Повстанці із зіркою Давида
«Спільною платформою спілкування сіоністів і українських буржуазних націоналістів стала ненависть до Радянської влади», — писала газета «Радянська Україна» (сполучена посудина з московською пресою) у вересні 1971 року. Стаття називалася «Змова приречених». Сторінки тодішніх «українських» часописів рясніють заголовками і рубриками на кшталт «Факти проти сіоністів», «Зловісні промені синьо-білої зірки», «Провокаційна метушня сіоністів».
У 70-тi роки взаємини СРСР i Тель-Авiва були кризовими. Очевидно, пропагандисти влаштували промивання мізків «радянським громадянам» не лише через «відстоювання інтересів СРСР на Близькому Сході» чи через «Всесвітню конференцію на захист радянських євреїв», що відбулася у Брюсселі 23 лютого 1971 року. Наприкінці 1960-х — на початку 1970-х до радянських концтаборів потрапило багато молодих дисидентів з України, серед яких було чимало євреїв. Вони, виховані на радянських підручниках і родинних переказах про війну, всіма можливими способами передавали на Захід інформацію про «двадцятип'ятирічників» — вояків Української армії, з якими у «великій зоні», можливо, і не познайомилися б. Політв'язень Михайло Хейфець у своїй книзі «Українські силуети» називає їх «святими стариками». Траплялося, що дисидент-шістдесятник потрапляв до однієї тюрми з євреєм, засудженим на 20 років за «український буржуазний націоналізм». І лише тепер ми можемо дізнатися про трагедію і боротьбу, які крилися за цим дивним вироком. >>
