«Сойка» в японському стилі. У Києві показують виставу за твором Івана Франка

Українська класика все частіше набуває на театральних сценах форм, які цікаві найперше поколінням міленіуму і зумерів.

 

Одна з таких вистав — «Сойка» режисера Слави Жили у київському театрі «Актор» за мотивами «Сойчиного крила» Івана Франка.

 

Вона про те, як відмова від кохання перетворюється на нестерпне буття для Неї і Нього, хоч би якими різними шляхами пішли вони після розлуки.

 

Коли зробив не той вибір — закриваєшся в собі чи летиш через надмірну довіру навіть до чергових фізичних знущань, — десь зринає марево світлих почуттів.

 

Зі шкільної програми пам’ятаємо, що Іван Франко розповідає у творі про те, як майже сорокарічний Хома несподівано отримує листа з далекого Порт-Артура від своєї Манюсі, яку обожнював, але не утримав.

 

Спантеличена й зневірена, вона погоджується на авантюрну пропозицію іншого знайомого, який виявляє недоброчесні наміри, організувавши поїздку за кордон. 

 

За сучасною класифікацією ця халепа називається «торгівля людьми». І вибратися з таких прикрих пригод довірливій Манюсі було несила. Ніжно й трепетно висповідатися в листі й отримати тим хоч якусь підтримку — то потреба і рятівне коло, яке вселяє надію.

 

Виконавців у виставі «Сойка» лише двоє. При цьому актор Ігор Іванов — і відлюдькуватий Хома, і всі наступні чоловіки Манюсі: злодюжка Генрись, бандит Зигмунт, молодий інженер-залізничник Володимир Семенович, літнього віку золотопромисловець із Сибіру Никанор Ферапонтович.

 

Всі, хто з’явився після Хоми, — як помилки, які є тлом для головних слів першого коханого чоловіка, про які Маня, це очевидно, ніколи не дізнається: «Де ти тепер? Чи все ще там, у тім кровавім Порт-Артурі, серед ранених та призначених на загибель, сама носячи своє велике кладовище в серці? Чи, може, давно вже твої кості розмиває бурхливе Жовте море? Чи, може, знов доля викинула тебе в широкий світ, у сибірські тундри, в китайські брудні передмістя, вкинула в болото і грається тобою, як забруканою, попсованою забавкою, поки не кине десь на смітнику? Голубочко моя! Де ти, озовися!». 

 

У виставі однаково промовисті слова і рухи. Пластика акторки Марини Андрощук контрастує з часто навмисною скутістю Хоми. Бо це два світи, які відображають протилежні психологічні образи.

 

Марія Карпівна, Манюся, сповнена почуттів, вона летить, вібрує — але жорстока реальність обпалює і змушує вибиратися з ярма та пробиватися до світла.

 

Пластичні рішення «Сойки» створила відома балетмейстерка Ольга Семьошкіна. Це вже її друга спільна робота з В’ячеславом Жилою. А почерк знають глядачі вистав Національного театру імені Івана Франка «Украдене щастя», «Конотопська відьма», «Тартюф», «Грек Зорба», інших.

 

Подорожувати у просторі і часі, у спогадах героям «Сойки» допомагає сценографія, яка базується на мотивах творчості японської художниці Яйої Кусами.

 

Манюся, Хома й усі решта створюваних образів діють у просторі повторюваних кружечків та кіл — і це візуалізація окремості, замкненого світу, з якого неможливо вибратися.

 

Світлові ефекти здатні змінити кольори, але не обставини.