«Антена» та «Список кораблів» Сергія Жадана: сповідь перед телефонною книгою мертвих

Дві останні поетичні книжки Сергія Жадана «Антена» та «Список кораблів» (Чернівці: Meridian Czernowitz, 2018; 2020) — візуально відмінні, але складають, вважай, одну збірку.

 

Надто вже вони текстуально схожі й обидві разом різняться від попередніх «Тамплієрів» (там-таки, 2016). Звісно, Жадан лишається «досвідченим і кваліфікованим текстмейкером, який орієнтується у мистецтві лише на один принцип — на king-size». Так писав іще п’ятнадцять років тому чутливий критик Ярослав Голобородько. Тепер і поготів: чи не кожен вірш — парад метафор, арабеска епітетів, барокова інкрустація парадоксів, мозаїка абсурдів.

 

Утім, це не Керролів абсурд повітряних слів-гімнастів. Як зазначає інший літературний аналітик Ярослав Поліщук, «письменникові йдеться про те, щоб підкреслити абсурдність світу взагалі». Та з англійським класиком у Жадана таки є спільне: «Ет, чого варта книжка без малюнків та розмов? — зітхнула Аліса». Усі поетичні збірки Жадана добре ілюстровано; сказати б — концептуально. Та річ не так в авторському естетстві, як у самій природі його вірша, котрий намагається «торкатися неможливого, слухати нечутне й зазирати в невидиме» («Тамплієри»). Невідомо, чи ця місія взагалі здійсненна — аж так, що часом поета бере розпач: «Написані вірші нічого не пояснили» («Антена»). Тож «малюнки» його текстам так само конче потрібні, як потрібні узи і жести акторським монологам. Це — додаткові інтерпретації, що допомагають читачеві увійти до режиму упізнавання.

 

Перші Жаданові книжки ілюстрував тоді вже знаний графік Валерій Бондар. Туш/перо, дереворит; щось поміж експресіонізмом та абстракціонізмом. «Енциклопедія Сучасної України» у притаманній таким довідникам манері характеризує суть його стилістики: «Композиц. замкненість, яка акцентує й поглиблює зміст.-психол. план твору, рух і динаміку просторового середовища». Кострубато, але точно: як щодо Бондаря, так і стосовно ілюстрованого ним Жадана. 

 

Бондареві графічні інтерпретації були гідною рамкою для вигадливої Жаданової стилістики. Натомість дизайнер львівської «Кальварії» Сашко Шевцов узявся візуалізувати головні поетові сенси, на той час виразно лівацькі. Сторінками «Балади про війну і відбудову» (2001) блукали фантоми Че Гевари та антирадянських моджахедів, витав дух Родченка. Поетичні книжки тоді ще переважно виглядали на бідних родичів, а ця збірка різко контрастувала з брошуровою невибагливістю «поезії» на ринку. Тож не дивно, що «Балади...» стали лавреатом тодішнього рейтингу з великим відривом від конкурентів.

 

2009-го з’явилося перше «вибране» Сергія Жадана: «Лі­лі Марлен» (Х.: Фоліо). Ілю­стратором став харківський фотограф Ігор Нещерет — розсип «випадкових» світлин, що однозначно свідчили на користь «закономірности» абсурдної екзистенції. Авжеж, як іще інтерпретувати рядки на кшталт «в цьому остиганні доль / усе вирішує випадок»? Такий іще один можливий напрямок осмислення феномену Жадана — через досвід, коли хочете, Маґрітта й де Кіріко. Академік від літератури Тамара Гундорова коротко та водночас безмежно широко окреслила і сам цей феномен, і ймовірні способи його візуалізації: «Поєднання аванґарду і постмодерну».

 

2012-го виходить Жаданова збірка «Вогнепальні й ножові» (Х.: Клуб сімейного дозвілля) — безумовно, одна з вершин його творчости (з ринкового боку це засвідчує небачений навіть для прози стартовий наклад у десять тисяч копій). На звороті титулу читаємо: «Комплексне оформлення книги створене за художніми роботами сестер Аліни та Карини Гаєвих».

 

Нервові лінії і тривожні фарби кольорових офортів найліпше віддзеркалюють домінанту збірки: колективне підсвідоме вулиці, де «співи в голові — / злагоджені, хорові» і «наші спогади — це прапори, які ніхто не опускає».

 

Найспокійніші, елегійні «епізоди» можуть бути описані цитатою з авторського есею: «Серпневі вечори — найкращий час для вуличних прогулянок і квартирних крадіжок... Вулиці в такі дні набувають особливої асоціальності, портвейн прогрівається в крові загартованих бійців вуличного алкоголізму». Але здебільшого тут саме так, як обіцяно в заголовку — вогнепальні й ножові. Поетика Тарантіно. Або, як пише Стівен Кінг, «справжня вулична поезія» (Про письменство. Мемуари про ремесло. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2017).

 

«Вогнепальні й ножові» започаткували новий, діалогічний принцип взаємодії тексту і малюнку в архітектурі книжки. Звісно, перед веде поет, але й художник не почувається «меншим братом» — це ніби виїзний матч на чужому полі, в атмосфері прихильности інших фанатів (читачів, а не глядачів). Взаємоповага обох акторів, обом є що сказати із заявленої теми.

 

Результат — резонансний сплеск, синергія. Такою ж була наступна книжка Сергія Жадана «Тамплієри» — дует із живописцем Олександром Ройтбурдом. Здавалося б, що між ними спільного? А от змішалися, як червоний фосфор із селітрою, — і вибух.

 

«Тамплієри» занурюються у воєнні кола пекла найглибше, сягають позірно «стабільних» часів, під сподом яких, ніби двигуни бомбардувальників, «прогріваються могильні плити». Бройгелевсько-пострадянські сліпці не зважали на метастазу, а відтак дістали розпачливу реальність: «Тут серед цих ассирійців страшніше щодень / і немає куди сховатися від вогню». Ройтбурдові сюрреалістичні персонажі-покручі почуваються тут як удома. Від цієї книжки віє «Передчуттям...» Сальвадора Далі, яке справдилося найгіршим сценарієм.

 

Того ж 2016-го побачив світ іще один діалог поета з художником: у колективній збірці «Галерея чуття» (К.: Nebo Booklab Publishing) Сергій Жадан ділить сторінки навпіл із бєларуським художником Андрієм Задоріним, загальне враження від полотен котрого влучно передано у передмові: «Там — цілий світ, залитий пронизливою силою світла. Тут — пітьма і тиша».

 

Внутрішній морок і зовнішня осяйність — ще одна Жаданова тема. Зазвичай малопомітна, та діалогічний дискурс цієї книжки, сказав би Я. Поліщук, «актуалізує та каталізує» її. Або, як висловився би сам автор, «іноді життя забуває про нашу присутність і починає нам подобатися» («Месопотамія»).

 

 

Що ж до «Антени» — вона стоїть осібно як у вишуканій галереї Жаданових книжок, так і в цілій шафі української поезії загалом. Художник Гамлет створив колекційну арткнигу, ніби якийсь архітектор Гауді, котрому ніхто не насмілився перечити. Він не ілюстрував текст, а вмонтував 80 віршів до своєї цикл-картини на 300 великоформатних сторінок.

 

Таке враження, якби Жадан писав трирядкові японські хоку, Гамлет асимілював би поета повністю — намалював би й ту дещицю літер.

 

Стилізована під дитячу неупередженість графіка у три напружені кольо­ри (чорний, червоний, жовтий) створює у поєднанні з Жадановим трагізмом дивовижний ефект шаленої центрифуги. Так-от виглядає на мові пензля голов­ний месидж збірки: «Дихання часу / між смертю й життям, / між війною й поверненням, / між Іліадою та Одіссеєю». 

 

Нарешті нинішня новинка — «Список кораблів» (Чернівці: Meridian Czernowitz) — так само тандем поета з популярною художницею Катериною Косьяненко. Вона не лише успішно реалізувалася у традиційних жанрах пейзажу та натюрморту, а й є професійним іконописцем, світським відгомоном чого слугує цикл «Казки», а прямим діалогом — саме картини, вміщені у Жадановій книжці. Відтак «Список кораблів» виглядає на таке собі апокрифічне «євангеліє від Сергія та Катерини». Євангеліє — не як проповідь, а як сповідь. 

 

Перехід поета від атомізації світу та препарації його голосів до стадії збирання каміння та повернення блудного сина виразно почувся у попередній «Антені». Коли раніше читач потрапляв переважно в безпритульні інтер’єри вокзалів та потягів, то тепер виразно проявилося просте-вічне: небо, ріка, дерева, трава. Зникли пасажири Укрзалізниці, що істерично втікали абикуди, натомість головні ролі перейняли перелітний птах і рибина, яку жене крізь півсвіту туга за домівкою, де лише й можливе щастя нересту. «Повертатися, вірити і любити».

 

Відбувається фокусування різкости. Як-от, до прикладу, з деревами. У довоєнній «Месопотамії» — «дерева взимку / як жінки після розлучення». Тепер вони виглядають інакше — жорстко, без жодних віньєток: «Дерева стоять, ніби онкологічні хворі: / уже зрозуміло, чим це закінчиться». Настав час тверезости. І треба до цього часу призвичаїтися.

Найскладніше, звісно,

говорити з

деревами:

ніби ні в чому й не винен, а ось стоїш серед сосен,

відводиш очі. 

 

По таких рядках шлях стелиться один — до психоаналізу. А в чому сповідатися поетові? У «Вогнепальних і ножових» він вважав, що «поезія починається там, де чуються голоси». Двадцять років завзято фіксував ті крики й бурмотіння, ніби укладав власний «Час second-hand». У «Списку кораблів», де «ріка по холодній щоці країни / сльозою стікає в Азовське море», ще чути ті голоси обабіч берегів. Але сигнал слабшає, ченелінг згасає, тож антена — як соломинка. 

 

І, здається, поета нарешті навідує сумнів: чи всім варто давати право голосу? Наприклад, тому, хто «говорить зі знанням справи... Себто з ненавистю»? Чи не були фата-морганою «наші з тобою спроби / переінакшити мову, зробивши її зрозумілішою всім, / хто не має слів для подяки і сумніву»? Бо ж узагалі — «мова зникає, коли нею не говорять про любов»... Та ще й, до всього, клята «Телефонна книга мертвих» (так зветься прикінцевий спогад-есей у «Списку кораблів»): «Пам’ять старих телефонних книг, у яких не лишилось нікого, кому можна було б зателефонувати. Список імен — ніби список кораблів, що затонули». Тож кому адресувати «вірш, схожий на руку, прибиту / до хрестовини»?

 

В анотації до п’єси Сергія Жадана «Хлібне перемир’я», що також вийшла цьогоріч у Чернівцях, є приголомшливий своєю відвертістю рядок: «Як вибратися з пастки, до якої сам себе загнав?». Тож «мучаться від безсонь циркові артисти, / лишається півжиття, щоби про це розповісти». Отже — мусиш, бо «доки ти нічого не скажеш — нічого й не буде». 

 

Про «Хлібне перемир’я» — окремо пізніше. Скажу лишень, що цей текст — також самоілюстрація. У тому ж сенсі, що й вельми цікаве спостереження критикині Ганни Улюри: «Була б «Чорна валка» картиною, «Інтернат» був би романом-екфразисом, детальним описом картини» (Лівий берег, 25.08.2017).