Таємниці Дому Пако. Зять Олеся Гончара Юрко Покальчук і створення міжнародної мистецької резиденції в Луцьку

Концепцію відновлення будинку родини Покальчуків у Луцьку — проєкт Дім Пако — Літературна платформа «Фронтера» та платформа «Алгоритм дій» представили минулоріч. Волиняни мають на меті сфокусувати увагу на постатях земляків, які у різні періоди трансформували простір довкола себе та давали імпульс іншим бути українцями.

 

Концепцію вибудовують навколо найвідомішого з родинного кола — Юрка Покальчука, 85 років від дня народження якого виповнилося у січні, автора понад 20 книжок, співзасновника Асоціації українських письменників (АУП) та літературного гурту «Пси святого Юра», керівника музичного гурту «Вогні великого міста» і найстаршого учасника відомого донині мистецького об’єднання «Остання Барикада», артдиректора столичного культового кафе «Купідон», знавця східних мов.

 

І хоч у творчі життєві світи Юрко Покальчук із луцького родинного гнізда випурхнув у 18 років — ніколи не переривав внутрішній зв’язок із містом своєї юності. Це виразно прочитується в двох образах — Волина та Перелесника — в його повісті «Озерний вітер», що вийшла друком у 1990-му, вважає режисерка, авторка першої інсценізації цього твору Руслана Порицька, керівниця луцького незалежного театру «Гармидер».

 

«Наше завдання — відновлювати тяглість діяльності достойників та історію династій. Покальчуки є нашим скарбом, який ми хочемо вивести в інформаційне поле. Адже після радянських утисків родина залишалася в тіні. Театральною постановкою «Озерний вітер» привертаємо увагу до текстів поліглота Юрка Покальчука, який знав понад 13 мов і був не лише письменником, а й перекладачем», — каже Наталка Шепель, кураторка дослідження життя Юрка Покальчука, провідна акторка театру «Гармидер».

 

Вона розповідає, що упродовж минулого року, — щоби більше дізнатися про Юрка Покальчука, — зустрічалися з багатьма людьми, зокрема у Луцьку, Львові, столиці та Ірпені на Київщині, які знали письменника та родину чи мають про них спогади своїх рідних. Поспілкувалися з тими, хто пам’ятає мешканців будинку Покальчуків, зведеного у далекому 1954 році у Луцьку (тепер це кінець Ковельської — однієї з найдовших вулиць міста, назву якої змінювали; до 1959 це була Кічкарівка, яка ще не входила до меж міста).

 

Юрко Покальчук у 1957-му закінчив з золотою медаллю луцьку школу №1. Його — інтелектуала, який був наприкінці 1965-го дружбою на весіллі на кілька років старшого Василя Стуса, причисляють до покоління пізніх шістдесятників.

 

«Але він легко долав бар’єр покоління, він легко переходив на «ти», мав дуже молодіжний імідж: в джинсах, в куртці, з хусткою», — констатував в одному з інтерв’ю на 20 років молодший письменник, перекладач і літературознавець Віктор Неборак. До речі, першою дружиною Юрка Покальчука, який одружувався тричі, була донька Олеся Гончара.

 

Яскравість, вогонь, запал — такими словами характеризують письменника, якого не стало 2008 року. Окрім іншого, Пако писав українську еротичну прозу, був наставником для підлітків Прилуцької колонії у Чернігівській області та ментором для молодого покоління авторів: Сергія Жадана, Любка Дереша, Ірени Карпи. 

Багатьох зацікавить родинна історія мешканців луцького Дому Пако. Бабуся Юлія Платонівна походила зі старовинного козацького роду Бровків, який поріднився з сім’єю Гоголів-Яновських.

 

Її чоловік Павло Тушкан (1867–1942) був у 1917–1918 роках членом Центральної Ради від Катеринославщини, далі у 1920-х очолював підсекцію шкільної сільськогосподарської освіти й секції рільництва Наркомзему в Харкові, а потім став професором Полтавського сільськогосподарського політехнікуму, з якого розпочиналося становлення там нині державного аграрного університету. 

 

У Полтаві у 1907 році у подружжя народилася донька Оксана, яка здобула дві вищі освіти — біологічну і геологічну. Загалом була надзвичайно обдарованою, добре малювала.

 

Від батька перейняла зацікавлення до сходознавства, яким через роки зацікавляться її сини. До речі, дівчинка стала похресницею видатного українського історика, відомого дослідника українського козацтва Дмитра Яворницького. 

 

Загалом у сім’ї було четверо дітей. Єлизавета Павлівна Тушкан (1902-1978). згадувала: «У родині Павла Федоровича Тушкана зберігали народні традиції України і всіляко прищеплювали дітям любов та повагу до рідного народу.

 

Дітям розповідали про козацьке походження роду Бровків, з якого була дружина Павла Федоровича Юлія Платонівна. Павло Федорович гарно грав на кобзі і співав старовинні українські думи. Часті візити кума Дмитра Яворницького також мали великий вплив на дітей».

 

Із майбутнім чоловіком Володимиром Покальчуком (1896-1983), з яким пройдуть у парі понад пів століття, Оксана Тушкан (1907-1985), яка працювала викладачкою, познайомилася у Києві. Одружилися у 1929-му. І буквально через кілька місяців аспіранта Покальчука арештували у сфальсифікованій справі Спілки визволення України (СВУ). 

 

Провину чоловіка слідчим так і не не вдалося встановити. Однак Володимир Покальчук упродовж півтора року змушений був перебувати у Лук’янівській в’язниці, де в одній камері тримали понад 40 людей і дехто з арештованих, за спогадами, від знущань та жахливих умов у прямому значенні  збожеволів.

 

Причин сфальсифікованих обвинувачень, напевно, було кілька. Володимир Покальчук добре знав колишнього студента Київського інституту народної освіти Бориса Матушевського (1907-1977), який отримав тоді 5 років ув’язнення.

 

До того ж був аспірантом Миколи Зерова, який виплутався зі звинувачень у процесі СВУ, проте не уник арешту у 1935-му і був розстріляний радянською владою в урочищі  Сандармох 3 листопада 1937 року разом з іншим представниками української культури.

 

Володимир Покальчук народився 1896 року на Житомирщині. Згодом сім’я переселилася на Західну Волинь. Відомо, що разом з Володимиром у 1911–1913 роках у луцькій гімназії навчався письменник Валер’ян Поліщук (1897-1937), якого також позбавили життя в Сандармосі за те, що творив українську культуру. 

«З гімназійних літ обстоюючи ідею українства, потрапивши до царської армії уже при закінченні Першої світової війни, Володимир Покальчук стає одним з найактивніших українізаторів армії, і незабаром, разом із полком, що складався переважно з українців, стає під знамена УНР. Після її падіння і нового переагітування полку до Червоної Армії (в Одесі) його звільняють з війська як неблагонадійного «мазепинця», — так описував Юрко Покальчук родинну історію у журналі «Дзвін» на початку 1990-х. 

 

Бувалий чоловік Володимир Покальчук з 1925-го вивчав українську філологію в Київському інституті народної освіти (КІНО). Очолював у закладі Гурток культури українського слова (ГУКУС). До аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка здібний випускник вступив через чотири роки. Після арешту поновити навчання для здобування наукового ступеня йому не дозволили. 

 

Із дружиною переїхали у Полтаву, де мешкали її батьки. Володимир влаштувався працювати спочатку робітником у друкарні, а згодом викладачем благонадійних для радянської влади російської та старослов’янської мов у педагогічному інституті. 

 

Щоб уберегтися від розправ радянського молоха, подружжю Покальчуків довелося кілька років жити у Судаку, де мали помешкання батьки дружини. Там народилася донька Ірина (1939–1943). Потім главі сім’ї випала нагода знайти роботу викладача російської мови у Кременці, що на Тернопільщині, де 24 січня 1941 року народився син Юрій, якого назвали на честь рідного брата Оксани Павлівни — письменника Георгія (Юрія) Тушкана. Ще через три роки на світ з’явився Ярослав (1944–2000), а в 1955-му — Олег, коли родина вже перебралася у Луцьк, де на Кічкарівці жили батьки чоловіка.

 

Володимир Покальчук тридцять років працював на історико-філологічному факультеті Луцького педінституту. Вивчав діалекти української мови та волинсько-поліські говірки; досліджував творчість Лесі Українки. Йому так і не вдалося захистити дисертацію.

 

За принциповість його кілька разів звільняли з інституту, та незабаром відновлювали.  Дружина Оксана на початку 50-х років була директором Волинського краєзнавчого музею. На початку 1960-х сім’ю фактично виселили з квартири по вулиці Романюка, за словами Олега Покальчука, «за якимись доносами». Тож постійно стали мешкати на Кічкарівці з батьками.

 

У Луцьку в Покальчуків упродовж десятиліть гостювало багато відомих людей. А через деякий час Дім Пако готується зустріти всіх, кому цікаві історія Волині і всієї України, яскраві представники родини Покальчуків та інтелектуальні здибанки і творчість.