Усе, на що спроможна українська мода, показано. Учора в «Мистецькому арсеналі» продемонстрували останні колекції сезону осінь–зима 2011–2012. Чи будемо ми носити те, що пропонують українські дизайнери, залежить від баєрів, які зазвичай обережно ставляться до вітчизняної моди. На «круглому столі» «Перспективи українського фешн–ринку в європейському модному просторі», який пройшов у рамках Тижня, директор з міжнародного розвитку UFW Мауриціо Аскеро наголошував на важливості бізнес–складової для українських дизайнерів, слідуванню модному календарю — вчасно зробити ескізи, вчасно надіслати Lookbook(и) в шоу–руми, вчасно відшити колекцію, брати участь у закордонних виставках. Утім синхронізація з бізнесом відбувається уже, а хороших дизайнерів від посередніх відрізняє те, що комерційна орієнтованість їхніх колекцій не впливає на креативність, ідейність і самобутність.

Позавчора ввечері українська мода ввійшла в арсенал національного мистецтва. Простіше кажучи, в «Мистецькому арсеналі» відкрився 28–й Ukrainian Fashion Week. Завдяки тому, що час іноземних байєрів і фешн–спеціалістів коштує дорого, графік показів перших трьох днів складений практично ідеально — нікого зайвого.

Поки на тижні моди у Нью–Йорку дизайнери переконували модниць і індустрію, що наступний сезон пройде під знаком 70–х, у Києві оприлюднили графік UFW, який відбудеться з 16 по 21 березня. Стабільність Українського тижня моди, який навесні пройде 28–й раз, на думку багатьох дизайнерів, останнім часом нагадувала стагнацію. Як завжди, незадоволених було в мільйон разів більше за тих, хто може запропонувати щось путнє. Прочитавши телепатограми і коментарі на форумах та в соціальних мережах, голова оргкомітету UFW Ірина Данилевська:

У традиціях української культурної журналістики — згадувати письменника у зв’язку з датами. «УМ» традицій не порушує. В’ячеславу Медвідю, лауреату Шевченківської премії, автору романів «Льох», «Кров по соломі», «Таємне сватання», «Збирачі каміння», книжки культурно–філософських есеїв Pro domo sua тощо, виповнюється 60 років. У кожного справжнього письменника має бути містика в біографії. У В’ячеслава Медвідя, якого критики називають найгерметичнішим українським письменником, вона є: щілина в часі розміром в один день між фактичним днем народження і паспортним. Бо третя дитина в сім’ї військового Григорія Кириловича Медвідя та його дружини Ярини Гаврилівни народилася 22 лютого, а у свідоцтві про народження В’ячеслава записали — 23. Так 23–го і святкують усе життя. І ще одне паспортне розходження з дійсністю — прізвище. В архіві письменника зберігається військовий квиток його батька, де прізвище Медвідь закреслене і рукою воєнкома написано «Медведєв», сина теж записали Медведєвим, хоча старші сестри письменника записані по–старому, по–справжньому. Курйози, абсурд, знак? У літературі він — Медвідь, у паспорті — однофамілець російського президента. А може, і в того містична помилка в документі? У зв’язку з цією подвійністю автоматично згадується Сашко Ульяненко, якого Медвідь підтримав одним із перших,— у того в паспорті було записано Ульянов.

Це інтерв’ю ми записували 10 лютого, в день відкриття 61–го міжнародного Берлінського кінофестивалю. На запитання, чому він досі в Києві, а не на червоній доріжці БерлінПалас, кінопродюсер Олег Кохан, який виступив одним із п’яти співпродюсерів картини Олександра Міндадзе «В суботу» (Україна—Росія—Німеччина), сказав: «Червона доріжка — це важливо, але ми сподіваємося, що будемо на закритті на червоній доріжці».

На п’ять Шевченківських премій, які буквально завтра вже й проголосують члени Шевченківського комітету, в сухому підсумку, в короткому списку претендують 12 митців, серед них Павло Вольвач із книжкою «Триб», що має на обкладинці бурлюківського «Князя Святослава». Фактично він «прийшов» до Комітету не з однією книжкою, а з двома, бо в цю збірку помістилася й попередня — «Тривання подорожі», яка виходила в 2007 році у тернопільському видавництві «Богдан». А взагалі–то в неї помістилося минуле поета — все до краплі, плюс його останній досвід — ходінь, розмов, поїздок, думок, київського письменницько–журналістського життя. Є письменники, які міняють світогляд на кожному етапі свого життя, Павло Вольвач доточує новопрожиті вірші до попередніх, і в київському Вольвачі легко впізнається запорізький — його туга, нудьга, романтика індустріальних околиць, проблиски безпричинного щастя — від сонця, друзів, степу чи дощу.

Позавчора з порога увімкнула диск із віршами Ліни Костенко в авторському виконанні, і уявила, як у цей самий час 200, 300 чи 500 (хто встиг купити в перший день) київських квартир наповнює її молодий і хвилюючий голос. «Хочеться чуда і трішки вина». «Святвечір». «Пробачте, осінь, я вас не впущу». «Хтось є в мені, і я питаю: — Хто ти?». Усі технічні прибамбаси XXI сторіччя тільки для цього й вигадані «головастиками», щоб передати голос Поета, інтонації, вібрації, м’яке «р» і чітку українську «л», зітхання, в якому особистий спомин, і звук посмішки. Диск із голосом Ліни Костенко, її вірші «своїм голосом» — це поезія (космос), помножена на вдихи й видихи жінки (поета). Від цього з горла накочуються сентиментальні сльози, а дах багатоповерхівки відпливає вбік, оголюючи зоряне небо над головою. Як вона читає свої вірші! Мені й на презентації здалося, що з усіх присутніх і причетних до книжки й диску за презентаційним столом вона була наймолодшою. Горда і зухвала, бунтівна. Вік, обставини, сан, чин — не перетиснуть натуру, мудрість не переважить чесність.

У те, що Сашку Ірванцеві (хто знає письменника, той не сприйме це за фамільярність) 24 січня виповнюється 50 років — не віриться нікому, а надто тим, хто з ним приятелює, співпрацює чи стикається по роботі.

У понеділок у Будинку вчителя, останньому прихистку патріотичних романтиків, прощалися з літературознавцем Михайлиною Коцюбинською. Як стало видно в ці чотири дні після її смерті, не просто літературознавцем, громадською діячкою, шістдесятницею, прощалися з безстрашною душею і тихою совістю культури, чиє місце одразу по смерті оголилося і зяє особливою пусткою. Під звуки скрипки прощалися з Михайлиною Хомівною рівні їй друзі та сподвижники, ті, хто шанував її в книгах, виступах, лекціях, а також прийомна донька Тетяна та онука Катерина.

У понеділок стало відоме ім’я комісара національного павільйону України на 54–й Венеційській бієнале сучасного мистецтва (4 червня — 27 листопада 2011 року) — ним став фундатор і директор Інституту проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України Віктор Сидоренко. Для порівняння кілька дат: куратора бієнале–2011 Біче Курігер призначили в травні цього року, 29 червня Мінкульт Росії оголосив ім’я свого комісара, у серпні вірменські куратори вже працювали над концепцією національного павільйону, а 15 жовтня закінчився термін прийому заявок на бієнале. Тепер наші реалії: 23 грудня колегія Міністерства культури постановила призначити куратором Віктора Сидоренка, а 27–го міністр підписав наказ. У понеділок «УМ» зв’язалася з паном Віктором і дізналася, що організація, яка відповідатиме за наш павільйон, — називається Центр сучасного мистецтва М17, а співкураторами проекту будуть один із співзасновників М17 Руслан Тарабукін, куратор Центру Олексій Титаренко та старший науковий співробітник Інституту проблем сучасного мистецтва Олексій Рогодченко. А хто ж художник? Одеситка Оксана Мась із проектом «Друге відродження».