До 80-річчя Перемоги у Другій світовій війні: аналізуємо історію з книгою Вінстона Черчилля

Польська армія після нападу гітлерівської Німеччини у перший день осені 1939 року змогла протриматися під ударами вермахту і люфтваффе 35 днів, постійно відступаючи і втрачаючи живу силу.

 

І невипадково, бо 56 (у тому числі моторизованих і панцерних) дивізіям німців протистояло 30 дивізій поляків, що, як пише у спогадах Черчилль, становило лише дві третини їх­ньої регулярної армії (могли сформувати більше, але боялись спровокувати агресивно налаштовану державу-сусідку).

 

Показово, що на полі бою польське військо на той час іще залучало кінноту, яка на тлі швидкісної броньованої техніки нацистів мала доволі архаїчний вигляд.

 

Велика Британія оголосила війну Німеччині на третій день після нападу нацистів на Польщу, дотримуючись узятих на себе союзницьких зобов’язань.

 

Він­стон Черчилль іще раніше до цих подій був призначений на посаду першого лорда Адміралтейства — організації при уряді Великої Британії, що відповідала за керівництво військово-морським флотом Сполученого Королівства.

 

Швидше за все, цього виявилося замало, і Чемберлен, відчуваючи допущені ним прорахунки у зовнішній політиці напередодні війни і тиск парламенту через його нерішучість, запропонував Черчиллю ще й сформувати спеціальний воєнний кабінет при уряді Великої Британії у складі п’яти-шести міністрів, вільних від міністерських обов’язків, сконцентрувавши їх винятково на війні.

 

Після падіння Польщі Черчилль усвідомив, що війна суттєво наблизилась до кордонів його країни, і почав без зволікань вибудовувати систему її захисту, в першу чергу на морі як очільник Адміралтейства.

 

В книзі детально описується, яких конкретних заходів вживало це надзвичайно важливе відомство в умовах війни. В першу чергу людські і матеріальні ресурси спрямовували на те, щоб убезпечити торговельний і військово-морський флот Великої Британії від ударів крігсмаріне Третього Рейху, зокрема підводних човнів, підпорядкованих грос-адміралу Карлу Деніцу.

 

Паралельно з вирішенням оборонних питань і подоланням прорахунків у ході різноманітних військових кампаній, що розгорнулись спочатку на європейському континенті, а потім поширилися далі, Черчилль дотримувався політики утримання за всяку ціну прилеглих територій сусідніх країн, зокрема, Франції, Норвегії, Бельгії, Голландії, від їх захоплення і підкорення нацист­ським режимом.

 

Він неодноразово переконував колег у тому, що Німеччина набагато більшу небезпеку становитиме для Великої Британії, якщо бомбардувальники люфтваффе стартуватимуть не з глибини європейського материка, а з атлантичного узбережжя.

 

Саме тому у своїх спогадах він переповідає, іноді з певною гіркотою і розчаруванням, як не пощастило британським збройним силам вчасно зайняти стратегічно вигідні міста у Норвегії, щоб позбавити тактичної ініціативи наступ німецьких військ суходолом, не дати скористатися її ресурсами для збільшення виробництва озброєння, завадити постачанню палива для танків і літаків.

 

Здача Нарвіка і Тронхейма, що призвело до захоплення Норвегії гітлерівцями у квітні 1940 року, а через місяць і до вторг­нення у Голландію, Бельгію і Люксембург, змусила Чемберлена подати у відставку.

 

Посилаючись на погіршення здоров’я, він не відчував у собі сил надалі керувати країною у драматичний для її долі період. Британії пощастило, що біля керма влади за досить несприятливих обставин, викликаних прорахунками у міжнародній політиці, опинився справжній лідер, який упевнено, а головне — правильно обрав курс у протистоянні з грізним супротивником, змусивши останнього врешті-решт капітулювати.

13 травня 1940 року, після офіційного призначення Вінстона Черчилля на посаду прем’єр-міністра Великої Британії, він виступив перед членами парламенту країни з доповіддю, промовивши слова, що назавжди увійшли в історію англійського парламентаризму: «Мені нічого вам запропонувати, крім крові, праці, сліз і поту».

 

Сказане зобов’язувало не лише Чер­чилля, а й цілу націю вести невпинну війну з ворогом аж до остаточної його поразки, незважаючи на будь-які людські втрати.

 

Досвід участі в колоніальних експедиціях, глибокі знання давньої історії людства, яка завжди супроводжувалася постійними війнами між народами, давали перевагу Черчиллю над його опонентами при ухваленні важливих рішень. Особливо тоді, коли вони стосувалися планування конкретної військової операції.

 

У спогадах він ніби доводить читачу, чому після призначення прем’єр-міністром йому важливо було ще й закріпити за собою пост міністра оборони.

 

Концентрація в одних руках необмеженої влади в умовах війни давала можливість швидко реагувати на ситуацію, що динамічно змінювалась з розширенням театру воєнних дій, віддаючи термінові накази командувачам окремих родів військ.

 

В деяких випадках, як, скажімо, в обороні Франції, Черчилль з ризиком для власного життя безпосередньо брав участь у кількох засіданнях генерального штабу французьких військ, розташованого в зоні досяжності ворожої артилерії, не кажучи про авіацію. 

 

У книжці для наочності опубліковано чимало карт, діаграм і схем, на яких детально позначено пересування військ воюючих сторін, водні перепони, фортифікаційні укріплення, назви населених пунктів, лінії фронтів з відповідним масштабуванням.

 

В самому ж аналізі ситуації, що склалась у Франції з травня по червень 1940 року, міститься оцінка Черчиллем дій передусім прем’єр-міністра Поля Рейно, начальника генерального штабу Моріса Гамелена, головнокомандувача французької армії Максима Вейгана і бригадного генерала Шарля де Голля.

 

Всі вони виявилися не на висоті, бо не змогли щось серйозне протиставити наступу нацистських військ в Арденнах, коли бронетанкові війська вермахту дуже легко обійшли розрекламовану лінію Мажино довжиною в 1 тис. 150 км, наблизивши остаточний розгром французької армії.

 

Саме до такого невтішного висновку приходить автор, згадуючи внесок британського експедиційного корпусу у битві за Францію у складі союзницьких частин.

 

Основним недоліком цього військового формування, на думку автора, була недостатня кількість танків, застосування ними на полі бою малокаліберних гармат і малоефективних кулеметів.

 

Здається, Черчилль у спогадах ігнорує будь-яку політкорект­ність стосовно союзника Великої Британії, з яким довелось пережити гіркоту поразки, виносячи йому остаточний вердикт: «Не можна стверджувати, що Франція в 1939-1940 роках дивилася на війну з піднесенням чи навіть із великою впевненістю. Нестабільна внутрішньополітична ситуація минулого десятиріччя породила брак єдності у суспільстві та невдоволення народу. Чимало людей, реагуючи на посилення комунізму, хитнулися в бік фашизму, охоче прислухаючись до вмілої пропаганди Геббельса й обертаючи її на плітки та чутки».

 

Небажання більшості французів чинити збройний спротив окупантам призвело до захоплення країни Гітлером упродовж неповних двох місяців. У

 

підсумку, підкріпленому автором відповідною статистикою, під час перекидання з французького портового міста Дюнкерк 224-тисячного англійського експедиційного корпусу на материкову територію Великої Британії потонуло або пропало безвісти близько двох тисяч осіб.

 

До втрат Британії можна віднести і захоплення німцями усієї військової техніки, яку не встигли знищити. Але, незважаючи на це фіаско, Черчилль, по суті, головнокомандувач британських збройних сил і як один із керівників евакуаційної операції під кодовою назвою «Динамо» у травні-червні 1940 року, всім довів, що навіть при відступі перед переважанням ворога в озброєнні зміг уникнути значно більших людських втрат завдяки умілій організації переправи чере Ла-Манш великої кількості військових.

Після капітуляції Франції Черчилль повністю сконцентрувався на захисті узбережжя своєї країни, яке могло стати полем битви при висадці гітлерівських військ.

 

За його безпосередньою участю розроблено спеціальний план, який мав кілька найважливіших позицій: укріплення суші в місцях можливого десантування супротивника зі здатністю його контратакувати мобільними групами ополченців; будівництво лінії протитанкових загород на всій території Англії, в тому числі Лондона і великих індустріальних міст; формування головних резервів у тилу для великого контрнаступу.

 

Можна лише захоплюватись самоорганізацією британців перед потенційною загрозою, а також всеохопною консолідацією в країні, що з’явилася між громадянським суспільством і правлячою елітою, в середовищі якої височіла постать Вінстона Черчилля.

 

Коли ми дізнаємося про ці своєчасні запобіжні заходи оборони, мимоволі виникають паралелі з безпечністю, виявленою керівництвом України напередодні вторгнення на нашу суверенну територію авіації і моторизованих частин рф у лютому 2022 року, що призвело до мас­штабних руйнувань і масової загибелі серед цивільного населення в містах-супутниках, розташованих навколо Києва, а також у великих містах на сході країни, зокрема в Маріуполі.

 

Найбільших втрат на початку війни Велика Британія зазнала від німецької авіації і військово-морського флоту, насамперед від підводних човнів, кількість яких почала суттєво зростати, як тільки Гітлер затвердив план вторгнення у Велику Британію в липні 1940 року. 

 

Операція «Морський лев» передбачала форсування Ла-Маншу, висадку між Дувром і Портсмутом майже 25 дивізій, швидкий наступ з метою відрізати Лондон від інших регіонів країни.

 

Однак усього цього ворогу не вдалося тому, що гітлерівська Німеччина, по суті, програла Великій Британії як на морі, так і в повітрі, не маючи можливості для розгортання військ для битви на суші.

 

У тому, що сталося, — велика заслуга Вінстона Черчилля, який мав ґрунтовні знання з морської справи, чудово розумів, як має відбуватися переозброєння флоту з урахуванням досягнень нау­ково-технічного прогресу.

 

На початку війни Королів­ський флот налічував понад 1 тис. 400 суден. Саме ВМС Великої Британії забезпечували прикриття військ під час операції «Динамо», а також брали участь у багатьох десантних операціях, зокрема під час вторгнення в Північно-Західну Африку, Грецію, Італію, висадки союзників у Нормандії.

 

Упродовж чотирьох років війни британський військово-морський флот захищав трансатлантичні конвої з озброєнням, важливими стратегічними і військовими матеріали від нападу зграй німецьких підводних човнів.

У книжці неодноразово згадується термін «Битва за Атлантику», який широко використовували у тодішній англійській пресі, офіційних повідомленнях, документах, в урядових і військових колах.

 

Цю битву вдалося виграти не лише завдяки героїзму британських моряків і морських офіцерів, а й умілому військовому керівництву, проявленому в морських баталіях, а також постійному застосуванні різних технічних новинок і наукових відкриттів. Черчилль згадує про тодішні вперше застосовані британцями при захисті радари, їх ефективність при виявленні німецьких субмарин.

 

А науковці-криптографи з Кембріджа й Оксфорда спромоглися дешифрувати секретні коди німецької шифрувальної машини «Енігма», що дало змогу генеральному штабу Королівських ВМС вчасно дізнаватися про плани вищого морського командування через радіотелеграми, надіслані для здійснення атак німецьким підводним флотом.

 

Протистояння між британ­ськими і німецькими військово-повітряними силами Черчилль називає Битвою за Британію, яка за значенням була другою після Битви за Атлантику.

 

Дуже часто автор посилається на секретні документи головнокомандувача люфтваффе Германа Герінга, отримані британською розвідкою як у ході війни, так і після розгрому гітлерівської Німеччини.

 

В них викладено етапи німецького нападу, що стосувалися нальотів на британські конвої у протоці Ла-Манш, південні порти від Дувра до Плімута, втягування британських ВМС у повітряні бої з метою їхнього знищення, руйнування міської інфраструктури, зокрема, центрів промислового виробництва, аеродромів, а також скупчення військової техніки, бомбардування Лондона. 

 

Захист столиці був надважливим завданням, оскільки німці вважали, що, зумівши її паралізувати, одразу доб’ються втрати керованості військами як на суші, так і в повітрі й на морі.

 

Черчилль лаконічно описує події тих днів, сповнені драматизму, які, з його точки зору, мали виняткове значення у наближенні перемоги над сильним ворогом. Ось текстове відтворення одного з них: «15 серпня (йдеться про 1940 рік. — Авт.) відбулася найбільша повітряна битва в тому періоді війни: точились п’ять великих битв на фронті в п’ятсот миль. То був справді вирішальний день.

 

На півдні воювали всі двадцять дві наші ескадрильї, чимало їх робило по два, а деякі й по три вильоти за день. Німецькі втрати разом з тими, яких вони зазнали на півночі, становили сімдесят шість літаків проти наших тридцяти чотирьох. То була відчутна катастрофа для німецьких військово-повітряних сил».

 

Напевне, Герінг, за спиною якого маячив Гітлер, не міг стримати свій гнів від подібних втрат, які щодня множилися і виливалися в сотні збитих винищувачів і бомбардувальників люфтваффе.

 

Аби вимістити непогамовну злість, він наказав нещадно бомбардувати Лондон, намагаючись зламати дух і волю захисників столиці Сполученого Королівства, підірвати в них віру у вікторію.

 

Від варварського бомбардування міста гинули сотні, тисячі мешканців міста, сам Черчилль потрапив у зону враження, і лише щасливий збіг обставин врятував його від загибелі.

 

З неприхованою гордістю і щирим захопленням розповідає він читачу, як його одноплемінники рятували помешкання, урядові приміщення, промислові об’єкти від займання, спричиненого запалювальними авіабомбами або тими, що мали силу уповільненої дії.

 

У книзі згадується конкретний героїчний вчинок, виявлений командою розміновувачів, якими керував літнього віку граф на прізвище Саффолк. Ця команда знешкодила тридцять чотири бомби, які не вибухнули, а тридцять п’ята стала для графа і його побратимів фатальною.

 

Цей епізод у спогадах Черчилля екстраполюється на наші позначені скандалами дні, коли не так давно прозвучало твер­дження відомого блогера про те, що еліті, мовляв, необов’язково йти вмирати на полі бою, бо хто ж тоді керуватиме «сірою масою». Але, виявляється, в цивілізованій нації і простолюдини, й обтяжені владою або родовим корінням громадяни повинні мати рівні права, коли йдеться про захист батьківщини навіть під загрозою власної смерті.

 

Черчилль зі смутком згадує кульмінацію всіх тих жахіть, що випали на долю англійців, які мешкали у великих містах, де працювало чимало промислових об’єктів. Лише в одному Ковентрі, як зазначає автор, 14 листопада 1940 року п’ятсот німецьких літаків скинули шістсот тонн фугасних і тисячі запалювальних бомб, у результаті чого місто вщент було зруйноване, 400 мешканців загинуло, багато зазнало важких каліцтв.

 

Наступною жертвою став Бірмінгем, у якому впродовж трьох днів під час нальотів ворожої авіації загинуло 800 осіб. У переліку міст, особливо постраждалих від бомбардування, в книзі називаються Бристоль, Саутгемптон, Ліверпуль, Плімут, Шеффілд, Манчестер, Лідс, Глазго.

 

Але, не­зважаючи на всі випробування, що супроводжувалися значними людськими жертвами, це аж ніяк не впливало на стійкість і рішучість в ухваленні важливих рішень Черчиллем як керівника держави, не підірвало його волю до спротиву і віру в непохитність народу Великої Британії.

Серед труднощів, що виникали на кожному кроці з розгортанням війни, Черчилль вказує на брак валютних коштів у державній скарбниці, використаних на закупівлю озброєння в США у перший рік війни.

 

В книзі він описує дружні стосунки, які склалися з тодішнім президентом країни Франкліном Делано Рузвельтом, дуже часто цитує фрагменти з їхнього листування, де порушувалось, зокрема, питання стосовно неможливості Великої Британії вчасно розраховуватися з американськими виробниками різноманітного військового спорядження через дефіцит валютних резервів.

 

Саме Рузвельт запропонував Черчиллю, попередньо провівши консультації в Конгресі США, постачати Британії як союзниці Штатів боєприпаси, техніку, продовольство, стратегічну сировину на умовах оренди і з відтермінуванням платежу. 

 

В березні 1941 року в США було прийнято Закон про лендліз (англ. lend — позичати, lease — здавати в оренду), за яким союзним державам, що воювали проти нацистської Німеччини на боці США, постачалась номенклатура військових товарів, вироблених за океаном. Серед отримувачів цієї надважливої продукції була і більшовицько-сталінська Росія, штучно «одягнена в одежу» СССР, без якої вона ніколи не перемогла б нацизм у Другій світовій війні. 

 

Як відомо, історія повторюється двічі: один раз — як трагедія, вдруге — як фарс. Як відомо, США за всю свою історію Закон про лендліз підписували двічі — 11.03.1941 р., а через 81 рік — 09.05.2022 р.

 

Символічно, що цей нормативно-правовий акт набув чинності у день відзначення в рф 77-ї річниці перемоги у Другій світовій війні й також… у розпал російсько-україн­ської війни. США брали на себе зобов’язання постачати по лендлізу озброєння для України, яке після потрапляння до ЗСУ почало ефективно нищити живу силу ворога, втрати якого на сьогодні обраховуються мало не мільйоном убитих росіян, які вже ніколи не побачать того, хто послав їх на вірну смерть, — нинішнього путіна. Так само британці в 40-х нищили нацистів, які сліпо вірили в маніакальні ідеї фюрера.

 

У мудрості стратегічного мислення Черчилля читач переконується в кожному розділі його фундаментальної праці. Всі зусилля, витрачені ним на оборону країни у передвоєнний період, попри колосальні втрати, в цілому виявилися немарними і мали вагомий ефект.

 

Гітлер, по суті, обламав зуби на Великій Британії, не добившись поставлених цілей — повної окупації країни, що уособлювала величезну за розміром Британську імперію з її заморськими домініонами і колоніями. Вождь нацистів, образно висловлюючись, вперся у не­пробивну стіну, і його військо поступово почало танути, не досягаючи мети.

 

Підсумовуючи хід військової кампанії на межі 1940-1941 років та аналізуючи ситуацію, що склалась на західноєвропейському театрі воєнних дій, Черчилль, як видно з його розмірковувань, очікував, що Гітлер рано чи пізно розверне свою армію на Схід.

 

Впевненості так думати додавало хоча б те, що лідер німецького націонал-соціалізму не збирався відмовлятися від концепції підкорення східнослов’янських народів і територій їхнього розселення, про що неодноразово наголошувалося у «Моїй боротьбі» ще задовго до згадуваних подій. Цей розрахунок після місяців очікування таки справдився.

Перед тим, як гітлерівці напали на СРСР у червні 1941 року, вони залізним мечем пройшлись по Югославії, Греції, Північно-Східній Африці. У зазначених країнах і регіоні британські війська у ході боїв на суходолі зазнали прикрих поразок від гітлерівців, втрачаючи як у живій силі, так і в техніці.

 

У спогадах Черчилль неодноразово відзначає операції проти об’єднаних військ Великої Британії (крім англійців, поруч з ними воювали шотландці, австралійці, новозеландці, канадці, індійці, греки, єгиптяни) генерал-фельдмаршала Ервіна Роммеля, якому присвоїли це почесне звання саме за успішно проведені північноафриканські кампанії.

 

Як і в будь-якій війні, поразки завжди чергуються з перемогами, залежно від того, хто з командування воюючих сторін виявив більшу кмітливість або, навпаки, поверхово оцінив ситуацію, що склалась на полі бою.

 

Так сталось і у битві за острів Крит у травні-червні 1941 року, якій автор присвятив цілий розділ книги. Черчилль починає свою розповідь з того, яку стратегічну роль відігравав цей шмат суходолу, що омивався з усіх боків водами Середземного моря.

 

На острові перебувала військово-морська й авіаційна база британців, яка, наче порошинка в оці, заважала німцям і їхнім союзникам італійцям вести успішно операції не лише у Східному Середземномор’ї, а й в Азії та Африці.

 

Перший том «Спогади про Другу світову війну» Вінстона Черчилля «Видавництва Жупанського» закінчується розділом, де дається убивча характеристика Сталіну, всій правлячій верхівці більшовицької країни, якого і яких у передвоєнні роки, місяці, дні Гітлер пошив у дурні, вбивши їм у голову, що не збирається нападати на них.

 

Другим непоправним прорахунком «вождя усіх народів» було його зневажливе і доволі підступне ставлення до західних держав, зокрема, Великої Британії і Франції, яких на межі 1930-40-х років він навіть гіпотетично не розглядав як союзників.

 

Далася взнаки інтервенція з боку цих країн у роки громадянської війни, які підтримували не більшовиків — узурпаторів влади в колишній російській імперії, а сили, які їм протистояли, — «Білу армію», національно-визвольні рухи, зокрема, менше — Україну часів УНР і Директорії. 

 

І третє, на чому наголошує Черчилль, то це недалекоглядна і збочена зовнішня політика кремлівського правителя стосовно балканських країн, які могли б стати одним з перших неподоланих бастіонів на шляху Гітлера з його лиховісними експансіоністськими планами.

 

Звичайно, за умови підтримки Великої Британії, до якої СРСР так і не звернувся, сподіваючись на те, що Гітлер рано чи пізно «проковтне» британські острови. Цього не сталося, і нацисти, не дуже напружуючись у військовому вимірі, поставили на коліна одразу три держави — Румунію, Болгарію і Югославію.

 

У такий спосіб німецький фюрер забезпечив собі тил на Балканах, а потім потай почав перекидати велику масу військ до кордонів СРСР.

 

Спираючись на статистику, наведену у книзі, Гітлер на початок літа 1941 року мав у своєму розпорядженні 150 дивізій, включно з панцерними і моторизованими частинами, яких повинні були підтримувати з повітря за планом воєнної операції «Барбаросса» близько 2 тис. 700 літаків.

 

«Війна — це здебільшого перелік помилок, але навряд чи яка-небудь інша помилка в історії дорівнювала помилці, в якій завинили Сталін і комуністичні керівники, коли відкинули всі можливості на Балканах і лінькувато чекали страхітливого нападу, що нависав над Росією, — або ж були нездатні уявити його собі, — не приховуючи іронії, робить висновок Черчилль. — Доти ми вважали совєтів за корисливих егоїстів. А в цей період совєти довели, що вони ще й простаки. Сила, маса, сміливість і ви­тривалість матінки Росії ще мали бути кинуті на шальки терезів. Та коли йдеться про стратегію, політику, завбачливість і компетентність, такі вожді, як Сталін і його комісари, виявилися тієї ж миті абсолютно ошуканими партачами Другої світової війни».

Тарас ГОЛОВКО

(Закінчення. Початок у номері за 30 квітня).