Матриця перемоги: рецензія на книжку Арсена Авакова «2014. Миттєвості харківської весни»

Чорт також має право на мемуари, чи не так?

Ба більше: читацький ажіотаж зазвичай спостерігаємо саме навколо спогадів персонажів із таким статусом.

В Арсена Авакова завжди є інтрига в рукаві.

Чергова його книжка — про причини керівного організаційного хаосу першого місяця по Революції гідности.

І про першу перемогу в російсько-українській війні (яка до Іловайська такою ще не усвідомлювалася): жорсткий штурм Харківської облдержадміністрації раннім ранком 8 квітня 2014-го.

«Того дня ми зламали хребет «ХНР» і вперше дали відсіч російській агресії», — зазначає А. Аваков (2014. Миттєвості харківської весни. — Х.: Фоліо, 2020).

Зрозуміло, що головною літерою будь-яких мемуарів є «Я». Але природний авто-PR Арсена Авакова — витончена штука.

Вищенаведена цитата — єдина, вважай, пряма самооцінка на всю книжку. І то — із займенником «ми». Те саме спостерігаємо і в ранішій книжці «Добробати» (Х.: Фоліо, 2016), офіційно ініційованій радником міністра внутрішніх справ А. Геращенком — важко уявити, що той рукопис не проглядав патрон.

Припускаю навіть, що міністр пройшовся по ньому червоним олівцем, викреслюючи славослов’я на свою адресу.

Там немає кричущих замовчувань, але дивним чином «історія подвигу батальйонів, що врятували Україну» (такий підзаголовок винесено на обкладинку) в читача «Добробатів» асоціюється насамперед з Аваковим.

Так, він чи не першим у верхах зрозумів: добровольчий рух — єдине, що може протиставитися агресії; і водночас усвідомлював неабиякі державні ризики розвитку «ініціативи знизу».

Тож — очолив процес: запропонував добровольцям увійти до складу МВС та Нацгвардії (дисциплінарна перспектива) в обмін на гарантоване постачання зброї, усього тилового постачання та демобілізаційного забезпечення. Зрештою, йому вдалося.

Та повернімося до «харківської весни». З сьогодніш­ньої перспективи ясно, що тодішніми пріоритетами Путіна були Харків, Дніпро і Донецьк. Можливо, Харків був навіть першим із них — проголосити в ньому столицю «Новоросії», як колись «столицю УССР». Дніпро, зрештою, захистив Коломойський; натомість Ахметов  здав Донецьк.

Хоч як крути — Харків урятував Аваков. Хай там як умовно звучать такі означення. За всіма цими персонажами — як і, скажімо, за Порошенком, тягнеться шлейф, м’яко кажучи, недержавницьких вчинків, але звинувачувати їх у «зраді» (окрім, хіба, досі фаворитного Ріната Леонідовича) — популістська маячня.

Навесні 2014-го росіяни «розкачували» Харків чи не потужніше за Донецьк: захоплень державних установ бєлгородськими «тітушками» тут було чи не більше. В обох містах уже на початку березня сталися вбивства українців заїжджими «демонстрантами».

В останній книжці А. Авакова чимало місця віддано свідченням учасників тих подій; одна з них — фотокореспондентка Інна Петрикова: «Поняття «закон» для міліції не існувало, а існувало поняття — «як старший скаже»… Міліція ніколи не втручалася… Міліція пропустила «тітушок», і вони добивали євромайданівців уже там, у метро… Страшно, бо ти розумієш: тебе, окрім тебе, ніхто не захистить».

Такою була диспозиція перед рішенням РНБО командирувати міністра внутрішніх справ Авакова до Харкова задля нормалізації.

Сталося це після сумнозвісного «мітингу», зорганізованого керівниками міста/області 1 квітня. Ще раз — слово Інні Петриковій: «Ось така прекрасна неділя: Кернес, Добкін, заповнена триколорами площа… Я вилізла на самісіньку сцену (треба ж зробити знімки), опускаю очі і бачу свого близького друга — стоїть із триколором. Я думаю — пи***ць Харкову! Адекватні люди, котрих ти знаєш усе життя, вийшли на цей мітинг! Мені просто стало цікаво — я почала робити крупні плани людей (ці фото є у книжці — і вони справді промовисті)… Юрбу вже заводять години дві, і тут Гепа каже: «Давайте підемо і покажемо цим бандерівцям, хто тут влада!». Інша «учасниця» книжки, активістка-волонтерка Євгенія Левінштейн, розповідає, що поза центральною харківською площею вже відбувається криваве насильство і «виявляється, Геннадій Адольфович у цей час плигав перед натовпом, мовляв — давайте їм покажемо, друзі!».

Звісно, будівлю ОДА захопили без перешкод. «І тут з’являється міліція. Коли будівлю вже захоплено — міліціонери заходять в обладміністрацію разом із цими хлопцями з триколорами» (І. Петрикова).

За кілька днів, 6 квітня, тут зібралися самозвані «депутати» і проголосили «Харківську народну республіку». Саме в цих декораціях і з’являється тут Арсен Аваков.

Йому слово: «На той момент у мене не було жодної гарантії, що харківські міліцейські сили адекватні до підпорядкування… Неодноразові захоплення будівель впродовж попередніх тижнів не могли б статися за адекватної роботи міліції».

Уявіть собі: міністр МВС не в силі керувати власними підрозділами. Він викликає до Харкова один з трьох своїх спецназів (два інші вже задіяні на Донеччині) — вінницький «Ягуар».

«Того часу доводилося не тільки і не стільки командувати — необхідно було ще й умовити, перевірити мотивацію, моральну готовність бійців виконати задачу, проконтролювати, чи вірно зрозуміли». З «Ягуаром» це було, як-то кажуть, за повною програмою: бійці цього підрозділу знущалися над козаком Гаврилюком на Майдані. Аваков перед строєм пообіцяв неупереджене розслідування того злочину, бійці погодилися.

Але штурмової групи було замало для гарантованого успіху, треба було надійно блокувати і будівлю, і середмістя. СБУ? «Начальник обласного управління СБУ, в якому служили близько тисячі офіцерів… розпорядився вивезти всю зброю на склади в Лозову, щоб не захопили, як в Луганську… Залишив усю свою структуру беззбройною і використовує це як привід, щоб самоусунутися від виконання задач державної безпеки!».

Вдалося умовити полк військових спецпризначенців, що прилетів до харківського аеро­порту о третій ночі 8 квітня, але полковник відмовився брати участь у штурмі, навіть патрулювати будівлю ОДА після операції («командир полку потім гідно воював на сході, тому не хочу називати прізвище»).

Аваков з «Ягуаром» опинився сам на сам з терористами. «Я вийшов до бійців і особисто озвучив наказ: у разі спротиву — застосовувати зброю на ураження, це моя відповідальність, я буду тут!».

Обійшлося, як відомо, без жертв: 17 фахових хвилин штурму, і «ХНР» припинила існування. Але не минулося й без ложки дьогтю: «За десять хвилин до початку штурму Моторола, Гіві та інші головні фігури вискочили через ліве крило, яке ми не контролювали… Хтось їх попередив».

Отой Аваків наказ «на ураження», як на мене, — матриця спротиву «русскому міру». По тому, як Путін публічно озвучив свою тактику тиску на українських військовиків за допомогою заручників («пусть попробуют стрєлять в женщін і дєтєй»), стало ясно, що маємо справу з терористами.

Росія недаремно завжди ігнорувала всі міжнародні угоди з обмежень у застосуванні сили на війні та в окупації — зрозуміло, що ті конвенції навряд чи є ефективним запобіжником насиллю, але вони бодай окреслювали кодекс воїна. Кодекс російських вояків просто не сумісний з честю. Саме вони «рекомендували» сепаратистам залучати жінок та дітей до перебування у захоплених приміщеннях у передбаченні ймовірного штурму.

А ось попередній епізод, кількома тижнями раніше: колона наших БТРів іде на допомогу десанту спецназу у Слов’янську, захопленому Гіркіним-Стрєлковим.

Розмова міністра з командиром: «— Чому БТРи зупинилися? — Попереду барикади… — Ну то зносьте! — Не можемо — там цивільні… — Так поговоріть! — Так почали розмовляти — під’їхав автомобіль, розвернувся бортом, відкрився кулемет і по нас пустили кілька черг… — А ви? — А ми не будемо їхати на цивільних!».

Далі А. Аваков пише: «Я читав про досвід Хорватії, де була схожа ситуація, коли такі само екзальтовані тітки з числа цивільних лізли на танки. Виявляється, там знайшли такий вихід: пару-трійко разів цих тіток розстріляли, а далі встановили таке правило: перший постріл у повітря, а якщо не слухаєтеся — стріляємо на ураження».

Так, контраверсійне судження. Але у світі досі не вироблено іншої тактики супроти терористів, які цинічно рекрутують бездумних жінок. А. Аваков аналізує ситуацію після демонстративного штурму Харківської ОДА: на Донеччині навесні 2014-го (і в Луганську) притихли.

Так звані «сепаратисти» вдалися до тактики перемовин. Але ж відомо, що єдина мета переговорів з терористами, причому для обох сторін, — виграти час. До захопленої будівлі Донецької ОДА притягли бочки з бензином — мовляв, підірвемо в разі штурму.

«Якоїсь миті я думав, ну що тепер — давайте підірвемо! Ну що, будівлі шкода? Сепаратистів цих шкода? Але це ж люди, думав я тоді… Згодом, уже у травні і тим паче влітку, я був упевнений, що треба було підривати, не рахуючись із втратами! Так, ми б отримали 50 загиблих, нехай Бог простить, але не десятки тисяч, як тепер».

Те саме нерозуміння, що перед тобою не «люди», а терористи без ознак людяности, зумовило постання «ЛНР».

«Ми приймали рішення про штурм в Луганську, в тому числі я звідси, з Києва, давав команду. І вже наші сили рушали на штурм… Але, на жаль, останньої миті звідти знову пішли сигнали: не потрібно кровопролиття, вони готові домовитися. І… штурм було скасовано. Не я приймав рішення, не я вів там переговори… Але й роки по тому так само вважаю: потрібно було нанести по цій будівлі жорсткий удар».

Обізнаний мемуарист Володимир Філенко, маючи на увазі фатальні «переговори» у Донецьку та Луганську, пише: «Шкода, що в нас не було ще двох Авакових у ті дні» (Партитура революції. — Х.: Фоліо, 2021).

Проте навіть у новітніх книжках трапляються дивні інтерпретації тих подій. Приміром, Михайло Винницький, позиціонований видавцем як аналітик, пише лише про «харківський епізод» і вважає, що в Харкові на тоді «не було жодних чинників» для успіху сепаратизму: «Мовчазної поступливості, якщо не відвертої підтримки місцевих еліт; мінімальної масової активности промайданівських сил; присутність багатьох людей, яких привезли з Росії» (Український Майдан, російська війна. Хроніка та аналіз Революції Гідности. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2021).

Як на мене, це словоблуддя упереміш з непоінформованістю. Натомість варто взорувати на компетентність корінного харків’янина В. Філенка: «Серйозні електоральні, ментальні, економічні передумови для можливого формування «ХНР» були». А з втручанням в ситуацію Авакова — «стався перелом».

Я не є фанатом Авакова і навіть поділяю тривоги аналітиків щодо нього. Та водночас не схильний перекреслювати всього зробленого через конкретні ситуативні переступи. Авжеж, це про мухи і котлети.

Тож лишаюся прихильним до висловленої Миколою Рябчуком (із приводу антибандерівської кампанії у Польщі) думки: «Українці можуть знаходити в провідниках ОУН і деякі інші чесноти, крім авторитаризму, подібно до того, як американці шанують Джорджа Вашинґтона зовсім не за рабовласництво, а англійці поважають Черчілля зовсім не за те, що він зрадив усю Східну Європу Сталінові» (Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення. — К.: Критика, 2000).