Гіркий «миколайчик» від Ліни Костенко

Гіркий «миколайчик» від Ліни Костенко

17 грудня, в останній робочий день перед святим Миколаєм, шанувальники літератури отримали царський подарунок — у видавництві «А–Ба–Ба–Га–Ла–Ма–Га» вийшов друком прозовий дебют великої поетеси Ліни Костенко «Записки українського самашедшого». «Цей «миколайчик» він не дуже солодкий, — сказала на прес–конференції в агенції «Укрінформ» Ліна Костенко. — Може, це подарунок, який не всім сподобається, більше того, може, цей подарунок не сподобається ні тим, ні тим, ні аж тим, але я свідомо на це пішла, бо колись треба скинути з себе останні ілюзії».

Антикварне сьогодення

Антикварне сьогодення

У середу в «Мистецькому арсеналі» було багато колекціонерів, шанувальників мистецтва і працівників охоронних структур. Головними цінностями Третього Великого Антикварного Салону, який проходить із 16 до 26 грудня, стали шедеври сакрального мистецтва України з колекцій вітчизняних музеїв. На­приклад, ікону–ставротеку Війська Запорозького Низового з Покровської Січової церкви, яка за оздобленням коштовностями може позмагатися з ризницею Києво–Печерської лаври, і за переказами, містить частинку дерева, на якому розіп’яли Христа, перевозили з Нікополя до Києва у броньованому автомобілі у супроводі автоматників. Транспортування ікони у столицю контролював особисто «губернатор» Дніпропетровської області Олександр Вілкул. Срібна шата кіота ікони Троїцько–Іллінської Божої Матері з Чернігівського обласного істричного музею імені В. Тарновського, яку відреставрували через 80 років після передачі в музей і вперше показали в Українському музеї у Нью–Йорку спочатку була застрахована, а потім мандрувала у Київ теж під охороною. В «сакральній» частині Салону зустрілися поліхромні дерев’яні розп’яття з Національної картинної галереї Львова, притаманні тільки греко–католицькій церкві, і православні ікони з Андріївської церкви, Патерик Печерський, і можна тільки здогадуватися, яких організаційних зусиль коштувало зібрати ці культові мистецькі речі в одному місці. Все візантійське багатство, весь драматичний канон католицизму в цих намолених шедеврах.

Бібліотеки без бар’єрів

Бібліотеки без бар’єрів

Героїня Ірини Муравйової із фільму «Москва сльозам не вірить» (1980) казала, що чоловіка собі треба шукати в бібліотеці — там висока концентрація розумних мужчин. Героїню іншої культової стрічки «Секс і місто» (2008) — Керрі Бредшоу — її наречений містер Біг називає останньою жінкою в Нью–Йорку, яка бере книжки в бібліотеці, і Керрі для ексцентрики вибрала публічну Нью–Йоркську бібліотеку як дуже екзотичну локацію для свого весілля, модна фішка. Схоже, це була найбільша промо–акція бібліотек за останні 15—20 років...

Коли українські газети пишуть про бібліотеки, можна не дивитися в календар — там точно 30 вересня. Всеукраїнський день бібліотек, схоже, єдиний інформаційний привід згадати добрим словом книгозбірні і людей, які там працюють за 800—1000 гривень на місяць. Чому ми вирішили бути оригінальними і написати про бібліотеки в грудні, коли всі ЗМІ обговорюють колір суконь, в яких треба зустрічати Новий рік, і долю американських дипломатів — зірок «Вікілікса»? Нічого особистого, між першою і другою вищою освітою бібліотеками я не користувалася взагалі — книжки, які мене цікавлять, стараюся купувати або позичати у друзів. Є в цій темі й «травма по Фрейду»: на початку 1990–х мені відмовилися видати книжки у читальному залі Національної парламентської бібліотеки, бо в мене не було постійної київської прописки — тільки тимчасова студентська. І головна банальна причина — час... Але якісь позитивні рухи бібліотекарів в інформаційному полі, цікаві живі блоги на цю тему, активність піар–менеджера Української бібліотечної асоціації — одного дня все склалося в пазл, і газета звернулася iз запитаннями до виконавчого директора Української бібліотечної асоціації Ярослави Сошинської. З’ясувалося, що мої уявлення про бібліотеки 15–річної давності, на щастя, архаїчні...

Пам’яті Белли

Пам’яті Белли

Усе було в ній незвичайне. Ім’я. Белла — з італійським захватом «прекрасна», повне ім’я Ізабелла — романично–витончене. Два «ах» — у прізвищі і по–батькові — Ахмадуліна та Ахатівна. Цей подвійний «ах» мимоволі стає в паралель із російською поетичною іконою Анною Ахматовою. У поезії Белли Ахмадуліної чітко прослідковується тяглість традицій російської літератури, у віршах постійне звернення до Марини (Цвєтаєвої), до образів Мандельштама, Ахматової, Пастернака, у житті вона дружила з Анастасією Цвєтаєвою і Надією Мандельштам, інтерв’ювала Володимира Набокова, виступила на захист Бориса Пастернака, коли того цькували у пресі за Нобелівську премію, її дебют у літературі всіляко підтримував Павло Антокольський (їй присвятив вірші «Здравствуй, Чудо по имени Белла, / Ахмадулина, птенчик орла!»). Її «іноземність» — батько татарин, мати — з італійським корінням. Її яскрава краса — мушки, чорні вуалі, якась балетна тендітність і зворушливість, популярність у чоловіків, численні романи. Її особливі інтонації, коли читає вірші, — тягучі, в’язкі, одухотворені, патетичні.

Насолода

Я підозрюю, що експерти рейтингу «Книжки року» погоджуються витрачати свій і без того куций час, який із кожним календарем дедалі більше ущільнюється, звалюється і скручується, бо не можуть побороти внутрішній порок — насолоду від гортання книжок. Може, це фізіологічний рефлекс організму на екранне читання, на яке багато пересіли — і консерватори, й інтелектуали–революціонери. Сама збираюся купити електронну книжку. По–перше, привід для гордощів — вітчизняний виробник зробив хоч щось путнє, і це підтвердили споживачі у 50 країнах світу. По–друге, 600–сторінковий том Ольги Вайнштейн «Денді: мода, література, стиль життя», який я вперто намагаюся читати в метро в годину пік, вивалюється з рук і прагне стукнути по руці чи по чолi моїх транспортних сусідів. Але гортати книжку, якісно, з любов’ю зроблену, людьми зі смаком і відчуттям культурного місіонерства — це герметичний естетський акт. 10 людей, які синхронно гортають книжки, перекладають їх з одного стовпця в інший, надовго зависають над сторінкою, погладжують обкладинки, схожі на учасників флеш–мобу. (Смішно звучить, цих затятих індивідуалістів, героїв–одинаків на якийсь правильний мітинг протесту рідко можна затягнути, не те що флеш–моб).

Свято як матриця

Свято як матриця

У п’ятницю о сьомiй ранку в терміналі А Бориспільського аеропорту зібралися кілька десятків українських журналістів — головні редактори, оглядачі ділових тижневиків, журналісти, що пишуть про культуру, представники онлайн–видань. О восьмiй чартер на Донецьк — київські медійники їдуть на святкування 10–річчя компанії Рiната Ахметова System Capital Management, у кожного — своя програма: для ділової преси — прес–конференція «топів» SCM, для «культурних» — відкриття виставки сучасного мистецтва Art Point, куратором якої виступила знана київська галеристка Людмила Березницька, потім для головних редакторів — гулянка з VIPами в «Донбас–Арені», для журналістів — вечірка з гуртом ВВ у «Юзовській пивоварні». Усе розписано і стратифіковано: вхід на святкування за електронними запрошеннями, дрес–код — Cocktail Attire, організація чітка, як у закордонній поїздці. У журналістському літаку вже зайняли передні місця Потап і Настя Каменських, Олег Скрипка, Гайтана — 19 листопада головний корпоратив країни у Донецьку, значить, треба летіти туди.

Святослав Вакарчук: високий IQ і рівень свідомості

Святослав Вакарчук: високий IQ і рівень свідомості

Дивно зустрічатися зі Святославом Вакарчуком і не говорити про музику. Цікаво, що з рок–зіркою, музика якого є рінгтоном на твоєму мобільному, можна поговорити про науку, гуманітарні концепти, законодавчі ініціативи. Приємно, коли публічна людина має гарні манери і при цьому не «манірничає». Приводом для інтерв’ю став благодійний проект Фонду Святослава Вакарчука «Люди Майбутнього» — «3D–Проект: Dумай! Dій! Dопомагай!», який стартував 15 вересня. Він пов’язаний і з освітою, і з соціальними проблемами, і з поняттям культури благодійництва. 3D–Проект має на меті комп’ютеризувати деякі дитячі будинки, дати вихованцям додаткові знання і не розкрутити на цю справу одного олігарха, а долучити громаду — хтось пришле sms, хтось гроші на рахунок, інший дасть комп’ютери, а значить, спільно ми можемо вирішити свої локальні чи масштабні проблеми. А Святослав Вакарчук зголосився бути піонером ще в одному напрямку — його Фонд запровадив прозорий web–інтерфейс, щоб кожний, хто зробив переказ, у реальному часі міг відслідкувати динаміку надходження грошей, а потім побачити звітність про цільове використання коштів на сайті Фонду «Люди Майбутнього». Станом на 4 листопада на рахунок Фонду надійшло 14 579 гривень.

Більше 500 волонтерів зараз відвідують спеціалізовані тренінги, щоб стати інтелектуальними тьюторами для вихованців дитячих будинків — допомагати їм у навчанні, зокрема в освоєнні грамотної роботи з ПК.

Святослав Вакарчук — точно людина майбутнього: він зробив себе сам і прагне допомогти стати успішними іншим. При цьому внутрішньо рефлексує, аби його пориви не сприйняли як піар. Бо сам стомився від брехні і фальші відповідальних політиків і публічної тусовки.

Стефан Роллан: У мене немало клієнток в Україні, але я не можу назвати їхні імена

Стефан Роллан: У мене немало клієнток в Україні, але я не можу назвати їхні імена

Haute couture (висока мода) — це прерогатива французьких дизайнерів, визнають італійці, британці, американці. Haute couture — це таємниці за сімома замками, це 200–300 клієнток на планеті, це престиж і збитки, червоні доріжки. Сукні haute couture, як правило, мають одноразову долю і музейну перспективу. За допомогою телебачення можна побачити всі покази всіх кутюр’є, роздивитися front row і попліткувати про це з подружкою по телефону, але побачити кутюрні наряди наживо в ієрархії модного дозвілля — вартує багато. З тих пір, як Олександр Онищенко, засновник Міжнародної меценатської організації TOP Ukraine, вирішив зайнятися благодійністю, залучаючи світових знаменитостей, український бомонд зміг долучитися до високого паризького мистецтва — haute couture. Восени минулого року TOP Ukraine спільно з UFW організували показ у Києві кутюрної колекції Елі Сааба, в цьому — наймолодшого французького кутюр’є Стефана Роллана. У 20 років Роллан уже став креативним директором бренду Balenciaga, де відповідав за чоловічу лінію одягу та аксесуарів, у 24 випустив власну колекцію прет–а–порте, невдовзі його запросили очолити Дім Scherrer, а в 2007–му на авеню Георга V в Парижі він відкрив свій власний Дім. Клієнтками Стефана Роллана є Мірей Матьє, Кароль Буке, Ріана, Джекі Колінз, Лайза Мінеллі, Шеріл Кроу. «Є клієнтки, яких потрібно одягати відповідним чином — це дружини політиків, знаменитості, мільярдери, королівські особи, — сказав Стефан Роллан. — Вони мають певний статус, громадські обов’язки, які вимагають від них відповідного вигляду. Вони не можуть виглядати смішно або носити клоунський одяг. Якщо ставитись до моди як до гри або забави, це вбиває високу моду».

Думай модно

Думай модно

Події накочують одна на одну так стрімко, що суботнє відкриття «Молодості» змило емоції від закінчення 27–го українського Тижня моди, а показ колекції Федора Возіанова — від фільму–відкриття «Молодості» «Картахена», а вранішній затор на Південному мосту змив усі хороші сни, які наснилися в ніч із неділі на понеділок. Але якщо виключити довгу пам’ять, залишиться один тільки калейдоскоп, тож пропоную «відмотати» на тиждень назад і розібратися з колекціями українських дизайнерів сезону весна–літо 2011.

Новий дух і комерційність на UFW

Новий дух і комерційність на UFW

Модний трафік у Пушкінському парку припинився — українські дизайнери закрили графік показів колекцій прет–а–порте сезону весна–літо 2011, а вишенькою на цьому торті має стати показ колекції Haute couture сезону осінь–зима 2010\2011 43–річного паризького дизайнера Стефана Роллана. Причому на показ, в якому, за словами організаторів, дефілюватимуть такі знані українські моделі, як Сніжана Онопка, Вікторія Куропятнікова, Жужу Іванюк, Алла Костромічова, можна купити квитки. Подейкують, що наступного дня, у суботу, з киянок, готових замовляти ексклюзивні сукні у наймолодшого французького кутюр’є, асистенти маестро зніматимуть мірки.