Нескінченність пекла: роман Франца Кафки «Замок»

Торік «Фоліо» перевидало — здається, вшосте — роман Франца Кафки «Замок» (у тому самому перекладі Наталки Сняданко від 2006-го).

 

А на сторінці актуальної пропозиції побачимо ще півтора десятка інших Кафкових книжок, що перебувають у постійному асортименті.

 

Коли одне з найбільших комерційних видавництв виявляє таку культурологічну наполегливість, це не лише робить йому честь, а й непомильно засвідчує надчасову вагу цього автора, чиє письмо вже понад століття не випадає з уваги світового читацтва.

 

До всього, нам чи не щороку нагадують про Кафку книжки літературознавців. Торік, наприклад, вийшла збірка рецензій аргентинського нобеліанта Хорхе Луїса Борхеса «Прологи, з прологом прологів» (Л.: Видавництво Анетти Антоненко). Борхес постійно публікував у періодиці свої роздуми над прочитаним, і подиву гідним є його лаконічна осяжність суті аналізованих творів.

 

Про Кафку тут так: «Серія кошмарів, які продиктувала йому його відвертість». І далі конкретизація: «Дві ідеї — чи радше дві манії — лежать в основі творів Франці Кафки. Першою з них є підлеглість; другою — нескінченність. Майже у всіх його текстах є ієрархії і ці ієрархії є нескінченними... Мотив безконечного зволікання».

 

З точки зору соціології читання, Кафка щоразу зринає в топах популярности у глобально кризові часи. Кафкові переклади, які рецензував Борхес, вийшли в Аргентині 1938-го. Щойно Німеччина анексувала Австрію, відбувся «мюнхенськой зговір» і невдовзі Гітлер поглине всю Чехословаччину.

 

Ні, у Кафки немає прямих політичних інвектив — але він писав про механізми виходу на яв тваринних інстинктів людини, що належить до «глибинного народу», і угодовство всіх інших — начверть-, напів- або й «зразкових» інтелігентів. Тих, хто у цілком демократичний спосіб обрав на владу Гітлера.

 

Кафка — це про безконечне зволікання із подоланням зла. Тоді, як писав свою статтю Борхес, зловісна толерантність встеляла дорогу Другій світовій. Нині, через якісь жалюгідні з погляду історії сорок п’ять років, завдяки злочинній поблажливости політичних еліт вбився у пір’я Путін, сучасний Гітлер. Збіги такі, що і сліпий побачить. І Кафка знову в тренді.

 

Бо, вигадливо завважила літературознавиця Ганна Улюра, «це як читати поліцейський протокол про кінець світу» (365. Книжка на кожен день, щоби справляти враження культурної людини. — К.: ArtHuss, 2018). Бо Кафка — це про колаборацію, про облудний обмін свободи на безпеку.

 

Певно, якби Кафка був політичним публіцистом, його пам’ятали б сьогодні хіба фахівці. Як одиниці пам’ятають засадничий політологічний трактат Томаса Гоббса «Левіафан». А твори Кафки пам’ятають мільйони попри те, що вони є, в суті справи, лише коментарем на берегах того «Левіафану», побутовими ілюстраціями на рівні зародку проголошених там законів соціального буття.

 

На відміну від політичних письменників, Кафка не оперував антитезою «вони»/«ми». Він казав — «я». А відтак занурював читача у кошмари відвертости. Вимагав від себе «говорити якомога більше правди та якомога менше виправдовувати себе» (Листи до Оттли Кафки. — Х.: Фоліо, 2024).

 

Таке не подобається багато кому, колаборанти від цього неабияк дратуються. Історія існування Кафки у совєтському суспільстві, наскрізь колаборантському, — це ІПСО-спроба подати його як «критика буржуазних цінностей». Найкраща брехня, як відомо, виходить з напівправди. Звісно, Кафка був критиком «цінностей» і то неабияким.

 

А «буржуазне» перекладається із совєтської новомови, як демократичне. З огляду на сьогоднішні пояснення Тімоті Снайдера, що демократія загрожена, коли її щодня не підтримувати — саме критикою, — Кафку можна вважати за предтечу і цього розумного чоловіка.

 

Так, Австро-Угорщина, за якої жив Кафка, не була демократією у сучасному розумінні, але була найбільш демократичним проявом імперського ладу. Кафка провидів вади найкращого з майбутніх соціополітичних устроїв. Наприклад, небезпеку ігнорування виборів — не прийти на виборчу дільницю і не проголосувати проти кандидата «глибинного народу». Німці вчинили так 1933-го, росіяни — 2000-го, українці 2019-го теж повелися не кращим чином.

 

Роман «Замок» — про (не)можливість порозуміння з отим «глибинним народом». Фабула: землемір К. прибуває за викликом місцевої адміністрації (Замок) зі сподіваннями застосувати свої фахові знання задля утвердження уявної справедливости (обмір землі — найдавніший спосіб уладнання локальних проблем).

 

Майже одразу з’ясовується, що цей виклик є бюрократичною помилкою, а сільський статус-кво взагалі відкидає будь-яку потребу в перегляді своїх цілком колабораціоністських налаштувань.

 

Роман здебільшого є сумою діалогів землеміра з речниками різних «партій» одного підлеглого типу «Левіафан завжди правий». «Ще ніде К. не бачив, щоб приватне й службове життя співіснували так тісно, як тут», — пише Кафка і пробує з‘ясувати, на чому ж тримається ця колаборація. 

 

Щодо більшости «глибинного народу» він не має сподівань: «Він дуже активний, це одна з рис його недоумства... Його дії такі ж беззмістовні, як вітер... Вроджена потреба сваритися... У всіх дрібніших питаннях вони встановлюють справжню маленьку диктатуру... «Щоразу якісь новини». — І він облизав губи, так ніби новини можна було їсти». 

 

Та землемірові протистоять не лише пасивні, а й активні супротивники, як-от хазяйка заїду, яка значною мірою формує громадську думку підзамкового села.

 

А вона випромінює повний ігнор випадковому прибульцю: «Ви страшенний невіглас у всьому, що стосується тутешніх порядків, і коли вас слухаєш, волосся стає дибки, а ще більше, коли порівнюєш те, що ви кажете, з дійсністю... Ви перекручуєте все, навіть мовчання... Ви нічого не знаєте і будьте обережні... Говоріть собі все, що вам спаде на думку, наприклад, демонструйте нам, як ви збираєтеся розмовляти з Кламмом, але, Бога ради, не робіть цього насправді!»

 

Персонаж Кламм — це квінтесенція бюрократа. Все, що нагромаджується навколо нього, може слугувати за посібник службовця. На жаль, до нині актуальний, як і сто років тому: «Основна засада роботи установи полягає в тому, що ймовірність помилки не береться до уваги. Така засада цілком виправдана, по-перше, через ідеальну організованість усієї роботи, по-друге, це дає можливість якнайшвидше залагоджувати всі справи... Контрольні органи існують. Ясна річ, їхнім завданням не є в прямому сенсі вишукування помилок, бо помилок не буває».

 

Помилок не буває — це ретранслює громадянам будь-яка влада, включно з нинішньою українською. У «Замку» використано нібито прислів’я: «Офіційні рішення сором’язливі, як юні дівчата». Ми ж із цим стикаємося щодня, чи не так?

 

У Кафковому «посібнику службовця» відкриваються чи не всі приховані двері. Ось до «відділу кадрів» головного управлінського апарату: «Буває, що беруть на роботу саме скомпрометованих, бо деякі чиновники мимоволі дуже полюбляють запах провини і нічого не можуть із собою вдіяти». Дивовижно, але цей секрет полішинеля справно діє до сьогодні. Як і інший постулат: «Той, кого візьмуть на службу до Замку, може домогтися для своєї сім’ї досить багато».

 

А далі — про тіньовій бізнес усіляких верховних радників-помічників: «У Замку все влаштовано дуже скромно, це не стосується лише різних забаганок слуг... Там, нагорі, ми повинні задовольнятися тим, що нам дають, але тут, унизу, можна спробувати самим втрутитися в хід подій».

 

І на потвердження наводять ще одне нібито прислів’я: «Нехай тобі ведеться, як слузі». Землемір К., напакований ідеальними уявленнями про владу, нетямиться від таких одкровень: «Ви все це серйозно?».

 

Йому, немов дитині, відповідають: «У кожному разі цього неможливо перевірити, бо такого ніколи не трапиться». Так, коли маєш контроль над судовою гілкою влади і правоохоронними органами, що її обслуговують, — почуваєшся у безпеці: викриття, яке справді здатне тебе знищити, ніколи не трапиться. Ми ж бо досі не знаємо кінцевих бенефеціарів «яєць по 17» та сотень тисяч непридатних до бою мінометних зарядів? 

 

Нескінченна підлеглість, яку випромінює «глибинний народ», є водночас і джерелом, і наслідком вірусних страхів перед будь-якою «владою». Чи не першим, хто зафіксував цей феномен, був Гоголь.

 

Політологічні, сказати б, попередження «Ревізора» і «Мертвих душ» так і не вплинули на апетити-забаганки влади аж до сьогодні. Панічний страх перед неподоланністю ієрархій — у всіх своїх п’ятдесяти відтінках — і вкоротив віку Миколі Васильовичу.

 

Герой «Замку» попервах намагається чинити опір: «Якщо їм здається, що... вони примусять К. постійно тремтіти від страху, то це помилка: йому стало трохи лячно, але не більше». Він помилився, навіював собі бажане за дійсне.

 

І ми це знали наперед — знали, чим закінчилася правдолюбна виправа головного героя першого Кафкового роману «Процес»: смертельним ножовим ударом опівночі дня народження. Метафорично кажучи, так закінчив і Гоголь.

 

Ще більше аналогій Кафки до Достоєвского, котрого поважав, як ретранслятора обґрунтованих страхів щодо руйнівних потенцій отого «глибинного народу». Вони обидва зійшлися на спростуванні недолугої ідеї російських інтелігентів «ходіння в народ».

 

Там — не діє логіка. Там — царина первісних тваринних інстинктів. Навіть людина розумна мусить із ними тяжко змагатися — що вже казати про переважну нерозумну більшість. 

 

Коли згаданий топінтелектуал Снайдер збагнув, що американський «глибинний народ» мало відрізняється від російського (як і британський, що з’ясувалося під час Брекзиту) він фактично переписав наново нині широковідомий свій твір-попередження «Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка» (Л.: Човен, 2022).

 

Тепер там є таке: «Російська кампанія, спрямована на наповнення міжнародного публічного простору вигадками, розпочалася в Україні 2014-го, відтак 2015-го поширилася на Сполучені Штати, де 2016-го допомогла обрати президента... Радник першого проросійського кандидата у президенти Сполучених Штатів був радником останнього проросійського українського президента».

 

І ми починаємо розуміти чому йде на гору права німецька партія, що базується переважно на колись окупованих росіянами східних землях, і котра вважає собі за політичний приклад Гітлера-Сталіна-Путіна. Бо Путін — це і є речник «глибинного народу».

 

Кафка це «передбачив» на суто філософському рівні. Коли кожен крок-рішення пересічного громадянина витікає виключно з попереднього досвіду (традиційного і власного), то найменша помилка в інтерпретації — і маєш «небажане» майбутнє.

 

Тож, не варто вибиватися з колії. Колись бард Владімір Висоцкій в однойменній пісні висловився про неї вичерпно. Він там без роздумів кинувся геть. А Кафка зупинився, аби почути «протилежну думку», оту пропагандистську оману, що паразитує на правдивій журналістиці — дати ефір будь-якій «незгодній» маячні.

 

«З такими мріями бавився К., а вони з ним», — читаємо в «Замку». Так, це Ніцше, його прірва, що небезпечно вдивляється в нас у відповідь. Кафка схожий на калейдоскоп: традиційно «однаковий» зовні — й геть непередбачуваний, коли зазирнути пильним оком.

 

«Замок» — це трилер вагань. Лихо з розуму. Детективні пригоди на комунікаційних болотах. Слідчий у вашій голові, лоцман посеред мілин і рифів розмислів. Водночас фанат теорії змов і антиконспіролог.

 

Гросмейстер, що аналізує відкладену партію. Ескорт психічної ентропії: «Сумніви множаться, і з цим нічого неможливо вдіяти». Це лабораторія з маніпулювань, від найпростіших до теорій пласкої Землі.

 

І за будь-якого ракурсу-вектору все працює бездоганно, лампочки Павлова спалахують без затримок. Краса ритуалів зачаровує і обезволює. 

 

Часові петлювання подиву гідні. Інколи аж так, ніби перебуваєш в Овальному кабінеті з Трампом, Венсом і Зеленським: «Ти тільки подумай, Єреміє, він усе заперечував!».

 

А перед тим — згадка з Кафкового «посібника службовця»: «Якщо не маєш можливости належно виглядати, краще одразу відмовитися від посади, бо тебе все одно виженуть уже протягом перших півгодин».

 

Насамкінець ще процитую Борхеса, який висловив несподіване пояснення недописаности Кафкових романів: «Не завершив, бо це й було головне — аби вони були нескінченні... Вони нескінченні, як пекло».