Вибачте, що пишу російською (лист перекладено українською. — Ред.). Я українка і непогано знаю рідну мову, навчалася в українській школі. Але доля закинула мене на Камчатку, і коли в 1970 році проводили перепис населення і я, заповнюючи анкету, заявила, що рідна мова в мене — українська, то отримала догану: «Що це за націоналізм?».

Маючи 25-річний досвід колекціонера й селекціонера, мені вдалося зібрати чималу колекцію рідкісних овочевих, лікарських та екзотичних рослин. Читачі, які уважно слідкували за моїми публікаціями в періодиці, дізналися та безкоштовно отримали ті новинки, яких не було ще в Україні.

В «Україні молодій» за 1 вересня ц. р. було надруковано статтю Юлії Косинської «...і навіть пам’ятник... сарані», в якій вона висловлює своє захоплення неповторними пейзажами унікальної природи Люблінщини, яку вона спостерігала під час подорожі Розточанським заповідником Республіки Польща.

Мене обурив лист наукових співробітників київського художнього музею*. Як же глибоко сидить у їхніх душах дух московських плебеїв! Вони, та й депутати Київської міськради, не задумувались, що назва «російський» прибилася в 1934-36 рр. після сталінського Голодомору 1932-33 рр., коли на український народ наділи гамівну сорочку, коли за український правопис знищили цвіт української нації — це так утверджувала Росія свій «бренд» на Соловках.

Видатному диктору, корифею Українського радіо, заслуженому артисту України Андрію Федоровичу Євенку 13 жовтня цього року виповнюється 100 років від дня народження. Близько п’яти десятиліть звучав в ефірі цей унікальний і неповторний за своїм тембром голос, привертаючи до себе мільйони слухачів як в Україні, так і далеко за її межами.

Як повідомляє сайт «Обозреватель» із посиланням на видання «Гарна хата», відомі своєю проросійською громадянською позицією екс-«регіонали» з Луганська Володимир Струк та його тезка Медяник придбали за час війни на Донбасі елітне житло в Києві.

Усі засоби масової інформації повинні кричати на увесь світ, що Україна і українська мова гинуть, що агресивна російська мова заполонила всю Україну. Майже всі великі міста — всуціль російськомовні, так само теле- та радіоканали, більшість депутатів виступають із трибуни Верховної Ради російською. Шановні, хто нас буде поважати у світі, якщо ми, українці, не хочемо розмовляти своєю рідною мовою?

Далекий 1963-й рік. Я — молодий радянський вояк. Місце служби — конюшні маршала Паулюса, на самому сході Польщі. Їдемо солдати, офіцери, словом, радянські війська, до міста Легніца, там базувалося командування радянських військ, які квартирували в Польщі. Ясна річ, ми солдати молоді, як кажуть, нам море по коліна. Дарма, що їдемо через Польщу.