Про 92–річного Антона Панасовича Бумаценка, відомого львівського лікаря, «Україна молода» вже розповідала. Тоді ми виокремили лише один епізод його життя — уродженець Полтавщини особисто пережив Голодомор 1932—33 років. Від голоду помер його батько та четверо братів, сам хлопець ледь вижив.
Того разу ми з Сашком зустрілися в «Борисполі». Щойно пройшла паспортний контроль, як збоку погукали. Сашко! Приємно побачитися зі знайомим далеко від свого міста. «Я потім твою публікацію про тамтешній футбольний матч читала, — пригадую зараз, адже Олександр — спортивний журналіст.
Василю не було ще й року, коли, захворівши на скарлатину, він втратив слух. Але вважає себе людиною щасливою і не розуміє, чому комусь спадає на думку його жаліти або співчувати. На сцені київського театру міміки та жестів «Райдуга» Українського товариства глухих заслужений артист України Василь Стьопкін зіграв, здавалося б, ролі несумісні.
... Їм часто дорікають, що беруть знедолених дітей у свої сім’ї заради грошей. Мовляв, мають стільки своїх, нащо їм зайвий клопіт? Коли чую подібні нарікання, пропоную назвати суму, за яку мій співрозмовник чи співрозмовниця готові взяти на свої плечі відповідальність не за свою дитину. І всі замовкають.
У Черкасах на Хрещатику, де в період німецької окупації працював дитячий будинок на чолі з учителькою Олександрою Шулежко, встановили меморіальну дошку. Ця мужня і сильна жінка, якій у 1996 році Міжнародна єврейська організація жертв нацизму присвоїла звання Праведника народів світу й ім’я якої зазначене на Алеї пам’яті в Єрусалимі, врятувала від фашистів 25 єврейських дітей.
Унікальне хобі у тернополянки Дарії Наконечної з’явилося 20 років тому. «Усе життя я пропрацювала економістом, а коли у 55 років вийшла на пенсію, брат зробив мені виклик до Америки, — розповідає пані Дарія. — Це була моя мрія — поїхати туди на роботу. Оскільки я дуже рано розлучилася і виховувала сина сама, завжди хотіла, щоб він мав власний куток, а зарплати в Україні самі знаєте які... Дуже раділа, коли в мене нарешті з’явилася така нагода. У США я влаштувалася на роботу до українського посольства, добре заробляла і мала змогу подорожувати по світу. Побувала у близько двадцяти країнах і з кожної на пам’ять привозила... мушлю».
Продавши свій розкішний «Мерседес» як останній атрибут «буржуйського життя», колишній начальник рибінспекції Генічеська Кирило Стремоусов змінив задушливий кабінет чиновника на захоплюючу подорож по країнах Латинської Америки. «Півтора року життя в екстремальних умовах Латинської Америки навчили мене любити свободу і свою Батьківщину, — зізнається Кирило. — Там я зміг зрозуміти сенс вислову революціонера Ернесто Че Гевари: «Краще я буду останнім індіанцем у Латинській Америці, ніж першим мільйонером у США».
Щороку 26 липня 56–річна Анна та 65–річний Гаврило Головченки з села Самгородок Смілянського району Черкаської області разом зі своїми дітьми та онуками відзначають чергову річницю сімейного життя. Рівно десять років тому тоді двоє самотніх людей поєднали свої долі й стали по–справжньому щасливими. Тепер вони переконані, що у будь–якому віці людина здатна кохати і бути коханою.
Ігор Свергун, Дмитро Коняєв і Бадаві Кашаєв, які мали намір разом підкорити восьмитисячник Нанга–Парбат у Пакистані, тепер спочивають поруч на 13–му міському кладовищі Харкова. Після трагедії в західних відрогах Гімалаїв минуло вже 20 днів, країна поступово оговталася від шоку. 23 червня табір міжнародної експедиції «Нанга–Парбат–201» розстріляли ісламські бойовики. Загинуло десятеро людей, троє з яких — українці. За однією із версій, причиною теракту стала помста пакистанського відділення руху «Талібан» за вбивство американцями одного з лідерів цієї організації Валіура Рехман. Хай там як, а до сьогодні тих, хто вкоротив віку альпіністам, не названо. Відомо лише, що 37 чоловік арештовано за підозрою.
Цього разу «гола гора» Нанга–Парбат лишилася не підкореною. Через п’ять днів українська частина експедиції повернулася на Батьківщину. Серед уцілілих були п’ятеро киян і двоє харків’ян. «УМ» поспілкувалася з представником столичного альпклубу Юрієм Січкарем, якому пощастило вижити в тій трагічній історії.
«До цієї експедиції я готувався 44 роки — стільки, скільки живу, — розповідає Юрій, член київського клубу «Вертикаль». — Перед сходженням не було ніяких перешкод, передчуттів чи застережень. Усе складалося так, як треба...»
Омеляна Мельника із містечка Полонне, що на Хмельниччині, сусіди вважають диваком. Ще б пак — спиртного ніколи і в рот не візьме, зате, коли душа розкриється, може на всю вулицю просто так затягнути народну пісню — а голос у нього ще дай Боже. А ще — кожного ранку щонайменше по півгодини (а інколи — і кілька разів) він стоїть у своєму дворі на голові.
Сам Омелян Іванович на таке нерозуміння тільки плечима зводить: «Нехай сміються. Он один з мене сміявся — його вже десять років на цьому світі немає. Й інший, значно від мене молодший, теж сміявся і любив у чарку зазирнути — і його вже з десяток років немає. Я на всю вулицю один лишився. А організм — це Храм Божий, його не треба засмічувати. Навіть думкою. Він, якщо йому не заважати, здатен працювати, як–то кажуть, сто років без ремонту, а то й більше. От я і хочу це людям показати».
