«Розрита могила»: чому написаний 181 років тому вірш Тараса Шевченка досі актуальний

Дослідники літературної творчості Тараса Шевченка, високо оцінюючи все написане ним, виділяють декілька поезій, найбільш актуальних для українського народу саме нині, під час оборонної війни нашої держави проти московського агресора.

 

Такі твори потребують нового прочитання й осмислення, глибинного аналізу ідейного змісту й популяризації.

 

Завдяки колосальному патріотичному потенціалу вони завжди — в час написання і в наші дні — допомагають формуванню і зміцненню національної свідомості.

 

До числа таких творів належить вірш «Розрита могила». Коли, за яких обставин був писаний загалом невеликий твір — 53 рядочки? Про ідейний зміст твору доречно згадати у рік 210-ліття Кобзаря.

У травні 1843 року молодий, але знаний в Україні поет Тарас Шевченко після тривалого перебування на чужині вперше приїхав з Петербурга на Батьківщину. З рідного краю його, 15-річного юнака, пан силоміць вивіз на чужину.

 

Спочатку до Вільно, а звідти — до столиці імперії як цілком безправну, підневільну людину. Але через 10 років Тарас позбувся кріпацтва. Сталося це завдяки величезній обдарованості молодого українця, неординарній його талановитості, невтомній працьовитості, а також допомозі Божій і сприянню багатьох добрих людей.

 

Закінчивши Академію мистецтв, Тарас приїхав в Україну. Молодий Шевченко прибув на Батьківщину не просто вільною людиною, а й знаменитим на всю імперію поетом і відомим художником, автором «Кобзаря» і поеми «Гайдамаки», а також надрукованих в альманасі «Ластівка» п’яти поезій.

 

Серед них — балада «Причинна», дванадцять початкових рядків якої знає кожен українець. Вони назавжди стали словами знаменитої пісні «Реве та стогне Дніпр широкий...» — улюбленої всіма поколіннями українського народу.

 

На знак поваги до Тараса Шевченка, любові до його творчості, підкреслення ваги його внеску в національну культуру й духовність цю урочисту пісню люди часто слухають стоячи.

 

У час прибуття молодого генія на Батьківщину в Наддніпрянській Україні серед письменних людей не було осіб, які б не знали, хто такий Шевченко. І навіть неписьменні знали напам’ять багато його творів. Бо у друкованому й рукописному виглядах вони поширювалися серед народу.

 

Знали про Тараса Шевченка освічені українці Галичини, Буковини й Закарпаття — споконвічних українських земель, що входили тоді до складу Австрійської імперії. Вірші запам’ятовувалися, оскільки за змістом, ритмікою і мелодикою мови нагадували народні пісні. 

 

Найвищою мірою патріотичні, гуманістичні, високохудожні твори молодого автора стали видатною подією в духовному, культурно-мистецькому житті передусім Східної і Центральної України — закріпаченої, національно пригнобленої московськими окупантами. Саме тому поезії відразу були покладені на музику самодіяльними композиторами й поширювалися мандрівними кобзарями.

 

Передові люди усвідомлювали: Тарас Шевченко — великий духовний вождь, посланий для порятунку українців від денаціоналізації і соціального гноблення.

 

Саме Шевченко гострим полум’яним словом, що пропікає наскрізь сонні зачерствілі душі, пробуджував до боротьби за волю Батьківщини навіть найбільш зневірених земляків. 

 

Автор патріотичних творів гучно заявив на всю Слов’янщину і Європу: не вмерли ні Україна, ні наша мова, ні предківська слава, ні пам’ять про героїчні звитяги народних героїв — козаків і гайдамаків, ні мрії про волю і щасливу національну долю.

 

Незважаючи на величезні довготривалі зусилля всіх ворогів, передусім лютого московського ката, нездоланним залишається національний дух. Тарас Шевченко оптимістично запевнив земляків: Вітчизна обов’язково відродиться і стане суверенною, самостійною державою.

Вирушаючи з Петербурга — холодного гнилого міста ненависних царів, чиновників і жандармів — до рідного краю, Тарас знав: Вітчизна зустріне його як вірного сина, як свого новітнього героя, який прославив її щирим словом.

 

Водночас, очевидно, на поетове уявлення про Україну, якої він давно не бачив, впливали романтичні спогади дитячих і юнацьких років. Зміст ранніх поезій, написаних у Петербурзі, підтверджує це.

 

На запрошення поміщиків-українофілів Тарас гостював у їхніх маєтках. Там спілкувався не тільки з інтелігенцією, а й із селянами-кріпаками. Вивчав життя простих людей і розширював знання про дійсність під час кількамісячної подорожі Україною.

 

Скрізь, де бував, бачив Тарас не тільки блиск і пишноту панських палаців, але передусім тяжку неволю і страшенну бідність українців, пригноблених ворожою Московщиною і місцевим різнонаціональним панством.

 

Природжений протест проти несправедливості викликав у чистій душі Тараса Шевченка велике обурення і праведний гнів до ворогів України.

 

Поет — людина, яка гострим розумом і щирим серцем сприймає дійсність, аналізує й узагальнює суспільні явища, блискуче володіє словом — хоч як дивно, впродовж декількох місяців не квапився висловити у поетичній формі своє ставлення до обурливих явищ, темних сторінок української дійсності.

 

У той період Тарас багато малював і читав, заводив нові знайомства, активно спілкувався з багатьма високоосвіченими людьми. Може, окрім присвяченої Варварі Рєпніній поеми «Тризна», він писав ще й інші твори. Але не оприлюднював, не давав нікому читати, бо ставився дуже вимогливо до своїх поезій. 

 

Очевидно, Тарас напружено чекав емоційного поштовху, важливої неординарної події, які б спонукали викласти думки на папері, шукав доречні слова і поетичну форму.

 

Спонукальний привід знайшовся аж у жовтні 1843 року. Їдучи з Яготина, де він гостював у родини Рєпніних, у містечко Березань до Платона Лукашевича — тамтешнього поміщика і фольклориста (мав багату бібліотеку, побував у Галичині, де зустрічався з авторами «Русалки Дністрової»), Тарас побачив, як неподалік шляху люди розкопували давню могилу. Ким вони були — прислані владою археологами чи шукачами скарбів — невідомо.

 

Численні високі кургани, насипані у прадавні часи, навіть за півтори-дві тисячі років до н. е. тодішніми мешканцями Лівобережної Київщини — нашими далекими предками, «старими батьками», як назвав їх Тарас Шевченко, ще й досі трапляються на полях і навіть у деяких селах Броварського й Бориспільського районів.

 

Тоді ж, понад 180 років тому, височіло їх значно більше. Тарас Шевченко як передова людина ніколи не виступав проти розкопок стародавніх могил з науковою метою. Про це свідчить відомий його вислів: «Археологія — таємнича мати історії».

 

Але саме неподалік однієї з таких розкопаних могил, кілометрів за шість на схід від Березані, стався блискавичний, вулканічний вибух його поетових думок, емоцій, почуттів і пристрастей. Тарас Шевченко раптом усвідомив: Україна, потрапивши під владу загарбницької московії, сама стала подібною до величезної могили, в якій поховані сокровенні сподівання і невід’ємні права нашого народу на свою незалежну державу, на мир і волю, на рівність і щасливу долю на рідній землі.

 

У свідомості українців — мешканців степу і лісостепу — стародавні могили були не тільки елементом краєвиду. Вони виступали символом слави предків та історичної пам’яті. Нагадували про втрачену волю, про козаччину, закликали до боротьби за повернення втрачених святинь.

«Розрита могила» — вірш найвищою мірою патріотичний за змістом і революційний за духом. Він більш вартісний за сотні творів менш талановитих авторів, які в різні часи писали про уярмлення українського народу московським окупантом.

 

Ніхто з попередників Тараса Шевченка не висловлював так щиро й людяно синівської любові до поневоленої Вітчизни. У поезії в довершеному вигляді втілено ті ідеї, які автор заклав у більш ранніх творах.

 

Цензура нізащо не допустила б вірша до друку. Тому він швидко поширювався в рукописному вигляді. Уперше твір був надрукований у Німеччині аж через 16 років після написання.

 

Композиційно «Розрита могила» нагадує діалог — коротке запитання автора і розгорнута відповідь України про причини своєї тяжкої недолі. Починається вірш як молитва.

 

Поет звертається до сплюндрованої, але дорогої неньки України найніжнішими, найтеплішими словами любові, що йдуть із глибини його синівського серця: «світе тихий», «краю милий», «моя Україно», «мамо».

 

Поет запитує Україну, чому її, в минулому незалежну і сильну державу, спіткало велике горе: московська окупація, політична тиранія й соціальне гноблення колись вільного народу.

 

З уявної відповіді матері-Вітчизни випливає: причиною всіх нещасть України стала втрата нею політичної незалежності й перехід за гетьмана Богдана Хмельницького вільної козацької держави у підлеглість до осоружної московії.

 

Саме через це не український народ, а жорстокий окупант-москаль господарює в нашій Батьківщині. Діти України, захопленої і пограбованої ворогом, або поневолені, або вигнані на чужину. А всіма її багатствами, передусім землею — найвищою матеріальною цінністю, — заволоділи різноплемінні зайди.

 

Окупант з московії не поводився б так жорстоко, підло, зухвало й нахабно, якби численні зрадники українського народу —огидні «перевертні» й «недолюдки» — не допомагали йому тривалий час нашу «матір катувати».

 

Закінчується вірш сподіванням на те, що воля і добро повернуться в Україну, а плач і журба проминуть. Поет передає читачам вогненну віру в те, що наш народ, пройнявшись козацьким духом, згуртовано розпочне справедливу боротьбу за святу волю.

 

Й, остаточно перемігши ненависного ворога-москаля, викине ворога назавжди геть з України. Разом з усіма мерзенними перевертнями й недолюдками. Повернувши збройною рукою Вітчизні державність, українці назавжди стануть єдиними власниками всіх скарбів рідної землі, відродять пам’ять і славу героїчних попередників.

 

Тарас Шевченко навіть у найчорнішу добу жорстокого плюндрування України лютим московським окупантом вірив у світлу долю Батьківщини. Непереможну віру, великий і непохитний оптимізм він талановито передав читачам. Саме тому вірш швидко поширювався й одразу став популярним.

 

Важливим є факт, що «Розрита могила» — перший україномовний твір, написаний Тарасом в Україні! Вірш започаткував новий, яскравіший період творчості Шевченка.

 

З нього видно, як блискавично радикалізується і стає все більш революційним світогляд поета. У його свідомості набуває сили і викристалізовується українська національно-визвольна ідеологія. Настає час бурхливого розквіту і зрілості поетичного таланту.

 

Слідом за «Розритою могилою», через чотири місяці, у Москві він напише не менш радикальний і патріотичний вірш «Чигрине, Чигрине». А далі настає період «трьох літ», упродовж яких з-під Шевченкового пера з’явиться низка творів-шедеврів.

 

Окупаційна московська влада завжди страшенно боялася творчості нашого поета, її патріотичного пафосу, протестного й бунтарського духу. І не тільки царська. Далі радянсько-комуністична влада лицемірно — на словах визнаючи геніальність і революційність Тараса Шевченка та всесвітньо-історичне значення його поетичної спадщини, — під час видання до якоїсь ювілейної дати «Кобзаря» підло й безпардонно вилучала антиімперські поезії. Тексти багатьох інших творів цинічно перекручувала, спотворюючи їх первинний зміст.

 

Кремлівська шовіністична влада усвідомлено нищила національний дух нашого народу: саме тому від Шевченкових часів в Україні мало що змінювалося. Як була при царизмі, так і під владою комуністів Україна залишилася безправною колонією деспотичної московії.

 

Кремль брутально грабував багатства нашої землі, привласнював нашу національну історію, найвидатніших її талантів. Уярмлював, нещадно експлуатував, морив голодом, тероризував і виганяв на чужі роботи поневолених українців.

 

Кожен громадянин України з керівниками держави включно, пам’ятаючи слова Тараса Шевченка, мають назавжди твердо усвідомити: московія — лукава і брехлива. Довіра до її слів завжди оберталася для України страшними національними трагедіями. За улесливими словами кремля завжди стояв зухвалий, нахабний намір підлого ворога накинути на Україну важке колоніальне ярмо.

Упродовж багатьох років (крім трьох останніх) 9 жовтня з нагоди чергової річниці написання «Розритої могили» в місті Березань відбувалися святкові заходи. До березанців цього дня долучалися гості — представники патріотичних об’єднань із довколишніх сіл і міст лівобережної Київщини.

 

Для участі в заходах приїжджали також кияни. Серед них — представники Спілки офіцерів України на чолі з почесним головою СОУ Євгеном Лупаковим — капітаном першого рангу, депутатом ВР другого скликання, а також активісти Українського козацтва, ветеранських організацій, науковці, письменники, журналісти. Були також депутати ВР попередніх скликань, зокрема Дмитро Павличко та Іван Заєць.

 

Учасники свята збиралися в місцевому краєзнавчому музеї, де нас радо зустрічала його засновниця і багаторічна директорка — високоповажна Галина Рих (на жаль, позаторік померла на 100-му році дуже продуктивного, подвижницького життя).

 

Оглядали пам’ятний знак, встановлений у центрі міста з нагоди написання «Розритої могили». Їхали до кургану, насипаного патріотами — людьми з шевченківським духом — ще на початку 1990-х років на тому місці, де стояла давня могила.

 

Присутні читали поезії Тараса Шевченка, в тому числі вірш «Розрита могила», співали патріотичні пісні на слова його творів. Учасники святкового заходу душами і розумом відчували: свята, безсмертна Тарасова душа щиро радіє, споглядаючи з небесної високості, як духовні спадкоємці геніального поета і мислителя вшановують його пам’ять і цінують творчу спадщину.

 

Віримо: після перемоги над московським агресором будемо знову щороку 9 жовтня збиратися у славній Березані і вшановувати Тараса Шевченка — автора вірша «Розрита могила» — з нагоди написання геніальним поетом першого його україномовного твору в рідній Україні. 

 

Анатолій КОВАЛЬЧУК, учасник боротьби за Незалежність України у ХХ столітті