Пригоди думок у задзеркаллі зужитих понять. Роман Віталія Запеки «Ковбасокрад у Раю»

Польські знавці розмірковують над соціальною природою анекдоту й доходять висновку, що «Незачесані думки» реабілітували його занедбану й упосліджену літературну природу.

 

А природа ця — бути «знаряддям політичної, звичаєвої та артистичної критики». Причому — з найсивіших часів: сам термін «анекдот» на означення окремого виду письма запровадили ще давні греки. 

 

Далі ця коротка гумористична парадоксальна оповідь породила новелу як таку: від Шагразади на Сході до Чосера і Боккаччо на Заході. А ще пізніше виник роман-анекдот — нанизування кумедних ситуацій на весело-абсурдну ідею: «Дон Кіхот», «Мертві душі», «Записки Піквікського клубу».

 

В новітній українській літературі цей жанр доволі плідний і за певну точку відліку можна вважати Чорногузову дилогію «Аристократ з Вапнярки» та «Претенденти на папаху» (1979, 1983) — вона хоч і з’явилася за пізнього брежневізму, але вже не мала ні смаку, ні запаху «соцреалізму» (як, до речі, і афоризми Леца, писані за соціалістичної Польщі).

 

Нині маємо романи-анекдоти від Кожелянка, Жолдака, Семесюка та епізодичних Меднікової і Бриниха. Почасти навіть від Винничука (Житіє гаремноє. — Л.: Піраміда, 1996) та Ярослава Мельника (Дуже дивний будинок. 99 романів. — Х.: Фоліо, 2018).

 

На цьому ж анекдотичному полі буяє так звана «іронічна» поезія (Цибулько, Позаяк, Ірванець, Полєжака), скетчі чистих «гумористів» (рахуючи від Жванецького) та геть відв’язані від жанрових кілочків тексти Подерв’янського.

 

Усе це — старі-добрі анекдоти, витіснені на маргінеси літпроцесу масивом неусміхнено-правильної прози. Та вряди-годи крізь надмірну серйозність пробиваються життєрадісні квіти. Як-от цей «Ковбасокрад» Запеки.

 

Починається з трагедії. Пролетарій розумової праці Шкурко цупить з прилавку кільце спокусливої домашньої ковбаси, вискакує з крамнички і... його збиває автівка. Очунює в пеклі. 

 

Комендант попервах не звертає уваги на новоприбульця. Проте його приятелька (м’яко кажучи) Мата Харі звертає увагу: подивись, мовляв, Диябі, що той ховає за спиною — справжню ковбасу!

 

Ненауковий факт проникнення у потойбіччя чогось матеріального неабияк зацікавлює начальника. Та оскільки просто забрати не дозволяють тутешні «поняття», пробують виманити у Шкурка артефакт — ясна річ, для подальшого ретельного вивчення феномену.

 

Але про що говорити із дрібним злодюжкою, чим забити йому баки? Починають з екскурсії: «Он той казан бачиш? Там наволоч, яка розбавляла пиво!». Попри солідарне обурення, інтереси Шкурка виявляються ширшими, бо він навіть «про Моцарта мав певне уявлення завдяки рингтонам на мобільних телефонах».

 

Та й у минулому житті мав яку не яку, а движуху, а тут — «лише покірливе, байдуже очікування — і все!». Не влаштовують Шкурка жодні пропоновані в обмін на ковбасу пекельні преференції.

Несподівана перешкода неабияк напружує і Диявола — аж так, що змушує його пригадати марксистську теорію спокушання пролетарів: «Позбавлений майна одночасно позбувається можливости бути обкраденим і, що найголовніше, — втрачає страх за можливу втрату». Шкурко не ведеться — бодай тому, що «намагався обдумати почуте, але швидко полишив невластиве йому заняття».

 

Натомість засипає господаря Пекла недолугими, невчасними і незручними запитаннями. Нахабніє: «Я шалено перепрошую, що турбую в той час, коли ви стоїте й нічого не робите». 

 

Розраджує роздратованого Диябі та ж таки Мата Харі: а спровадь його до Раю — нехай Петрусь розбереться із таємницею ковбаси, а ми потім так чи так про те дізнаємось. Папік хвалить колєжанку за винахідливість. Авжеж, утішається вона, «шпигунське минуле не пробухаєш і не протрахаєш».

 

Як пізніше виясниться, Мата Харі має аналогічні стосунки і з ключником-Петром. А ще далі, коли Бог нарешті заговорить, він зітхне: «Сильна жінка в недосконалому чоловічому світі... Між Пеклом і Раєм...»

 

Тим часом Диябі виписує таємний указ про переведення ковбасокрада до Раю — чому б не зробити капость ближньому, колезі-наміснику Петрові? І гукає до набридливого запитувальника: «Геть — і все! Щоби зараз ти не тут, а десь отам там». 

 

Обмін капостями — звична дипломатія між Пеклом і Раєм. Тож Петрусь не забарився з відповіддю (тут без спойлера); «задоволений від утілення своєї помсти, бухнувся в обійми трону. Ноги закинув на край столу з теками душ», — таким його вперше уздрів переміщений Шкурко. І чим далі менше бачить відмінностей між двома потойбічними локаціями. Навіть у дрібницях, у музичних уподобаннях очільників, наприклад: «І тут «Мурка»! Може, це не Рай, а філія Пекла?».

 

Так, Диябі і Петрусь — ніби «інтелігентні» полковники КҐБ з совєтського кіна. Пекло — Сталін, Рай — Брежнєв. Такий собі Уроборос. Або аналогії з ближчої історії: Кучма — Ющенко; Янукович — Порошенко; Зеленський — ? «А як усе добре починалося... — знову заговорив Диявол. — Як правильно було задумано...».

 

Наш ковбасокрад, цей Остап Бендер другого класу, швидко еволюціонує у протилежний від мавпи бік. Звідкись береться сором за безцільно прожиті роки і розпач від того, що не знаєш, як говорити з Богом, коли він раптом призначив тобі авдієнцію. Диявол задумливо каже: «Можливо, Шкурко після смерти став людиною».

 

Власне, цей роман-анекдот є Декартовим «мислю, отже існую», вивернутим навспак: як не розмірковую — то й не живу. І — варто поспішати з упровадженням цього процесу у своє буття. Бо облуда «менше знаєш, краще спиш» украй підступна: «Нектар цей... Після нього людська душа стає безмозким овочем, рослиною. Щасливою, але вже не людиною».

 

Віталій Запека учорні написав «Ковбасокрада» 2014-го, коли януковичеві порядки розвалили його успішний малий бізнес і змушений був податися вантажником до магазину. До того, як пішов в АТО.

 

Звідки виніс яскраву книжку «Бабах на всю голову» (Х.: Віват, 2022), про яку «УМ» писала 13.12.2023. Дописував-переписував своє «невідомо що» (як тоді називав «Ковбасокрада») паралельно з дитячою книжкою «Полінка в Королівстві дурниць» (Х.: Віват, 2023).

 

Там також — попри нестримні веселощі — шок, несподіванка і страх перед фатальними змінами, що чатують на нас за рогом. Ого! — вигукує дівчинка, округлюючи оченята: «Наді мною височів здоровань примарної зовнішности. Не певна, що це людина, бо аж надто він великий. — Ви хто? — Я Ого! — відповів незнайомець. — Ти мене покликала, і я одразу з’явився».

 

І далі — все, як у ще одному класичному романі-анекдоті, в «Алісі в Дивокраї»: «Тож я думала, думала... Потім ризикнула «постарішати» — наморщила лобик і знову подумала. Майже одразу виправилася: навіщо мені такі крайнощі? А то наморщу лоба, придумаю щось розумне і повернуся додому старою. Мене ані в школу не пустять, ані заміж не візьмуть. Тож я просто і складно думала без усілякого старіння свого віку... Як же невчасно щезають кудись хлопці, доки ти, як дурепа, думаєш про щось розумне». Ну і фраза, засадничо сумісна з «Ковбасокрадом»: «Я не дозволю дозволяти, що ще не дозволено!».

Монтень (здається) якось зауважив, що чи не найвищим творчим проявом є видобувати щось із нічого — тобто жартувати. Станіслав Єжи Лец — ніби ідеальна ілюстрація до цього: кожен його рядок-твір вартує сторінок і сторінок.

 

Поляк-львів’янин видобував концентрат з анекдоту. Запека, разом з повище згаданими літератами, йде в інший бік — розгортає анекдот у повноцінну історію з безліччю смішних відгалуджень-нюансів.

 

Але водночас — як на отій першій сторінці, з чого починається ця стаття, — демонструє здатність до самодостатнього творення афоризмів. Зрештою, як і більшість тих авторів-колег, чиї окремі рядки стали у сучасному медійному просторі прислів’ями.

 

Інтегральна потужність Леца така, що дозволяє сконструювати альтернативну рецензію на «Ковбасокрада». Цитую «Незачесані думки»:

Нелегко жити після смерті. Іноді на це треба покласти усе життя.

Будьмо делікатнішими: не питаймо людей, чи вони живуть.

Щоб помити ноги, не чекайте потопу.

Бог створив нас на власну подобу. Але чому ми вважаємо, що він був реалістом?

Навіть коли б людина стала на голову, серце завше залишатиметься поміж мозком і органами насолоди.

У боротьбі між серцем і мозком врешті перемагає шлунок.

О, цей гарем думок! З кожною тимчасове співжиття. І ці нащадки!

 

Аби наблизити до читача цю Лецову збірку майже двадцятирічної давнини скажу: його нинішня, вже суто українська інкарнація — Євген Головаха, доктор-професор, директор академічного Інституту соціології, автор багатьох спеціальних монографій, а також трьох збірок афоризмів, так само весело-медитативних, як у Леца (перша вийшла ще 2007-го). Тепер-от з’явилася «Альтернативна соціологія. Словник для неслужбового використання» (К.: Дух і Літера, 2024).

 

Тут — те саме «дистилювання анекдоту», як пишуть про Леца польські науковці. Від афористичного класика Головаху не відділяє ніщо. Це той самий «ефект короткого замикання» буденної думки, що породжує «філософеми», — як писав у передмові до першого видання Іван Дзюба. Сміх як викид вільної думки. Можливо, Лец трохи вправніший у мовному жонглюванні, а може — це лише вправність доброго перекладача Андрія Павлишина.

 

Афоризм з точки зору мовлення, кажуть експерти, — це умертвіння зужитих слів заради звільнення руху думки. Головаха у передмові до нової книжки значить: «До шкідливих звичок можуть належати не тільки паління або пияцтво, але й зловживання звичними поняттями в тих випадках, коли ми опиняємось у незвичному соціальному світі. З минулим розумінням соціального світу потрібно розлучатися не без сміху».

 

А ось і приклади з нової книжки:

 

АЛЬТРУЇЗМ — прагнення зробити людям краще, ніж їм того бажається.

АМОРАЛЬНІСТЬ — здатність вирішувати життєві проблеми, не вирішуючи при цьому моральні.

АНДРОГІННІСТЬ — поєднання в людині кращих жіночих і кращих чоловічих якостей; жіночої вірности, чуйности, доброти та чоловічої здатности ці якости використовувати.

БІОСОЦІОЛОГІЯ — напрям у соціології, який стверджує, що людські й тваринні спільноти живуть за одними законами, за винятком того, що тваринні не можуть втратити розум і совість.

ВЕСТЕРНІЗАЦІЯ — наступ Заходу з його чистими туалетами на Схід з його чистими душами.