У Конотопі презентували книгу «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини»
Немов потаємні струни, що тягнуться крізь віки, історія рідного краю відлунює в серці кожного з нас. >>
Свідок Апокаліпсису: 110 років тому народився автор роману про Голодомор «Жовтий князь» Василь Барка
17.07.2018
Василь Барка. (Фото з сайта uk.wikipedia.org.)
У ніч перед 1 грудня 1991 року всі українські канали цілу ніч показували фільм Олеся Янчука «Голод-33». Українці тоді лише відкривали для себе цю сторінку історії власного народу, яка довгі роки була під жорстким табу, а сама згадка про голод загрожувала кількарічними таборами.
Відкривали — і жахалися: як можна було так чинити з людьми, вся вина яких полягала в родючих землях, глибинних традиціях та волелюбному характері.
Як наслідок — на Всеукраїнському референдумі більше 90% українців проголосували за Незалежність України, і не в останню чергу — для того, щоб це ніколи більше не могло повторитися.
Основою для фільму став роман українського письменника Василя Барки «Жовтий князь», що вийшов друком у 1962 році в Нью-Йорку й одним iз перших явив світові правду про цей жахливий злочин сталінського тоталітарного режиму.
Коли Барку запитали, чому він вибрав Голодомор темою свого роману, той відповів, що відчув, що має це зробити, бо «не був певен, чи знайдеться інший, хто подав би свідчення так, як засвідчено трагедію єврейської раси».
Роман отримав високу оцінку і в Америці, де був перевиданий у 1968 році Союзом українок Америки, і у Франції, де він побачив світ у 1981 році з передмовою популярного французького літератора П’єра Равіча.
Були навіть пропозиції висунути «Жовтого князя» на здобуття Нобелівської премії. Утім без підтримки рідної батьківщини на успіх сподіватися не випадало. А в підрадянській Україні, як і в усьому Союзі, про це тоді не могло бути й мови.
«Я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві»
Свій роман Василь Барка (справжнє прізвище — Очерет) писав два роки, у 1958-59-му. А йшов до цього практично все своє свідоме життя. Писав у далекій Америці, куди доля закинула його після війни, у Гантерських горах у штаті Нью-Йорк, де, не маючи власного житла, жив у знайомих.
«Із непохитною дисциплінованістю вставав до сходу сонця і працював до присмерку над річкою або в лісі, а в часи негоди писав у порожній стодолі. А позаяк уважав, що ситий письменник не може правильно описати страждань голодуючих, тож, пишучи ключові розділи роману, по кілька днів відмовлявся від їжі», — писав про це відомий культуролог із діаспори, автор програми «Очима культури» Марк Роберт Стех.
Початковий рукопис Василь Барка переписував чотири рази, від початку до кінця, всі 600 сторінок, щоб якнайточніше передати жах руйнування українського світу. Жах, який він бачив на власні очі і який усі ці 25 років носив у собі, старанно записуючи згадки про голод після війни у таборі «ДІ-ПІ» (Displaced Persons, табори для переміщених осіб).
Особливо його вразила розповідь одного українця з Австралії про родину, яка практично вся вимерла під час Великого Голоду — саме вона й лягла в основу роману. Хоча й самому Василю Очерету було що згадати. У 1932 році він жив на Кубані, працював у Краснодарському художньому музеї, був одружений, за рік народився син Юрко.
Чорне крило голоду накрило і Кубань — там, за свідченнями Василя Барки, тоді вимерла третина населення.
Ще страшніші картини постали перед очима письменника, коли він навідався на рідну Полтавщину провідати брата. Як розповідала дослідник творчості Барки Віра Мелешко, з великої родини брата залишилося кілька душ. Та й сам Василь опинився на межі голодної смерті.
«Я мав на тілі щось 12 ран. Рани йшли по лініях кровоносних судин. Із них сочилася брунатна рідина. Ноги вже репалися, і така слизиста поверхня теж сочилася. Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві. Я не надіявся, що виживу. Та мука голоду аж до передсмертної лінії жахлива... то щось таке, що спалювало всю істоту», — згадував він пізніше.
Ці відчуття з новою силою накрили його, коли він опинився в Нью-Йорку і, хворий та безробітний, міг дозволити собі лише одну банку риби на два дні. І саме тоді в його душі зродилося рішення розказати світові про все, що творилося в Україні у 30-х роках.
Тяжкі «гріхи» Василя Очерета
Узагалі, Василь Барка не раз опинявся на межі життя і смерті і в прямому, і в переносному сенсі. Першу клінічну смерть він пережив у семирічному віці, коли впав із кручі, і лікар визнав його мертвим. Вдруге — у серпні 1942 року, коли пішов добровольцем спочатку в народне ополчення, потім на фронт: його військова частина потрапила в справжню м’ясорубку, а сам Василь отримав важкі поранення осколком в голову та кулеметною кулею в плече.
Деякий час його, ризикуючи життям, переховували селяни. «Більш як місяць потім хворів і не міг ходити. Плече все гнило і голова тьмарилася; медикаментів не було ніяких. Я жував цибулю і часник разом, робив «котлету» і прикладав: зрештою почало гоїтися», — згадував письменник у своїй автобіографії.
У 1943-му німці розлучили його з сім’єю і вивезли до Німеччини на примусові роботи. Там він і залишився після звільнення, обравши між еміграцією та перспективою потрапити до радянських таборів, куди спроваджували практично всіх, хто пережив німецький полон.
Дивом йому вдалося вижити і «під більшовиками», адже він був усуціль «неблагонадійним». По-перше — його рід ішов від запорізького козака Очеретька, і цей волелюбний дух та органічне неприйняття несправедливості передався і Василеві. Батько письменника служив у козачій частині, звідки повернувся покаліченим після російсько-японської війни, а тому перебивався то тесляруванням, то доглядом за чужими садами, то ще якимись підробітками.
І хоча в часи Громадянської війни йому навіть довелося робити кінське спорядження для армії Будьонного, нова влада з підозрою дивилася на українця-хлібороба і не надто його жалувала. Коли ж батько захворів на тиф, наймитувати, щоб прогодувати родину, довелося його синам.
По-друге, свою освіту Василь Очерет починав здобувати в Лубенському духовному училищі — коштів на навчання в гімназії у батьків не було, а діти «козачого сословія» мали давній привілей навчатися в «бурсі» безкоштовно. Правда, пізніше бурсу було перетворено на трудову школу, а далі Василь обрав педагогічну ниву, закінчивши педагогічні курси та педтехнікум. Але в часи «войовничого атеїзму» вже однієї згадки про це було достатньо, щоб опинитися на Соловках.
Тим більше що середульший брат його, Іван, в юні роки прислужував у храмі і навіть бачився з митрополитом УАПЦ Василем Липківським, коли той служив у Братській церкві, а в роки війни, при німцях, висвятився на священика (пізніше Івана, за свідченням Барки, при наступі радянських військ розстріляли разом із мамою, що жила при його родині).
Одного разу репресійна машина таки ледь не підім’яла під себе молодого письменника — коли він працював художником-оформлювачем у Краснодарському художньому музеї і прикрасив експозицію репродукціями картин Дюрера, Рафаеля, Іванова та низки інших шедеврів на релігійну тему, його віддали під суд. Від таборів урятувало лише те, що в цей час у Кремлі почалася кампанія проти «спрощенців», які збіднюють збірки класичного малярства в музеях» — його швиденько реабілітували, а справу закрили.
Ще одна сутичка із «господарями життя» сталася раніше, у 1927 року в селі Нижньому Артемівського округу на Донбасі, де після закінчення училища Очерет викладав математику та фізику. Там молодий учитель на батьківських зборах відкрито назвав місцевих партійців злодіями за те, що розкрадали і привласнювали все, що надходило до кооперативу для дітей, у той час, як вони змушені були бігати босими по снігу і часто хворіли. Влада ув’язнила Очерета, оголосила його божевільним. На щастя, молода лікарка-психоневролог не підтвердила діагнозу, але Василю довелося терміново тікати на Кубань, від гріха подалі.
А найголовнішим «гріхом» Василя Очерета було те, що він був українцем і абсолютно несистемною людиною. І все ж він вижив, попри все. Можливо, Бог уже тоді мав на нього свої плани.
Кола Дантового Пекла
Сьогодні всі знають Василя Барку передусім як автора роману «Жовтий князь». Але свій шлях у літературу той почав із поезії, захопившись іще в бурсі філософією Сковороди та поезією Павла Тичини. Саме Тичина у 1929 році благословить до друку його першу добірку віршів у найбільшому в той час періодичному журналі в УРСР «Червоний шлях». А в 1930 році в Харкові, в Державному видавництві, побачила світ перша поетична збірка Василя Очерета «Шлях».
Але творчі крила було грубо зламано системою. За кілька днів у «Літературній газеті» на першій шпальті вийшла розгромна рецензія із промовистою назвою «Проти класово-ворожих вилазок у поезії». Спроба наступити на горло своїй пісні і почати писати «виробничі», «трудові» поезії, які знайшли відображення в збірці «Цехи», закінчилася рішенням про «добровільну поетичну німоту — замість писати, до чого серце не лежало».
До поезії Василь Барка (це псевдо, так само, як і Іван Вершина, він узяв в еміграції, щоб убезпечити родину від нападок радянської влади) повернеться за кордоном, видавши одна за одною збірки «Апостоли» та «Білий світ», пізніше — тритомник «Океан», багатотомні монументальні поеми «Свідок для сонця шестикрилих», «Судний степ», «Кавказ» тощо. «Судний степ» — це рівень Дантової «Божественної комедії», — зазначив літературознавець Олександр Хоменко.
Власне, Данте все життя супроводжував Василя Барку. Ще в юності до його рук потрапило дві книги: «Гайдамаки» Шевченка з ілюстраціями Сластьона і «Божественна комедія» з ілюстраціями Доре.
Остання «зосталася більшою частиною незрозуміла, тільки чудові ілюстрації ввели в цілий світ надзвичайних подій і запам’яталися назавжди: так само, як постійні розмови батька з його приятелями — про його улюблену книгу, «Апокаліпсис», про значення приходу кожного ангела і кожного звіра», — як писав пізніше Барка.
Саме стиль «Божественної комедії» Данте став темою кандидатської дисертації Василя Очерета, яку вдалося у 1940 році захистити в Москві, змінивши «неблагонадійну» україністику на більш нейтральну історію західноєвропейської літератури Середньовіччя. Пізніше він спробує сам перекласти українською фрагменти «Божественної комедії», підготує для українського видання Біблії «Одкровення Йоана Богослова».
Образи Апокаліпсису не даватимуть йому спокою і, зрештою, стають основою для метафізичного пласту самого «Жовтого князя», який стане найголовнішим твором його життя. Та й сама назва «Жовтий князь» — алюзія на Вершника Апокаліпсису на чалому (піщано-жовтому) коні з «Одкровення»:«І я глянув, і ось кінь чалий. А той, хто на ньому сидів, на ім’я йому Смерть, за ним же слідом ішов Ад. І дана їм влада була на четвертій частині землі забивати мечем, і голодом, і мором, і земними звірми».
«Я щасливий, бо маю Божу поміч написати твори, про які мріяв»
Більшість свого життя Василь Барка прожив за межами України, але з Україною в серці. У 1962 році, коли «Жовтий князь» уже вийшов друком, він спробував іще раз достукатися до колег на батьківщині, опублікувавши звернення «До радянських письменників на Україні» і закликаючи їх якщо не порушити обітницю мовчання про Голодомор та мільйони жертв тих злочинів, то хоча б прочитати «скромну повість про них автора, який зрікся всього в житті, аби дістати, зрештою, змогу розповісти про них».
Попри початок Хрущовської відлиги, як і варто було сподіватися, на цей заклик ніхто не відгукнувся — український читач побачив роман лише у 1991 році.
Незважаючи на велику популярність у діаспорних колах, Василь Барка до кінця життя лишився самітником. Останні 28 років свого життя він провів у мальовничому курортному містечку Ѓлен Спей, що на півночі Нью-ЙоркА, в оселі Верховина — покинутій вежі, що колись була водонапірною баштою. Тамтешні мешканці називали його «святим чоловіком».
Василь Барка не дожив три місяці до свого 95-річчя. Перед відходом він більше року лежав паралізованим у госпіталі, спілкуючись із відвідувачами лише записками. І все ж він ні про що не шкодував. В одному зі своїх останніх американських інтерв’ю він зізнавався: «Я приходжу до кінця днів своїх, не маючи нічого з матеріальних речей, навіть телевізора... Але я щасливий, бо маю Божу поміч написати твори, про які мріяв, і знаю, що вони будуть значною допомогою в духовному житті мого народу, особливо в майбутньому».
Наталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО,
співробітник Українського інституту національної пам’яті
