Виданий арт-бук «Танго для трьох»: правдива історія про вигаданий роман шевченківського лауреата і канадської художниці

Українською, англійською та іспанською мовами видали арт-бук «Танго для трьох», презентації якого відбудуться наприкінці травня в Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові та на Книжковому Арсеналі у Києві за участі головних дійових осіб — Івана Остафійчука та Наталки Гусар.

 

Ця книга вибраних з понад пів тисячі листів — про час, про зв’язки між українцями понад кордонами і заборонами, про мистців, які бачать світ інакше, ніж інші люди, про мрії і фантазію, про політику і тепло людського спілкування, — так представляє незвичне видання видавництво «Родовід».

 

На тепер відомий український художник, лауреат Шевченківської премії Іван Остафійчук і знана канадська художниця з українським корінням Наталка Гусар перетнулися у 1970-ті роки в Україні часів примусового входження в СРСР, де панували несвобода й ідеологічна задуха, коли між Радянським Союзом і демократичним світом тоталітарний режим намагався утримати залізну завісу, яку вимуровували з часів завершення Другої світової війни.

 

У Львові тоді заарештували українських інтелектуалів за колядки та українськомовні книжки. За народженим 1940 року Іваном Остафійчуком також наглядає загін каґебістів.

 

Талановитий художник прагне творити без пропаганди й емігрувати на Захід. Українці з діаспори підказують: один із легальних шляхів досягнення такої мети в тих умовах — одруження з іноземкою.

 

«Нареченою» вибирають студентку артколеджу Наталку Гусар. Вона погоджується на фіктивний шлюб з Іваном. Після цього зав’язується епістолярний «роман», який мав би підтвердити для офіційних органів щирість почуттів і намірів.

 

І двоє художників листувалися впродовж кількох років. Іван не зберіг листи своєї візаві, крім останнього, а Наталка зберегла всі до одного, каже: «Це ж витвори мистецтва, як я могла їх викинути?».

 

Товстенну папку з листами у 2010 році побачила в Наталки Гусар у Торонто Лідія Лихач, директорка видавництва. І запропонувала друкувати ці свідчення історії. Художниця погодилась.

 

«Ми росли з цією ідеологією, що заради України пожертвуєш усім. І чого не одружитися, не зробити цей жест, щоб допомогти комусь переїхати, — коментує народжена в Канаді Наталка Гусар, яка має українське коріння. — Ти це зробиш, бо тобі пощастило жити тут, у вільній країні, а вони там — у в’язниці... Це твій громадянський обов’язок... якщо ти свідома українка. Допомагати, підтримати... все, що можеш зробити. Чи то фінансово, чи пройти через усю цю бюрократичну тяганину, щоб допомогти. І особливо, якщо допомагаєш комусь, хто є не просто як родина. Але ж він мистець! І ти маєш допомагати мистцям, як і письменникам. Знаєш, це ж хтось, хто має культурну вагу, кого можуть знищити! То це справді зачіпало те діяспорне почуття вини... чи відповідальности...».