Література війни: зона відповідальности критики

Наприкінці 2015-го в інтернеті з’явилися перші аматорські списки книжок про нинішню російсько-українську війну: близько 400 назв, об’єднаних єдиним параметром — акцентованою згадкою про цю війну.

 

Рік по тому лік перевалив за тисячу. А після 24.02. такий підрахунок утратив будь-який сенс: легше було порахувати твори, де війна не розставила своїх декорацій.

 

А нині таких, геть відсторонених емоцій війни текстів — принаймні у справді літературних творах, — не знайти. Навіть у далеких від воєнної проблематики жанрах, як-от у мелодраматичних любовних історіях чи фентезійних приключках.

 

Але проблема інвентаризації-каталогізації лишилася. Без її розв’язання літературознавче осмислення загрузає у трясовині термінологічної невизначености, а відтак — перестають працювати суто мистецькі фільтри і ми борсаємося у безберегому бульйоні сенсів, часом геть далеких від літератури та ще й з відчутними комерційно-кон’юнктурними домішками.

 

Тож перше, чого бракує — консенсусу: що, власне, вважати за літературу війни?

 

По-перше, здійснімо видовий секвестр: винесемо за дужки книжки філософів, культурологів, істориків, воєнних кореспондентів — хай би як вони нас вабили своєю «літературністю». Та вже й тут на нас чигають підступні запитання.

 

Наприклад, як класифікувати по-хорошому модних нинішніх філософів Володимира Єрмоленка і Тараса Лютого, авторів цілком конкурентних на суто літературному полі творів — Єрмоленкового роману «Ловець океану» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2017) та збірки короткої прози Лютого «Паладини луни» (К.: Темпора, 2019). Ті книжки засвідчили право зватися письменниками. Тож, їхні нинішні воєнно-філософські есеї — варто розглядати у літературно-письменницькому сенсі?

 

Гадаю що так, особливо як глянути на зворотній шлях — титулованих літератів у культурологічну есеїстику, де письменники здебільшого програють аборигенам філософської думки.

 

Публіцистика Андруховича, Жадана чи Винничука помітно поступається їхнім же романним рефлексіям на ті самі інформаційні виклики.

 

Винятком є хіба Забужко — але є доволі ґрунтовна підозра числити її переважно за філософським цехом, розглядаючи її прозу лише як форму — хоч і таку досконалу, що, безперечно, забезпечує топ-місце в сучасному літературному каноні.

 

Погляньмо на письменницькі спогади часів воєнного стану. Це тонка крига: з одного боку, літерати не відрізняються від усіх інших громадян, котрим просто несила тримати в собі гадане осмислення настільки травматичного досвіду. З іншого — твоє письменницьке публічне реноме апріорі має набагато більший вплив: мусив би це враховувати.

 

Як-от Марія Матіос у книжці «Приватний щоденник. Майдан. Війна...» (Л.: Піраміда, 2015), де наголошує: «Керуюся принципом «не нашкодь», а в іншому місці робить ремарку: «Розкажу, коли прийде час».

 

Та попри наявність у заголовку камуфляжного слова «приватний» — це цілком публічний твір. Ба більше — це саме проза: повість про депутатство під час війни.

 

Взагалі більшість опублікованих нині письменницьких ніби спогадів — розвиток винайденої Юрієм Андруховичем формули «замість роману». Та його «Таємниця» (Х.: Фоліо, 2007) була майстерною літературознавчою містифікацією: роман-ілюзіон, який прикинувся не-романом.

 

Пізніше цей фокус так само вправно відтворили — вже у воєнній прозі — Борис Гуменюк (Блокпост. — К.: Академія, 2016) й Артем Чех (Точка нуль. — Х.: Віват, 2017).

 

Не лише поверхові рецензенти, а й академічні критики заковтнули цю блешню, говорячи про нонфікшн, і дивним чином ігноруючи непомильні ознаки традиційної прози.

 

Трапляються і більш вигадливі випадки. Як, наприклад, адекватно кваліфікувати книжку Антона Санченка «Дайджести лютої війни» (К: Ніка-Центр, 2024)? Формально це хронологія подій, яких видано вже чимало і які не виходять за межі суто документальної фіксації.

 

У Санченка ж це хіба засіб для урозуміння інформаційних ризиків воєнного стану, де сама послідовність вісток із різним вмістом емоційної вибухівки вибудувана за всіма підручниковими параметрами: експозиція, розвиток, кульмінація, розв’язка.

 

А ще ж над кожною двосторінковою «новелою» висить чеширська усмішка цього талановитого літерата. Таке ж утішне подивування лишається і від зіткнення з так само яскравою — не лише поліграфічно — книжкою Остапа Сливинського «Словник війни» (Х.: Віват, 2023).

 

Воєнний досвід — солдатський, волонтерський, окупаційний, еміграційний — дав старт багатьом новим письменницьким біографіям: Валерій Ананьєв (Маркус), Сергій Сергійович «Сайгон», Віталій Запека, Олена Стяжкіна, Валерій Пузік, Станіслав Асєєв.

 

Декого осмислений досвід очевидця перевів зі статусу початківця у розряд повноправних членів літературного клубу: Павло Белянський «Паштет», Ірина Славінська, Євгенія Кузнєцова.

 

Дехто навіть «зрадив» своїй доти успішній журналістській кар’єрі й написав романи, котрі, гадаю, лишаться в каноні воєнної прози: Сергій Лойко з «Аеропортом» і «Рейсом» (К.: Брайт Стар Паблішінґ, 2015; 2017) та Мстислав Чернов із «Часами сновидінь» (К.: Саміт-Книга, 2021).

 

Окремо в літературному синопсисі війни стоять антиутопії, що з’явилися задовго до 2014-го, але вже тоді були реальними сценаріями нинішньої дійсности.

 

Першою варто назвати тетралогію «Нічия земля» Яна Валетова, котра вийшла в Росії у 2008-2009 роках і та публікація спричинилася до визнання дніпропетровського письменника «персоною нон грата» в РФ (торік «Фоліо» опублікувало цей романний цикл в українському перекладі).

 

У 2011-му розпочато видрук дистопійної трилогії Юрія Щербака «Часи...», до чого згодом долучилися ще два окремі романи: «Зброя судного дня» (2016) та «Мертва пам’ять» (2021) — щойно перевидана «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Гою» у новій редакції.

 

Паралельно працює Сергій Постоловський, чия перша антиутопія з’явилася 2012-го: «Ігри негідників» (Л.: Піраміда). По тому вийшло ще чотири вельми читабельні романи, включно з минулорічною «Релігією» (Х.: Фоліо). Зайве казати, що всі ці книжки — про екзистенційне протистояння з Росією у гарячій фазі. 

 

Розмірковуючи над антиутопіями, раптом стикаєшся з питанням: а коли, власне, розпочалася ця війна в сучасній українській літературі? Можливо, з невеличкого роману Валерія Шевчука «У пащу Дракона» (Сучасність // 1994), де уперше й набагато років наперед сформульовано, хоча й іншими словами, ситуацію непримиренного екзистенційного зіткнення з московитами, потенційно кривавого й нескінченного.

 

А може, ще й раніше — зі п’єс Леся Подерв’янського «Кацапи» і «Павлік Морозов»? Одягніть подумки їхніх персонажів у камуфляж і дайте автомати — це ж буде просто фотознімок і нинішньої кацапської армії, і тамтого «глибинного народу».

 

Гаразд, облишмо цей ризикований дайвінг. А от як бути з історичними романами? Чи вони справді про часи давноминулі, ачи — алегорії саме теперішньої війни? Наприклад, «Заячий костел» Василя Шкляра (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024).

 

Якщо змінити оптику сприйняття, то раптом відкривається, шо це не так про Литву 1949-го, як антиутопійне попередження про теоретичну можливість найгіршого сценарію теперішньої нашої війни.

 

Або ось роман Марії Матіос «Букова земля» ( К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2019), де — під нестандартним кутом зору — дев’ятсот сторінок правдивої історичної епопеї виглядають лише концептуальною преамбулою коротенького епізоду наприкінці, боєзіткнення у донецькому степу в серпні 2014-го.

 

Роман Сергія Сингаївського «Дорога на Асмару» (К.: Кліо, 2016; К.: Комора, 2023) за жанровими ознаками також історичний: СССРівська участь в Ефіопській війні середини 1970-х. А ще це про те, що російські терористичні методички справно працюють до нині.

 

Тож, чи можна його «не помітити», аналізуючи проблему віддзеркалення теперішньої війни в літературі? Тим більше, що за своєю професійною якістю ця книга претендує на місце в умовній п’ятірці кращих «воєнних» романів крайнього десятиліття. 

 

На інтернет-сторінках регулярно зринають списки письменників, чиї твори рецензенти вважають за кращі у сучасній воєнній прозі. Окрім частини вже згаданих, там майже обов’язково фігурують Сергій Жадан, Володимир Рафєєнко, Владислав Івченко, Євген Положій, Тамара Горіха Зерня. Перебирання цих чоток зазвичай завершується гаданням: хто з них український Ремарк, а хто Гемінґвей?

 

Оце, якраз, найбільш цікаво: що у масовій свідомості є мірилом глобальної якости? Ремарк, без сумніву, талановитий белетрист. Та у Першу світову він воював ув армії країни-агресорки, тож очікувати від нього радикальних поглядів марно.

 

Що він і потвердив усіма своїми романами, починаючи від «На західному фронті без змін» (1929). Ремарк був тодішнім «хорошим німецьким», пацифістом, за все хороше проти всього поганого. Гемінґвей же — не менш, а, може, й більш талановитий за Ремарка, — в одному зі своїх кращих романів «По кому подзвін» (1940) відверто став по бік сталінських терористів. Вражаючий вибір взірців для українських літератів, чи не так?

 

Чому, приміром, не Ернст Юнґер із книжкою «В сталевих грозах» (Чернівці: Книги–ХХІ, 2014) — таким собі гімном військовому професіоналізму, чого нам зараз зле бракує?

 

Гадаю, відповідь банальна: колективна прочитаність Юнґера в українському суспільстві просто мізерна, порівняно з Ремарком і Гемінґвем. Причини цього — освітянські й видавничі — теж банальні.

 

Але ось на що варто звернути додаткову увагу: український переклад Юнґера приступний вже десять років поспіль. А що вже казати про недавню з’яву першоперекладів, як-от трилогії Івліна Во (Чоловіки у війську; Офіцери і джентльмени; Беззастережна капітуляція. — К.: Темпора 2020–2022). Або «Війни» Луї-Фердинана Селіна (Х.: Фоліо, 2023).

 

На Заході, куди ми націлені, ці твори вважають за канонічні. Хоч-не-хоч, мусимо порівнювати український літературний продукт із тамтим. Це — не про «меншовартість». В нашій сучасній літературі є кому і чим на рівних конкурувати з найтитулованішими зразками. Але ті зразки треба знати, аби адекватно протистояти. Звісно, мусимо визнавати поразки — але й перемоги також.

 

І тут ніяк не згадати «Книгу забуття» Василя Слапчука (К.: Ярославів Вал, 2013). Вона не лише про російсько-афганську війну. Тут, так само, як і у Сингаївського, — спогади про майбутнє. Але значна її частина — аналіз світової літератури про війну. Про те, що просто волає про масове «засвоєння» в українському соціумі. І — про кон’юнктурні підробки колег-літератів. Власне — Слапчук не обмежує себе у виразах — про літературне мародерство.

 

Слапчук-ветеран має право на таку термінологію. Я — ні. Але ж не можу не бачити, як навіть титуловані літературознавці вибудовують письменницькі ланцюжки не на підставі якости, але тільки через задекларовану на рівні анотацій «воєнну тему».

 

Доходить до анекдоту: достатньо назвати роман «Лють», й ім’я автора автоматично з’являється у списках-рекомендаціях. І як таку мішанину сміття з алмазами мусять сприймати не обтяжені критичним мисленням читачі?

 

Здаю собі справу, що навіть недолугі книжки знаходять собі невибагливого читача. Здебільшого — ширшого за так званого читача серйозного. І — на те нема ради. Бо це проблема не так культурологічна, як нейропсихологічна. Критика ж, яку Гаролд Блум називав професією, котра вимагає мужности, мала би принаймні збивати піну з поверхні літпроцесу й оберігати канон — надто коли до нього намагаються протягнути контрабанду.