Людина-невидимець

Від середини 2000-х в Україні видано стільки книжок про УПА (дослідження, мемуари, романи), що ніяк бути необізнаним у тому періоді нашої історії. Після всього того не орієнтуватися у перебігу основних подій

— це як розписатися у власній розумовій неповносправності. Та читаючи книжку В’ятровича «Генерал Кук» (Х.: Віват, 2025) — повсякчас ловиш себе на думці: який же я досі був невіглас! Так, В’ятрович — не першопроходець, але ж який потужний агрегатор! Сотні використаних бібліоджерел і, може й не менше, уперше оприлюднених документів — совєтських, німецьких та польських. І все це вдалося вибудувати у струнку, глибоку й широку, 900-сторінкову оповідь — у зразок бестселерного нонфікшну. 

 

Книжка має дуже точний підзаголовок: «Біографія покоління УПА». Бо життєпис Василя Кука, дев’ятого й останнього генерала УПА, головнокомандувача Української Повстанської Армії у найтяжчий період (1950–1954) — дивовижно накладається на колективний портрет свідомих українців, які взяли до рук зброю — як єдину можливість зупинити Росію, чого як тоді, так і зараз багато хто не розуміє. А ті повстанці розуміли, що колись «організаторів й учасників локальних повстань придушили до 1932-го, що дало змогу вбити голодом мільйони інших, які думали, що їх не чіпатимуть». Проти Росії потрібні не отамани, а генерали. Потрібна армія, а не спонтанний спротив.

Те, як повівся перший головнокомандувач УПА Дмитро Клячківський «Клим Савур» супроти «локального отамана зразка 1920-х років» Тараса Боровця «Бульби» — трагічна сторінка. Та згадаймо, що поразка Петлюри зумовлена, зокрема, і тим, що йому не вдалося приборкати отаманщину на користь єдиної армії. Те саме відбулося в Іспанії за п’ятнадцять років по тому, коли республіканці протистояли фашистському лідеру Франко. Різниця хіба в тому, що Петлюра вже позбувся соціалістичних ілюзій, а іспанські республіканці перебували у полоні комуністичної пропаганди (зіставте свідчення очевидців, Гемінґвея і Орвелла). 

Покоління УПА відродилося у добровольцях 2014-го і 2022-го. І воно також зазнало репресій. Розумом розумію, що створення потужної ЗСУ — запорука протистояння кацапам. Але те, як добровольці «переводилися» до загального армійського складу — справа майбутнього суду істориків, а може й юристів. Схоже, промоутери цього — Аваков за згодою Порошенка — мало розумілися на перспективах військової реформи. А ще менше, по тому, розумівся Зеленський, який усунув генерала Залужного за те, що той поводився, як генерал Кук — як «вправний технолог та чуйний до людей лідер».

Василь Кук ще до початку Другої світової увійшов до Проводу ОУН як організаційний референт. Третя за значенням посада після Бандери та його першого заступника Стецька. Коли останній 30 червня 1941 року проголошував у Львові акт про незалежність України, Кук прямував до Києва, аби зробити те саме. Очолив штаб похідних груп на схід (близько п’яти тисяч людей), а перед тим налагодив підпільну поштову лінію від Львова до Василькова. Та «поки тривали арешти бандерівців, мельниківській групі вдалося першою увійти в Київ... 5 жовтня створено Українську національну раду на чолі із професором Величківським».

Тут потрібний історичний екскурс. Ще до війни ОУН розкололася надвоє, на «мельніківців» та «бандерівців». Полковник Андрій Мельник, який перебував на Заході, пов’язував розв’язання українського питання виключно з волі Третього Райху. Натомість Степан Бандера покладався переважно на спротив самих українців. І тут ми маємо до діла з головною принадою В’ятровича — аналізом документів та їхньої реалізації, як інструменту демітологізації.

Отже, погляньмо на реконструкцію львівського дня 30 червня, наприкінці якого проголошено Акт про незалежність України. «Позитивного настрою вранці додало входження в місто батальйону «Нахтігаль» на чолі з Романом Шухевичем» (і тут варто зазначити, що «наприкінці 1942 року, коли закінчився його контракт на службу... він утік і долучився до підпілля» разом з кількома сотнями бійців). На початку вечірньої події Йосиф Сліпий передав благословення митрополита Андрея Шептицького. Далі — наказ Степана Бандери про призначення Головою Українського державного правління Ярослава Стецька. «Жодні німецькі установи не повідомлялись і ніякої німецької делегації не запрошували». До Акту внесено: «Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі та світі й допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації». Відтоді по сьогодні росіяни коментують тільки першу частину, геть замовчуючи другу: тодішня теоретична «співпраця» з Гітлером була тим самим, що нинішня з Трампом. 

Того ж дня крайовий провідник ОУН Іван Климів «Легенда» «оголосив про створення Української національної революційної армії (УНРА) для захисту створеної держави. Спроба швидко об’єднати чисельні повстанські групи в єдине військове формування не увінчалася успіхом. На заваді цьому стала німецька політика — очікування на співпрацю у створенні війська виявилися марними. Важливим кадровим резервом для створення українського війська націоналісти вважали українців ЧА... Але мільйони червоноармійців залишили в нашвидкуруч зроблених таборах... Впродовж кінця 1941–1942 років від двох до трьох мільйонів колишніх солдатів ЧА померли від голоду». 

За два дні по проголошенні незалежности «Бандеру заарештували та відправили до Берліна. Спершу, доки Вермахт не захопив Київ, під домашній арешт. А згодом у концтабір Заксенгаузен... 9 липня у Львові затримали й відправили до Берліна, а відтак до того ж табору прем’єра Ярослава Стецька». Проте доти українцям вдалося встановити самоврядування у 187 районах (з 200) на Галичині і обласні управління в Тернополі, Львові, Рівному, Дрогобичі, Станіславові й Луцьку. 

Мельниківці означили проголошення незалежности як «небезпечну авантюру» бандерівців (хоча з 14 членів уряду до ОУН належали тільки п’ятеро). Утім, і встановлений мельниківцями колаборантний формат взаємин з Райхом у Києві також швидко зазнав краху. Проголошену ними «національну раду» розігнали. У той сам час головний провідник «бандерівців» на сході Василь Кук перемістився на Дніпропетровщину, де перебував до 1943-го, коли співвідношення сил між українським націоналістичним та совєтським підпіллям було 3:1 на користь першого (совєтські партизани з’явилися як явище лише після Сталінграду).

Звісно, книжка В’ятровича — передовсім біографічний твір. Утім, цю форму наповнено міцною історіософською методологією. Як також заряджено доказовою контрпропагандою — головно супроти облудної тези про «прислужництво» німцям. Ось В’ятрович-архівіст наводить німецький документ від 25 листопада 1941-го: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в Райхкомісаріалі «Україна», щоби створити незалежну Україну. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані й, після ґрунтовного допиту, таємно страчені як грабіжники». Саме тут історик ставить позначку: «Відтоді почалася війна між німецькою окупаційною владою та бандерівцями».

Повище наведена директива виконувалася окупантами ретельно — саме у другій половині 1941-го оунівці зазнали найбільших персональних втрат. Водночас у верхах Райху остаточно відмовилися від будь-яких обговорень варіантів «самостійности» України, які доти хай і кволо, але циркулювали у високих берлінських кабінетах. «Маркером марности очікувань стало збереження новими окупантами колгоспної системи, яка була для українських селян уособленням комуністичного зла». Навесні 1942-го почалася акція добровільного виїзду населення до Німеччини на роботу. Перші два чи три транспорти поїхали дійсно добровільно. Але скоро надійшли листи від перших остарбайтерів — ті свідчення повністю знищили попередню рекламу; «в середині 1942-го від панівних пронімецьких настроїв і сліду не залишилося». Маятник хитнувся в інший бік: українці стали масово долучатися до повстанського руху. І відтоді цей рух, значить В’ятрович, «перестав бути елітарним».

У цій зміненій ситуації Василь Кук ставить завдання перед організаційною структурою ОУН: головне у вихованні нових бійців — «самостійне політичне думання і орієнтація в політичній ситуації». У Проводі ОУН Кук завжди був таким собі опозиціонером, прихильником демократизації структури. Так, він зростав на авторитарних ідеях Донцова, котрий був і його кумиром. Але водночас бачив, що нові часи вимагають інших засобів. Коли 1940 року ОУН розкололася, з’явився Маніфест бандерівців, у написанні якого видно Кукову руку. Скасовувалося попереднє положення про заборону партій. Головний керівник позбавлявся ореолу вождя — його відповідальність визначалася тепер не перед «Богом і нацією», а перед Проводом, який його обрав. Відповідно змінилося партійне вітання: замість «Вождеві слава!» — «Героям слава!» (ще раніше піднімання правої руки перестало вважатися обов’язковим організаційним жестом).

Невдовзі Третій великий збір ОУН (серпень 1943) далі розширив межі внутрішньопартійної свободи; зокрема, уперше до Проводу увійшла жінка — Дарія Ребет. Кук занотував: відтепер «у Проводі ОУН є демократія». Організація Українських Націоналістів повністю відійшла від статусу лицарського ордену, як її бачили Донцов і Сціборський, й перетворилася на повноцінну політичну партію, хоч і підпільну. Оскільки Бандера досі перебував у німецькому концтаборі, задля оперативного керування обрано голову бюро Проводу — Шухевича. На той час він уже був головнокомандувачем УПА. А Кук, по-сучасному кажучи, був міністром оборони, який відповідав за мобілізацію та вишкіл повстанців і їхнє забезпечення. Романові виповнилося 36 років, Василеві — 30.

У документах ОУН Василь Кук фігурує виключно під псевдонімами, найчастіше як «Леміш». Він перейшов на повністю нелегальне становище ще за польської влади напередодні Другої світової. Перетворився на людину-невидимця («офіційно ти не існуєш, зникає твоє прізвище, замість нього маєш псевдонім... стаєш невідомою людиною»). Росіяни дізналися, ким був «Леміш» — на тоді вже головнокомандувач УПА — лише 1954-го.

Книжку Володимира В’ят­ровича важко осягнути за один рецензійний прийом. Самі виписки з неї склалися у кількасторінковий конспект. Тому друга частина статті — у наступному числі.