвітлені вулиці, бабусі обабіч дороги на лавках, всюди — занепад. Але саме тут, у Митченках, ще кілька століть тому, відбувалися події історичної ваги. У цьому селі жив гетьман Пилип Орлик, тут народився його син Григорій, яким пишається Франція. Тут з’явився на світ один із найвидатніших науковців світу — Петро Прокопович, винахідник рамкового вулика. Тут він створив першу в Європі пасічницьку школу, звідси почала розростатися його найбільша в Європі пасіка.

Саме приміщення пасічницької школи до наших днів не збереглося. І найприкріше, що місце, на якому вона стояла, перетворили на смітник. Але в Митченках живуть ентузіасти, які ще пам’ятають, як виглядало те приміщення. Небайдужі митченківці мріють, що колись на місці історичного закладу наведуть лад. «УМ» вдалося знайти місцевого мешканця — Івана Заліського, який чи не єдиний зберіг детальні креслення школи Прокоповича — ними він поділився з нами. «Із цього приміщення я не вилазив упродовж 15 років — усе перекреслив у деталях», — каже 72–річний вчитель фізики. Івану Степановичу цей смітник — наче рана на серці. «Через два роки Україна прийматиме Міжнародний конгрес бджолярів, з’їдуться пасічники з усього світу, — каже Іван Заліський. — Я не вірю, що вони не захочуть приїхати сюди. Адже Прокоповича, якому належить визначний винахід людства, цінують в усьому світі. Уявляєте, якщо вони побачать тут таке…»

Учора в Києві відзначали першу річницю ратифікації харківських угод. Більшість демонстрантів висловлювали негативне ставлення до сумнозвісних домовленостей і вимагали їх денонсації. Але були й начебто прихильники «газо–флотської» дружби: молодіжне крило Партії регіонів рекрутувало близько тисячі людей, які «застовпили» плаци біля Верховної Ради та адміністрації Президента і, відверто нудьгуючи, демонстрували схвальне ставлення до політики Януковича. Однак вони програвали опозиційним мітингам і за настроєм, і за жвавістю.

Дві найскандальніші «будівельні точки» Києва — на перетині вулиць Хмельницького та Пушкінської — над станцією метро «Театральна» та у буферній зоні Софії Київської (вулиця Гончара, 17—23) — продовжують рости з кожним днем. І це попри те, що перше будівництво може спричинити обвал вестибюлю станції метро та нищення приміщення Театру російської драми ім. Лесі Українки, а друге — існуванню пам’ятки архітектури, яка включена до списку об’єктів ЮНЕСКО, Софійському собору, Київській ендокринологічній лікарні та сусіднім будинкам.

Нещодавно представники влади та особисто Віктор Янукович заявляли про те, що зведення скандальних багатоповерхівок необхідно зупинити. Сам Президент просив повідомляти його про незаконні будівництва. Однак попри численні акції киян, Федорович, схоже, громадськість так і не почув. А Прем’єр Микола Азаров, який 22 березня «взяв під особистий контроль» скандальні об’єкти, створив комісію для перевірки документації з чиновників... які й видавали дозволи на будівництво. Раніше, у лютому, голова КМДА Олександр Попов обіцяв зупинити будівництво над «Театральною» і на Гончара, однак згодом заявив, що забудовники мають дозвільну документацію, тому компенсація споруди влетить місту в 1 мільярд гривень.

Чому чиновники не можуть дати ради будівельному свавіллю, яким чином громада міста може вплинути на столичну владу — намагався дізнатися кореспондент «УМ».

П’ятнадцять років тому над древнім Лучеськом зазвучав неповторний багатоголосий передзвін: у світлі великодні дні дзвонарі з різних куточків Волині вперше славили разом Воскресіння Христове. Так було започатковано фестиваль дзвонового мистецтва «Благовіст Волині», що згодом став всеукраїнським. Нині фестиваль змінив свої часові рамки, його проводять у серпні, коли Луцьк святкує день міста і День незалежності України. Цьогоріч проводитиметься вже п’ятнадцятий за рахунком фестиваль. Місце його проведення залишається незмінним — Луцький замок або замок Любарта. Кожен, хто переступає середньовічну браму й потрапляє на замкове подвір’я, не може не звернути увагу на дерев’яну дзвіницю із дзвонами, встановлену порівняно недавно. Це сучасні дзвони, виготовлені майстрами Нововолинського ливарного заводу, на яких і вправляються у майстерності учасники «Благовісту». Та варто пройти трохи далі, піднятися крутими дерев’яними східцями на верхні яруси Владичої вежі, як потрапите у справжнісіньке царство старовинних дзвонів. Тут, у товстих середньовічних мурах, знайшов свій надійний прихисток перший і єдиний в Україні Музей дзвонів, який діє вже чверть століття. Його експозиція представлена колекцією дзвонів з Волині та інших областей України, а також із Польщі, Австрії, Румунії, Росії.

Травневі свята — завжди привід вирватися з повсякденної рутини. Якщо є бажання, ще можна на другі вихідні точно встигнути оформити візу і побачити, скажімо, Будапешт та скуштувати там нові страви. Якщо із закордонною мандрівкою не складається, можна вдома влаштувати кулінарні вихідні по–угорськи.

Угорці полюбляють випічку. Крім традиційних борошна–сметани– яєць нерідко додають у ці страви смалець та картоплю. Або готують квасоляний... торт. Незвично і смачно.

Якщо ти не скуштував страв національної кухні країни, якою подорожуєш, — ти не бачив цієї країни. Не знаю, хто і коли це сказав, але важко не погодитися. Неможливо в усій повноті пізнати Німеччину без пива і ковбасок, Італію — без піци і пасти, Україну — без борщу і вареників, а Угорщину — без страв iз паприкою.

Аналізуючи перший роман польської письменниці Ольги Токарчук, який з’явився на українському ринку («Правік та інші часи». — Л.: Кальварія, 2004), я дійшов висновку, що її «фірмовою» темою є дослідження сутності Часу та здатності людини вести з цією грізною субстанцією свою Гру. Останній переклад О.Токарчук («Веди свій плуг понад кістками мертвих». — Л.: Урбіно, 2011) лише потвердив цей здогад. А оскільки опанування такою проблематикою по силі тільки Майстрові (в сучасній українській прозі, наприклад, це вдається хіба Валерієві Шевчуку), справджується й інше припущення: польська авторка увійшла до еліти європейського письменства.

За радянських часів чимало перекладалося з угорської — авжеж, то була «братська соціалістична республіка». Але скласти собі ієрархічне уявлення про тамту літературу було важко, оскільки насамперед у нас друкували авторів, безмежно відданих «лінії партії та уряду» й соцреалізмові. Знати ж опозиційних літераторів (не лише угорських, а й чеських, польських, східнонімецьких etc.) нашому читачеві було «не положено». Та саме серед тих письменників–опозиціонерів, як видно з часом, — найбільше майстрів вищого класу. Саме так було і з Тібором Дері (1894—1977). Його ранню прозу, коли був комуністом, охоче перекладали, а коли вийшов з партії та ще й став натхненником революції 1956–го, придушеної радянськими танками, про Дері «забули». З комуністичної точки зору — цілком правильно, бо навіщо щасливій людині Країни Рад замислюватися над такими, приміром, сентенціями: «Якщо нам судилося бути лакеєм, то витерпіти себе самого в такому випадку можна, лише полюбивши накладені на нас пута»?