Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Максим Рильський: київськi адреси корифеїв української лiтератури

Бєлiнський, та не той

На привокзальнiй площi до мене кинулася жiнка з мегафоном у руках:

— Мужчина, запрошуємо вас на екскурсiю «Київ лiтературний». Є вiльне мiсце, тож чекаємо на вас...

І я ввiйшов в автобус, ми рушили.

А ось i перша зупинка. Екскурсовод каже:

— Наш автобус зупинився бiля провулка Бєлiнського. Київ шанує великого лiтературного критика, його iм’я увiчнене в назвi цього провулка, колишнього Комерцiйного...

Так i захотiлося вигукнути: «Зупинiться, жiночко, не кажiть таке людям, провулок носить iм’я Чеслава Варфоломiйовича Бєлiнського, робiтника київських Головних залiзничних майстерень, який буремного 1918 року очолив загiн залiзничникiв, що боронили Київ вiд навали нiмцiв, бiлополякiв, росiйських бiлогвардiйцiв...»

Але автобус вiдiйшов, i люди, отримавши порцiю «липи», рушили далi.

Аж от i Подiл, лiворуч пiднiмається вгору вулиця Олегiвська. У неї багата iсторiя, тут є про що розповiсти, та ми не зупиняємося. Але ж ця предковiчна вулиця недарма зветься Олегiвською, вона веде туди, де поховано легендарного князя Олега. Нестор-Лiтописець у «Повiстi временних лiт» зазначає (дослiвно): «Есть же могыла єго и до сего дни, словеть могыла Олегова».
Але про це, як виглядає, наш екскурсовод i гадки не мав.

Заради об’єктивностi зазначу: все завершилося знайомством iз квартирою-музеєм Михайла Булгакова, що на Андрiївському узвозi. Але ж Михайло Панасович, при всiй повазi до нього, не писав українською, його роман «Бiла гвардiя» — це не Україна, а його герої Турбiни — не українцi. От i вирiшив я розповiсти про Українцiв з великої лiтери, якi мали честь жити в Києвi, а Київ мав честь приймати кожного з них...

Тарас Шевченко: «Часто тiшу мою уяву картинами золотоверхого садами оповитого й тополями увiнчаного Києва»

 «За вiдсутностi свiтлого його образу, що навiяний спогляданням краси його нев’янучостi, упаде на моє осиротiле серце невимовна туга».

Цi полум’янi рядки поет написав, перебуваючи у засланнi, коли туга вiд розлучення з Києвом гостро вiдчувалася у чужих йому Оренбурзьких степах.

Набагато приємнiше було згадувати першi, ще дитячi, вiдвiдини Києва, коли юний Тарас, приїхавши до Києва, оселився в будинку Житницького по Хрещатинському провулку (нинi провулок Шевченка, 8а), Про цей перiод Тарас написав так: «У дозвiльнi години малював вугiллям на коморi й стайнi пiвнiв, людей, церкву, навiть i київськi дзвiницi».

Мине якихось десять рокiв, i Шевченко знову в Києвi. Одразу зверне увагу на те, якi вражаючі змiни сталися в мiстi, зокрема в освiтнiй царинi: маючи тоді менше ста тисяч населення, Київ спромiгся вiдкрити Інститут шляхетних дiвчат, чоловiчу гiмназiю, розпочав вистави першого постiйного театру на Хрещатику (тодi — Хрещата долина). І то не все.

Перших студентiв прийняв унiверситет iз популярним серед молодi медичним факультетом, оголосила набiр Археографiчна комiсiя при унiверситетi, куди було прийнято Шевченка, зважаючи на його абсолютну грамотнiсть.

«Пригадуючи моє знайомство з Києвом, — пише поет, — я не можу без здивування не вiдзначити, яку рiзницю являло це мiсто, порiвнюючи з тим виглядом, яке воно мало колись».

Позитивнi враження вiд Києва поет вiдобразив у таких творах, як «Катерина», «Гайдамаки», «Слiпа»...

Далi — Петербург, навчання в Академiї мистецтв, по закiнченнi якої Шевченко мрiяв назавжди оселитися в Києвi, стати викладачем малювання в уже знайомому йому Київському унiверситетi, але захопився зображуванням iсторичних пам’яток Києва та Київщини, передаючи їх Археографiчнiй комiсiї.

Залишається лише дивуватися активностi в суспiльно-полiтичному життi, що його виявляв Шевченко саме в Києвi, i активнiсть ця, ми це побачимо, йому не минеться.

На Київ припадає й апогей Шевченкової слави: в альманасi «Ластiвка», що його видавав Євген Гребiнка, один за одним виходять «Кобзар», «Гайдамаки», «Гамалiя», «Тризна», збiрка естампiв «Живописна Україна». Тримався Шевченко просто й доступно, як сказали б нинi — «без помпи». Ось яким побачили його сучасники...

Пантелеймон Кулiш: «Передi мною з’явилася до того невiдома менi постать Шевченка в лiтньому парусиновому вбраннi й такому ж картузi. Вусiв тодi не було в нього, i обличчя було гладке й нiжне».

Микола Костомаров: «Нерiдко ми засиджувалися з ним у довгi вечори до глибокої ночi, а з приходом весни часто зустрiчалися в садку Сухоставських, який мав суто український характер: вiн був засаджений переважно вишнями, було там i кiлька колод iз бджолами, якi своїм гудiнням втiшали й наснажували його».

Але ж Шевченко ввiйшов в українську iсторiю як революцiонер-демократ, тому цiлком природним стало його зближення з групою iнтелiгенцiї, яка складала таємне Кирило-Мефодiївське товариство (братство). Шевченко згадує:

У Києвi на Подолi
Братерська наша воля
Без холопа i без пана
Сама собi у жупанi...

«Братчики», як називав їх Шевченко, виступали за українiзацiю київського життя, проти цензури й царської сваволi. І тим нечувано налякали генерал-губернатора Бiбiкова. Маючи перед собою список усiх членiв Кирило-Мефодiївського товариства, Бiбiков наказує київському губернатору Фундуклею заарештувати саме Шевченка. Але друзi надiйно сховали його, i Фундуклей доповiдає:

«30 березня 1847 року. Художника Шевченка в Києвi немає i невiдомо, де вiн тепер перебуває i коли повернеться».

Квартири в нього в Києвi тепер не було, i тому обшук не мiг бути зроблений.

Глибокий i повчальний урок iсторiї: Бiбiковський бульвар, названий так на честь душителя свободи Бiбiкова, от уже понад сто рокiв носить iм’я провiсника свободи — бульвар Тараса Шевченка.

Іван Франко з юних лiт мрiяв побувати в Києвi

«А здiйснилася ця мрiя 1885 року — на порозi його тридцятирiччя. Оселився вiн у викладача колегiї Павла Галагана, той познайомив його зi своїм колегою Павлом Житецьким, син якого Гнат узявся ознайомити Франка з Києвом.

«Золотi ворота вiн називав по-захiдному — Золота брама, — згадував Гнат Житецький. — Ми мандрували по старому мiсту, зайшли до Софiї, Володимирського собору, дiйшли до Десятинної, Андрiївської та Михайлiвської церков. Франко, як з’ясувалося, i сам наполегливо вивчав стародавнiй Київ, iмена Нестора-Лiтописця, Ярослава Мудрого, князiв Олега та Ігоря, княгинi Ольги були для нього не новi».

Та чи мiг знати Іван Якович, що на стародавнiй київськiй землi вiн зустрiне i свою Ольгу — княгиню його серця, в яку закохається до безтями. Згадує сестра Ольги Антонiна Федорiвна Тригубова, дружина iсторика та етнографа Єлисея Тригубова (уроджена Хоружинська):

«Моя сестра Оля вчилася на Вищих жiночих курсах у Києвi. Вона дуже сподобалася Івану Франку, i вiн прохав мого чоловiка посватати йому Олю. Слiдом за iм’ям Франка вже йшла слава як письменника та соцiалiста, я й найстарша сестра питали її, чи буде вона в силi з’єднати пiклування про сiм’ю з допомогою Франковi в його громадянськiй та лiтературнiй справi?»

Та Оля через молодi лiта над цим навiть не замислювалася, вона була гарна, приваблива, i Франко без тями закохався в неї. Надалi вже не Гнат Житецький, а Оля водила Франка стародавнiм Києвом, i важко сказати, у що бiльше вдивлявся гiсть — у київськi пам’ятки чи в кохану жiнку...

Любов до Ольги вдруге привела Франка до Києва (це сталося 1886 року), i тiльки-но вони побачилися, вiн одразу повiв її пiд вiнець. Цю урочисту мить зафiксувало метричне свiдоцтво Павлiвської церкви:

«4 травня 1886 р. ст. ст.
Наречений — австрiйський пiдданий лiтератор Іван Якович Франко, греко-унiатського сповiдання, тридцяти рокiв, першим шлюбом.
Наречена — дочка титулярного радника Федора Васильєва Хоружинського, дiвиця Ольга, православного сповiдання, двадцяти рокiв, першим шлюбом.
Таїнство шлюбу здiйснював священник Симеон Тригуб iз дияконом Григоровичем.
Поручителями були: за нареченого — статський радник Петро Кирилович Любимов i технолог Фiларет Юрiйович Гладилович; за наречену — фабричний iнспектор Київської округи Ізмаїл Орестович Новицький i студент Унiверситету Св. Володимира Вiктор Володимирович Ігнатович».

Пiсля церкви подружжя Франкiв разом iз поручителями зiбралися в емiгранта з Галичини Василя Качали, друга Франка, але справжнє застiлля на молодих чекало у Тригубових, де, як згадує Антонiна Трегубова, «як звичайно, їли, пили, говорили промови. Лейтмотивом промов, — наголосила вона, — було єднання Галичини з Україною в образi Франка та моєї сестри».

І справдi, це була лише предтеча, повне ж з’єднання Галичини з Україною вiдбулося 22 сiчня 1919 року — цей день i сьогоднi святкує вся Україна, i зветься вiн День Злуки.

Востаннє Франко вiдвiдав Київ у квiтнi 1909 року. Вiн уже хворiв, тож приїхав у супроводi сина Андрiя. Газета «Рада» 14 квiтня повiдомляла: «Шановний наш письменник зостався задоволений з свого побуту в Києвi, казав, що вiн почував себе тут краще, i обiцяв приїхати влiтку знову. Перед вiд’їздом наш шановний лiтератор оглянув археологiчний музей. Д-р Франко повiз iз собою чимало старих книг, закуплених по київських книгарнях i антикварних торгiвлях».

Леся Українка. У дитинствi Лесю привозила в Київ мама — письменниця Олена Пчiлка

А дорослою вона приїхала сюди 18 жовтня 1893 року — їй виповнилося 22 роки. Просто з вокзалу вiзник привiз її на затишну Стрiлецьку вулицю, зупинився бiля будинку №9 (нинi вулиця Стрiлецька, 15).

Леся поставила на пiдлогу валiзу, оглянула одну кiмнату, другу i була дуже задоволена, про що й повiдомила письмово рiдним i близьким — вiд свого iменi та вiд iменi молодшої сестри Олi, з якою приїхала разом: «От нарештi таки вибралися в Київ i оселилися на своїй давнiй вулицi — Стрiлецькiй. Маємо дуже гарненькi двi хатки i живемо з комфортом, на який я, признатися, не сподiвалася».

«Я все-таки довольна, що ми в Києвi. Живемо з сестрою удвох, двi кiмнати i кухня у нас, так що всi знайомi завидують, обiдаєм ми дома. У нас в квартирi фортепiано, i я можу грати скiльки завгодно. Я навiть не надiялася, що ми так добре тут устроїмось».

«Я вчитимусь англiйської мови i ходитиму на публiчнi лекцiї, що тепер читаються в унiверситетi. Не знаю ще, як пiде моє життя в Києвi, я постараюсь, щоб не було воно дуже розсiяним».

Пiсля тихої провiнцiйної Волинi, де в селi Колодяжному народилася i зростала Леся, Київ видався їй величезним культурним центром, а класики лiтератури, музики, театру, про яких вона лише чула, тут, у Києвi, були десь поруч. Скоро й сама вона стала бажаним гостем для бага­тьох знаних людей.

Син класика української музики Миколи Лисенка — Остап — свiдчить: «Леся Українка була тодi молода, батько мiй ставився до неї з глибокою пошаною. Як свiтлiшало його обличчя, коли на хвилинку забiгала до нас Леся, наша Леся... Струнка дiвчина з гарними косами, з глибокими сiрими очима, з чудовою, доброю усмiшкою, залишалася вона такою в моїй пам’ятi з давнiх рокiв».

Розгледiвши й високо оцiнивши поетичне обдарування Лесi Українки, Микола Вiталiйович Лисенко доручив Остапу привести її в лiтературний гурток «Плеяда», де обговорювалися твори всiх членiв гуртка, крiм того, лунали переклади з iноземних мов, оприлюднювалися фiлософськi або навiть i полiтичнi реферати.

Тут Леся у своїй стихiї, з пафосом читає присутнiм поему «Давня казка», на якiй власноруч проставляє: «Київ, 12.XI.1893». Присутнi не шкодують оплескiв, i Леся сповiщає близьким: «Скiнчивши «Давню казку», я прочитала її в «Плеядi» з певним трiумфом».

Цей трiумф, як висловилася поетеса, вiдiграв свою позитивну роль: її було обрано членом елiтного Лiтературно-Артистичного товариства, i 1896 року вона знову в Києвi, виносить на суд слухачiв оповiдання «Голоснi струни», яке було вiдзначене премiєю «Золотий жетон».

А наступного, 1897 року, читає членам товариства свою програмну поезiю «Слово, чому ти не твердая криця?..» Коли ж з-пiд пера поетеси вийшли твори, навiянi гаслами київських соцiал-демократiв, якi оголосили боротьбу українського народу за свої права — «Осiння казка», «В катакомбах», до Лесi Українки прийшли лiтературна слава й визнання.

Іван Франко писав: «Вiд часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвiте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст цiєї хворобливої, напрочуд сильної поетки».

Михайло Коцюбинський. Про Київ вiн сказав так: «Не було б щастя, та нещастя допомогло»

Щастям Михайло Михайлович вважав перебування в Києвi, а нещастям — пiдступну серцеву недугу, яка несподiвано далася взнаки.

Як визнаний лiтератор, Коцюбинський мiг дозволити собi лiкуватися на iталiйських курортах, де на островi Капрi зустрiчався з Максимом Горьким, а в Мессiнi — з нобелiвськм лауреатом Іллєю Мечниковим.

І той, лiкар за фахом, сказав Коцюбинському: «У вашому випадку курорти не допоможуть» — i порадив приїхати до Києва, де в унiверситетськiй клiнiцi лiкар Микола Стражеско розробив прогресивний метод лiкування серця.

Коцюбинський скористався порадою Мечникова, приїхав у клiнiку, що була розташована на Бiбiковському бульварi, 17. Оглянувши його, черговий фельдшер записав необхiднi формальностi: «Коцюбинський Михайло Михайлович, 1864 року народження...»

— Коцюбинський? — стрепенувся Стражеско, який оглядав хворого в iншому кутку просторого кабiнету. Тут же пiдiйшов, запитав: «Яким вiтром до нас?»

Про те, що було далi, Михайло Михайлович згадував так: «Я потрапив до чудесної, свiтлої, цiлком окремої кiмнати. Щодня мене вiдвiдують професор Образцов, його колега Стражеско, ординатор Рафiєв. Моя лiтературна робота вперше, здається, прислужилася менi, бо всi тут пишаються, що лiкується у них письменник, i всi, починаючи з прислуги, сестри милосердя i закiнчуючи професором, безконечно уважнi до мене й добрi, менi навiть незручно, так пiклуються про мене. Щоденно в мене прийом гостей. І кого тiльки не буває! Знайомi i незнайомi. Приносять квiти, весь стiл завалили розами, хризантемами японськими всiх кольорiв — обернули кiмнату на квiтковий магазин».

Зi свого боку, Микола Дмитрович Стражеско — професор, потiм академiк, згадував: «Прийнявши хворого в клiнiку, я вжив заходiв, щоб надати йому якомога бiльше вигод. Умiстив його до окремої, найвiддаленiшої вiд галасу кiмнати, де було досить повiтря, крiзь вiкно, що виходило на Бiбiковський бульвар, було видно Володимирський собор, синє українське небо, а ранком заглядало сонце, що його так любив Коцюбинський. Незабаром стан хворого покращав».

Однак невiрно було б вважати, що прихистком для Коцюбинського була лiкарняна палата. На рубежi вiкiв, перебуваючи в Києвi, вiн жив у родичiв дружини по вулицi Назаркiвськiй, 15, на Бiбiковському бульварi, 54, знiмав номери в готелях «Фундуклеївський» (вулиця Фундуклеївська) та «Англiя» (вулиця Хрещатик).

Коцюбинський був бажаний гiсть у київських видавництвах i редакцiях — «Киевская старина», «Нова громада», «Рада», «Лiтературно-науковий вiсник», альманах «Лялечка», «Лiтературний збiрник». У пiдсумку тут, у Києвi, один за одним виходили такi твори письменника, як «Фата моргана», «Дорогою цiною», «Пiд мiнаретами», «Дубове листя», «Поєдинок», «В дорозi», «Смiх» та багато iнших.

...23 жовтня 1912 року до просторої палати письменника завiтали корифеї української музики Микола Леонтович i Микола Лисенко. Михайло Михайлович iз гiркотою зауважує:

— Такi гостi, а доводиться лежати. А все ж нема, як кажуть, лиха без добра: не захворiв би, не попав би так скоро до Києва, не побачився б з вами...

Земляк Коцюбинського Микола Леонтович (обидва вони з Вiнниччини) пiзнiше згадував: «Наш хворий був дуже цiкавим спiврозмовником. Найбiльше любив говорити про Україну, про її природу, про її народ, сумував iз приводу його неписемностi, але був переконаний, що незабаром усе змiниться, i вiн побачить свiй народ вiльним i щасливим».

Максим Рильський: «Прекрасний Києве на предковiчних горах! Многострадальному хвала тобi, хвала!»

Це природно, що киянин присвятив рiдному мiсту цi рядки, як i багато-багато iнших. Дослiдник української лiтератури i творчостi Рильського академiк Бiлецький зазначав: «Предметно матерiальний, зримо вiдчутний образ Києва у жодного радянського поета не дається так повно i так рiзноманiтно, як у М. Т. Рильського. Образ Києва, створений Рильським, довго буде впливати на сприйняття потомками столицi України, Києвом наснаженi всi книги поета, все знайшло нове життя у вiршах Рильського».

Майже всi київськi вулицi були його, Рильського, вулицями: на Бульйоннiй вiн народився, на Золотоворiтськiй вiдвiдував приватну гiмназiю, на Володимирськiй ходив в унiверситет, на Ленiна жив. До середини двадцятих рокiв Рильський учителював, а потiм, вiдчувши поетичне обдарування, почав робити першi кроки у великiй лiтературi.

Й одразу неабияке випробування: ОГПУ, пiдбурюване Москвою, органiзувало грандiозну провокацiю пiд назвою «Спiлка визволення України»: 1929 року за обвинуваченням у «нацiоналiзмi» було заарештовано 45 (!) осiб. Виходячи з того, що Рильський особисто знав багатьох iз них, а з Єфремовим i Нiковським товаришував, його запросили на судовий процес як свiдка.

І тут Максим Тадейович показав себе людиною, здатною на вчинок, що межує з подвигом: у березнi 1930 року, виступаючи на процесi, вiн сказав: «На лавi пiдсудних 45 людей. Усi вони уособлюють українську iнтелiгенцiю, цi люди з набагато бiльшим успiхом i користю для держави могли б свої знання, свiй досвiд, свiй даний Богом талант покласти на вiвтар iнтересiв країни, але вони вiдiрванi вiд продуктивної творчої працi, а якщо вони «контрреволюцiонери», то де їхнi гвинтiвки, бомби, iншi засоби збройної боротьби? Нiхто з пiдсудних цi знаряддя терору навiть не бачив, як не бачили їх i ви, шановнi суддi».

Нi, не такого виступу чекали вiд Рильського чекiсти, i дуже скоро, зинувативши його в «пособництвi ворогам народу», кинули в Лук’янiвську тюрму.

Жах охопив Катерину Миколаївну, дружину Рильського: через хворобу вона не працює, на руках чотирирiчний Богдан, ще й прийомний син, i всi вони без засобiв до iснування. Катерина Миколаївна почала звертатися в рiзнi iнстанцiї, доводячи, що її чоловiк — не ворог.

Врештi-решт домоглася прийому в прокурора Ахматова, а той сказав: «Так, вiн не ворог, але й не друг, а так, попутник». Суддя Приходько, переглянувши справу, визнав за можливе перевести Рильського пiд домашнiй арешт...

Таким був перший мужнiй вчинок Максима Тадейовича. А далi — розквiт його творчостi й неабияке визнання, 1943 року вiн став лауреатом Сталiнської премiї.

І знову непересiчний вчинок: «Рильський вiдмовляється вiд премiї, мотивуючи це тим, що Україна, його батькiвщина, повнiстю окупована ворогом, тож просить усю його премiю передати на будiвництво танкової колони «За вiльну Україну».

Комiтет зi сталiнський премiй закликав iнших лауреатiв наслiдувати приклад українського лiтератора, але вiдгукнулися лише українськi митцi — Олександр Корнiйчук, Ванда Василевська, Леонiд Утьосов.

Останнiй хоч i не був лауреатом Сталiнської премiї, однак власним коштом свого джазоркестру побудував три лiтаки пiд назвою «Веселые ребята» (з цього приводу український актор i режисер Леонiд Биков створив фiльм про «спiвучу ескадрилью» — «У бiй iдуть тiльки «старики».

...Багато київських адрес увiйшло в життя Максима Рильського. Та все ж одна стоїть над усiма — вулиця Велика Пiдвальна, 3. До вiйни тут мiстилася Спiлка письменникiв України.

Тож, опинившись у щойно визволеному Києвi, голова української письменницької органiзацiї Максим Тадейович Рильський прийшов сюди, до письменницького дому. Як i все мiсто, подвiр’я дихало кiптявою, злий вогонь вилизував безвiконнi стiни. Поет не ставив собi за мету щось писати, але враження були надто сильнi:

До пограбованого дому
Вернувшись гостем мовчазним,
Вклоняюсь болевi людському
І всiм могилам дорогим...

Але життя навчило його бути оптимiстом, бо Київ, як це вiн знав, не раз пiднiмався з руїн, мов казковий птах Фенiкс. І невиправний оптимiст на iм’я Максим Рильський закликає:

Прекрасний Києве, хай там, де смерть, як нiч, пройшла,
Воскресне день життя i весен неозорих!

Олександр Довженко: «Мiсто Київ — сад, Київ — поет, Київ — епос, Київ — iсторiя, Київ — мистецтво, Київ — поема, Київ — наймодернiше мiсто оновленого суспiльства».

Вiн народився в Сосницi на Чернiгiвщинi, закiнчив Глухiвський учительський iнститут, працював у Харкiвськiй Наросвiтi, на Одеськiй кiностудiї, викладав у Київському вищепочатковому училищi, там закохався в Київ, мрiяв у ньому оселитися, але найпершу свою квартиру отримав... у Москвi.

А почалося з того, що Сталiн прийняв у Кремлi французького письменника Анрi Барбюса, i той повiдомив, серед iншого, що хотiв би побачити режисера Довженка, фiльм якого «Арсенал» справив на Барбюса велике враження.

Ось що вiн сказав дослiвно: «Прекрасний український фiльм — «Арсенал». Це фiльм високого класу, витвiр кiнематографiчного мистецтва. Це — великий фiльм».

Сталiн заперечив Барбюсу в тому сенсi, що особисто на нього справив враження iнший фiльм Довженка — «Земля», i вiн теж шукав нагоди побачитися з Довженком.

Та коли в присутностi Анрi Барбюса Сталiну доповiли, що режисер-постановник «Арсеналу» i «Землi» не має в Москвi нiякого помешкання i змушений орендувати куток у свого колеги Вiктора Шклов­ського, Сталiн визнав це за неподобство й особисто розпорядився забезпечити Довженка житлом.

Невдовзi вже Шкловський «знiмав куток» у Довженка, а в монографiї «Сашко Довженко» зазначає: «З нагоди новосiлля ми пили саморобне вино iз зеленої сулiї. Сашко вже був знаменитий, i коли я обережно спитав, у чому витоки його майстерностi, вiн сказав: «У мене своя лiнiя. Очевидно, мої фiльми нiколи не будуть подiбнi до фiльмiв iнших майстрiв. Я почуваю, що дивлюсь на речi по-iншому i по-iншому їх переосмислюю. У мене зараз стiльки заплановано постановок, що, здається, мiг би працювати сто лiт».

Довженко i в подальшому вiдчував приязне ставлення Сталiна до себе, але «батько народiв» не розвернув його на свiй бiк, Довженко вiдверто не любив його владу, як i його самого (ми побачимо це далi).

Пiсля виходу фiльму «Щорс» (1939 рiк) Довженко удостоївся Сталiнської премiї, а Раднарком УРСР видiлив йому квартиру на престижному Печерську (нинi вулиця Шовковична, 10). Оскiльки дружина Довженка — кiнорежисер Юлiя Солнцева — жила в московськiй квартирi свого чоловiка, то в Києвi Довженко жив разом iз батьками — Петром Семеновичем та Одаркою Єрмолаївною.

Та от вiйна. Олександр Петрович зазначає: «Початок вiйни виявив кричущу непiдготовленiсть країни до бойових дiй. Ми з батьком бачили це, i нашi бойовi невдачi персонiфiкували у Сталiнi. У ньому одному ми бачили причину загибелi мiльйонiв людей i, безумовно, цiлком вiрно вiдчували гниль i всю мерзоту моральної непiдготовленостi до вiйни».

Довженка приголомшило й те, що по мiрi наближення нiмецьких вiйськ до Києва всi «отцi мiста», за ними й очiльники республiки, рятуючи власнi шкури, повтiкали з Києва, виявивши абсолютну байдужiсть до цивiльного населення, i батькiв Довженка в тому числi: «Рiднi» чиновники, яких я нещадно критикував, раптом почали «пiклуватися» про мене i, аби не потрапив у полон видатний режисер Довженко, випхали мене з Києва, залишивши нещасних моїх батькiв напризволяще. Щодня проходили повз, i нi один не зайшов. Нiколи було. А потiм i самi повтiкали в закритих машинах, а батькiв моїх кинули на смерть. Скiльки жив буду — не прощу. Будьте ви проклятi, холоднi, жорстокi кар’єристи».

Таким був останнiй акорд перебування в Києвi Олександра Довженка. А початок перебування засвiдчив Максим Рильський:

«Я по­знайомився з Довженком — тодi письменником-початкiвцем, 1922 року в театрi Бергоньє по Фундуклеївськiй, 5, де вiн i жив, знiмаючи кiмнату. На всiх, буквально на всiх вiн справляв враження надзвичайно талановитої, гарячої, закоханої в життя людини. Про що б не заходила мова — про новi вистави в театрi, про шкiльнi справи, про мистецтво й лiтературу, чи про перспективи народного господарства, Довженко займався як вогонь, хоча не раз до палких речей домiшував добру пайку суто українського гумору, скрашуваного, як сонячним промiнням, чарiвною його усмiшкою».

Павло Тичина

«Ти наша честь i гордiсть, i краса,
Як голуб — нiжний, гострий, як коса.
Ти — наша слава, помста за руїни,
Ти — невмируще серце України...»

1939 року, невдовзi пiсля того, як у Києвi навпроти унiверситету було урочисто вiдкрито пам’ятник Тарасу Шевченку з нагоди його 125-рiччя, до Єревана вилетiла представницька делегацiя Спiлки письменникiв України (вiсiм осiб) на чолi з Павлом Тичиною та Василем Мисиком. Мета поїздки — участь у вiдзначеннi 1000-лiття вiрменського епосу «Давид Сасунський».

І вже у день вiдкриття театр iменi Налбандяна ви­бухнув тривалою овацiєю: український поет Павло Тичина привiтав вiрмен... чистiсiнькою вiрменською мовою. Вiрменською ж пролунав i «Заповiт» Шевченка, i багато застiльних промов (тостiв), якi так полюбляють кавказцi.

Із Вiрменiї Тичина приїздить до Харкова, аби проститися з ним i вже остаточно оселитися в Києвi. Павло Григорович — уже визнаний український поет, тож помешкання отримує в будинку пролетарських лiтераторiв по вулицi Ленiна(нині — Б.Хмельницького), 68, вiдомому в Києвi як «Пролiт». Це була третя київська адреса поета, у двадцятих роках вiн жив на вулицi Великiй Василькiвськiй, 53, згодом переїхав на вулицю Кузнечну, 107.

Пiсля такої глушини, як село Пiски на Чернiгiвщинi, де народився поет, Київ увiйшов у його життя як суцiльна пам’ятка iсторiї, культури, традицiй українського народу. Київ знайшов вiдображення у таких творах поета, як «Вулиця Кузнечна», «Сонячнi кларнети», «Замiсть сонетiв i октав», поемах «На спомин Шевченка», «Сковорода»...

Вiн молився на всю Вкраїну —
Прекрасний Київ, —
наголошує Тичина.

Із початком вiйни Тичина як перший серед українських лiтераторiв поет-академiк у складi дiйсних членiв Академiї наук УРСР (академiкiв) був евакуйований до Уфи. Там його поезiя просякнута тривогою за рiдну Україну, яка повнiстю окупована ворогом... Якою ж радiстю наповнюється серце поета, коли в листопадi 1943 року одна з газет виходить зi статтею про щойно звiльнений Київ. Тичина пише: «Стаття «Становище в Києвi» викликала в моїй душi почуття гордощiв за наш народ i гнiв проти ворога».

Із хвилюванням бачиш у статтi рядки про органiзацiю для киян випiкання хлiба, про вiдбудову водопроводу, про намiчене якнайшвидше збудування залiзничного мосту через Днiпро.

Гнiвом закипає душа — гнiвом проти окупантiв, коли дiзнаєшся, що фашисти пiдпалили в Києвi унiверситет, публiчну бiблiотеку i що людей наших ловили з допомогою дресированих собак.

Але в тому-то й сила духу українського народу, що його пiдкорити неможливо, i наймерзеннiшi засоби гiтлерiвцiв — масовi розстрiли, тортури, пiдпали — не що iнше, як страх ворога перед українським народом, страх перед зростанням української культури, що розлилася, наче море, тож знищити українську культуру їм не вдалося».

Коли Павло Григорович повернувся до Києва, головна його вулиця — Хрещатик — зустрiла поета суцiльними руїнами та згарищами. Справа ускладнювалася тим, що всю технiку було мобiлiзовано для потреб армiї, тож розчищати Хрещатик треба було руками. Саме в цей час поет звертається iз закликом:
Люба сестронько, милий братику,
Попрацюємо на Хрещатику!

Поет бере особисту участь у розчистцi Хрещатика, а отримавши посаду народного комiсара освiти, клопочеться про будинок наркомату.

Вiдповiдно до вимог воєнного часу, в Києвi вцiлiлими будинками опiкувалася вiйськова комендатура. Переконавшись, що потрапити на прийом до коменданта Києва генерала Мартиросяна — марна справа, Тичина пише йому записку.

В результатi вiйськовий комендант сам розшукав Тичину i просидiв у нього до ранку: рiч у тiм, що записку Мартиросяну Тичина написав... чистiсiнькою вiрменською мовою, i комендант зрозумiв усе: «Ви i є той Павло Тичина, про якого серед вiрмен ходять легенди...»

Чи могли подумати поважнi спiврозмовники, що ще за їхнього життя в Києвi на Першотравневому житловому масивi з’явиться вулиця Генерала Мартиросяна — «на честь першого вiйськового коменданта Києва, який налагодив випiкання хлiба для киян, запустив водопровiд, забезпечив зруйноване мiсто електрикою та зв’язком, налагодив пiшохiдне, а згодом i залiзничне сполучення мiж лiвим i правим берегами Днiпра», — зазначалося в постановi Київради.

У цей час у Єреванi поруч iз проспектом героя вiрменського епосу Давида Сасунського пролягла велична вулиця Павла Тичини, i хто такий Тичина, нiкому з вiрменiв пояснювати не треба...

А в українськiй столицi проспектом Павла Тичини вiдкривається Березнякiвський житловий масив, тут же, на проспектi, й Інститут удосконалення вчителiв iменi Павла Тичини, на вулицi Терещенкiвський, 5 радо приймає вiдвiдувачiв квартира-музей автора гасла для України й українцiв на всi часи:

І рости, i дiяти нам треба
Так, щоб аж гримiло з краю в край...