Жанр-переможець: рецензія на роман «Купіть книжку — вона смішна» Олега Сенцова

Писання оповідань, що склалися далі у збірку «Жизня», були для Олега Сенцова роботою над собою у буквальному смислі — тестуванням себе як особистості та перевіркою письменницьких амбіцій на серйозність.

А відпочивав він — паралельно пишучи «ненауково-популярний роман», таку собі джазову імпровізацію на тему веселих літературних пригод.

Уже сама назва відкидала претензії на «красне письменство», пропонуючи натомість вигідну товарну позицію: «Купіть книжку — вона смішна» (Х.: Фоліо, 2016).

Гадаю, Олега Сенцова вабив приклад Марка Твена — зухвалого репортера, який зумів перевдягнути звичайнісінький стьоб у поважні літературні шати.

Ідея, схоже, була така: збовтати в одному флаконі «Тома Соєра» і «Янкі при дворі короля Артура». Тобто, описати походеньки трикстера-шибайголови, «коло інтересів якого дорівнювало триста шістдесяти градусам». Попереду в нього — «неохопний ринок з надання послуг населенню, яке нічого не підозрює».

Авантюризм вищої проби. Та можна сказати й інакше: то сама Молодість, коли море — по коліна. Тож «вийшов з дому і попростував вулицею у напрямку виходу з цього світу».

Можливо, це просто вдатна фраза. Та здається, «цей світ» у романі — геть не аж така абстракція. Принаймні українцеві неважко його ідентифікувати як царину так званого «здорового глузду», що павутинням обплутує будь-який порух, знеструмлює бажання, калічить мрії. Світ забобонів і упереджень; світ, де панує закамуфльоване, як розтяжка, «ніззя». Все краще — поза ним. Туди і прямує герой.

Звісно, я знаю, що головні  дієвці у романі — троє приятелів. І вони ніби американці: Біллі, Джиммі та Джебб. Як пояснює автор, «дивитися на події очима геть чужих тобі людей, про котрих знаєш хіба мимохідь, набагато зручніше та вільніше — можеш придумувати усе, що заманеться, чим я, власне, і займався».

Інакше кажучи, це могли бути які-небудь Микола, Толян і Сірьога, якби традиція авантюрного роману не була у нашій літературі така слабка (власне, яскравим прикладом-винятком  є тільки дилогія «Аристократ із Вапнярки» / «Претенденти на папаху» Олега Чорногуза). Та головний секрет в іншому: навіщо автор поділив головного героя, який протистоїть «цьому світові», на три персонажі?

Роман «Купіть книжку...» так само психоаналітичний, як і оповідання перших двох збірок, де автор спостерігає за своїм «еґо» у пробірках з різними подієвими реактивами. Романний експеримент — про інше: це спроба інтроверта реалізуватися у віртуалі, позаяк у реалі тягатися зі всепроникними екстравертами йому не випадає.

Для чистоти досліду героя презентовано як триголового змія: одна іпостась — людина, що не вміє казати «ні», за що люто карається потім на самоті. Це те, чого автор хоче позбутися. Друга — «людина-ініціатива», що хапається за будь-що, не переймаючися наслідками (рух — усе, мета — ніщо). Автор заздрить енергетиці, але відкидає бездумність. І нарешті третя «голова» — комунікативний ідеал: кожен інтроверт бачить себе Джеймсом Бондом.

Отже, триголовий герой прямує до виходу з «цього світу». Але ж потрапляє — у такий самий?! Тут та сама агресивна більшість інфантилів, і «бог у них один, називається «що люди скажуть» (Горіха Зерня. Принцип втручання. — К.: Білка, 2021). Так, але наш герой заходить туди як «чужий», як tabula rasa (з одним із численних фальшиво-оригінальних паспортів агента 007, якщо хочете), з нестримним бажанням, аби той світ «прогнувся під нас». Відтак, утеча: з локального світу в широкий — світ за очі. Один з найпопулярніших сюжетів світової літератури.

За великим рахунком — це про Декарта з його апологією «свободи і влади розпоряджатися собою і своїми намірами, тому що ніщо інше нам не належить». А ще — про «здатність душі вмістити світ як він є і бути незадоволеним в цьому світі лише собою» (Мераб Мамардашвілі. Картезіанські роздуми. — К.: Стилос, 2000).

Як подумати, то «Купіть книжку...» — це ніби також «картезіанські роздуми»: що таке бути «як усі» — і яка є можливість вискочити з цього білчиного колеса і жити навпаки. «Пішов тріщинами твій дім? Будуй інший, залиш попередній, не підтинькуй його, не сподівайся покращити, рви у собі це! Пам’ятаєте, як на картині, яку безкінечно підмальовують?.. Найстрашніша залежність — це залежність від того, у чому ми бачимо вади і намагаємося їх виправити. Тому що, намагаючись виправити, насправді ми просто робимо проєкцію того часу, що вже є, того світу, який вже є, подвоюємо його, і так до нескінченности» (там само).

Не думаю, що Олег Сенцов, пишучи «Купіть книжку...», розмірковував про аж такі філософські емпіреї. Коли вийшов цей текст (а то був його першодрук, раніше Сенцова знали лише як в’язня совісти та режисера-дебютанта), подумалося: це ще не література, лише гра в літературні кубики. Та невдовзі опублікували його оповідання, які змусили замислитися: навіщо він у ці кубики грається?

Можливо, після п’ятиріч­ного ув’язнення він дезорієнтовано вважав, що шлях до літературного успіху зветься «Кокотюха». Але було відчутно, що не тільки задля пригодницької оповідки з єдиною функцією розважити читача це писалося — тоді то справді був би ще один текст-близнюк «автора 77 книжок». Опубліковані далі оповідання прояснили: Сенцов-письменник народився не з публікацій, не з «коронаційної» піни, а з класичних щоденників (Кафки, приміром). Як казав Мамардашвілі, інтерпретуючи Декарта: «Те, про що варто говорити, може статися тільки на самоті».

«Купіть книжку...», якщо повернутися до психоаналітичного ракурсу, — це підсміювання-кепкування над автором оповідань циклу «Жизня», котрий хотів переконати себе у потенційній дотичности клану письменників. «Дуже мріяв стати нобелівським лавреатом... Зробить це і стане щасливим».

Та є дещо і поза іронією, як-от фраза: «Повільно вимовляючи усі букви, включно з пробілами». Якщо відійти від нетверезого сюжетного контексту — це вам нічого не нагадує? А як там у Євгена Пашковського: «Прикайданював слово до слова» (Щоденний жезл. — К.: Генеза, 1999). Не певен, що у перших двох збірках оповідань геть усі букви і пробіли на місцях, але у «4 з половиною кроках» редакторові уже нема чого робити.

«Ні досконалости, ані маразму межі немає», — відреагував би на цей комплімент сам автор. Хай там як, але у нашому випадку йдеться таки про досконалість — про наполегливе просування в її бік. А високий ступінь самоіронії слугує надійним запобіжником супроти неадекватних оцінок. Наприклад, супроти поблажливого ставлення до текстів, написаних політв’язнем. Важко уявити Олега Сенцов, який прийшов би на літературну презентацію з двома своїми орденами «За мужність». Це речі, які не змішуються у коктейль. Або література — або «ветеранська література». Слава Богу — те, що пише Сенцов, не потребує статусних преференцій.

Назва роману «Купіть книжку...» — вичерпно однозначна. Вона справді смішна. Це її форма, суть і мета. Роман-анекдот. Гумор іскрить, як сніг на сонці. Мерехтить веселковими спалахами від побутових жартів до літературних пародій. Та здебільшого  це обсміювання «понять» здорового ґлузду, забетонованого прадавніми метафорами мови, що їх обслуговує. Читаючи, мимоволі згадуєш французьких літературних побратимів Бориса Віана та Ремона Кено. От спробуйте вгадати, кому з трьох належить така фраза: «М’ясо було настільки свіже, що тікало від мене тарілкою, демонструючи залишки інстинкту самозбереження». Зрештою, це не порівняння; ходить про означення однакового стильового вектору: розкошування-знущання з мовних і суспільних параграфів.

За бажання «смішну книжку» можна прочитати як політичну сатиру. Неважко підшукати «прототипів» і до «політика широкого сексуального досвіду, який він хоче застосувати до населення всієї країни» і до «обличчя в синьому мундирі з золотими ґудзиками»; легко уявити серед персонажів абстрактної африканської країни (теж промовиста локація) і олігархів, і Майдан, і питомий український триб життя. Знайдемо навіть авторський мем на відому президентську хотячку: «Зазирнув у некрасиві очі правди». Та як не крути, публіцистикою тут не пахне. Будь-яка нібито політична інвектива повертається до читача своїм анекдотичним боком. Як-от навіть у набагато стриманіших на смішки оповіданнях, де й публіцистичний струмінь часом цілком конкретний: «Внутрішні проблеми країни... він волів, як і багато інших російських громадян, не помічати, особливо напередодні вторгнення американців і геїв з євреями («4 з половиною кроки»).

Наступний роман Олега Сенцова «Другу також варто при­дбати» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2020) рецензенти-піарники обтяжили теґом «антиутопія». Авжеж, цю наличку легко пристосувати до будь-яких формальних припущень. Але так ми дійдемо до маркування «антиутопією» звичайнісіньких анекдотів, де фігурують реальні прізвища. Другий роман Сенцова — так само типовий роман-анекдот. Як і романи Ірванця чи Кожелянка, де зовнішні ознаки антиутопії чи альтернативної історії є лише авторськими промо-засобами.

Пишучи «Другу...», Сенцов веселився, мабуть, як Маркс із Енгельсом, коли вифантазовували за пивом свій антиутопійний «Маніфест». Ті німецькі «молоді спеціалісти» навіть у нічному кошмарі не могли передбачити, чим цей текст обернеться. У Сенцова, до речі, таке сновидіння є: «Йому випало стати учасником телевікторини, де ведучим був Карл Маркс: він тримав в руках кулемет «Максим» і ставив запитання з царини політекономії. Джим уві сні судомно тиснув на кнопку, боячись помсти бородатого шизофреника в разі неправильної відповіді. Але кнопка не працювала». Кнопка й досі западає і в реалі: її підточили, ніби комп’ютерні віруси, «марксистські гени».

Якщо у «Купіть книжку...» автор волів просто відірватися на нонконформізмі, то сюжетом «Другої...» уже відчутно керували алюзії на українське повсякдення. Так, це пародія на ЗЕ-інвазію: «залітні ящірки», які окуповують Землю під гаслом «приєднатися до нас у боротьбі за щастя всього». Перша промова нового хазяїна найвищого крісла: «–Не бійтеся, — запевняла голова живого інопланетянина. — Вам нічого не загрожує! Цивілізація руанців узяла під контроль вашу планету. Тепер ви врятовані». Далі — спілкування винятково через відеоролики та розпач «бійців невидимого фронту й непомітного спротиву»: «Отож-бо й воно! Не можемо ж ми боротися з телевізором».

Є тут навіть прогностика, котра, на жаль, не справдилася: «Прибульці покинули Землю поспішно, не пробувши на ній і двох років». Є навіть похмура, не характерна для Сенцова-життєлюба, візія — остання фраза-абзац роману, коли все, здається, завершилося перемогою: «Того вечора вони довго чекали обіцяного святкового салюту, але його так і не було, і їм довелося повертатися додому в темряві».
«Весь цей декаданс»...

Звісно, антиутопійні літприйоми розкидані романом щедро. Коли автор через внутрішній монолог головного персонажа  зізнається, що переважно «спостерігав за людьми, ну або за тим, у що вони перетворилися», то це непомильно відсилає нас до справжньої антиутопії — «Під куполом» Стівена Кінга (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2011). Але Сенцов працює в іншому, ніж Кінг, жанрі. І роман-анекдот — це не зниження літературної планки. Як на мене, то це, радше, її підвищення: Бог наділяє гумором далеко не всіх. Кінга, приміром, наділив щедро, але того не дав.

До всього, анекдотичність мислення — це один із проявів вітаїзму, обожнення життя попри все. Цей термін виник в одному з інтерв’ю Сенцова і змусив замислитися про його виникнення в літературній теорії. Це про наші 1920-ті й зокрема про Майка Йогансена, чий роман-експеримент під кучерявою назвою «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» (1930) цілком надається до порівняння з романними пробами Олега Сенцова.

Критик на еміграції Юрій Лавріненко вже тоді точно — неспростовно й донині — означив Йогансенову суть: «Весь він, у творчості і в житті, був не від світу казарми... Йогансен вчинив повстання проти натуралістичного слова... Філософ і книжник, що знав найтоншу міру речей» (Розстріляне Відродження. Антологія 1917–1933. — К.: Смолоскип, 2002). Як подумати, це цілком докладне й до Сенцова.

...«Коли намагаєшся уявити в цілому хід декартівської думки і той вимір, який вона відкриває, то бачиш перед собою ніби хвилі, що розходяться від «я існую», що впало каменем» (Мамардашвілі). Отим каменем-фразою, що нею Сенцов зазвичай відкриває свої файли. Як-от початок «Другої...»: «Того ранку, коли на нас напали інопланетяни, Джим Гаррісон, як завжди, сидів у туалеті».
А що ви робили у день ви­борів Зе?