Завдяки правим організаціям нація набуває більшої виразності, вигукує про свої латентні глибинні проблеми і потреби. Особливо — в країнах, які вирвалися (чи, в нашому випадку, «вилущилися») з імперії. Скажімо, якби не пікети УНСО, московський патріарх Кирил так і не побачив би інакшу Україну, православну Україну в камуфляжі, і його політичний візит пройшов би з більшим одноманіттям та позірною радістю «молящіхся ісключітєльно по–русскі».
Утім права ідея не набула в Україні поширення. Напевно, це від поміркованості нашого менталітету, від інерції життя за радянщини. За всю історію незалежної України праві так і не пробилися до влади. Лише у 1994 році по мажоритарних округах до Верховної Ради пройшли троє унсовців. У 2002–му в обоймі з «Нашою Україною» Ющенка стали депутатами четверо представників націоналістичних партій — Стецько, Івченко, Жижко, Гірник, а також, завдяки мажоритарці, — Тягнибок та Шкіль. Проте, напевно, завдяки цій обставині — незаангажованості у владу — праві зберегли ореол «не забруднених» політикою борців за ідею.
Про сьогоднішній націоналізм і чим він відрізняється від націоналізму часів Бандери ми говоримо з Русланом Зайченком, головою виконкому УНА–УНСО, особистістю сильною, романтичною й емоційною. Він був одним із 16 політв’язнів, відсидів свої два роки і чотири місяці за «справу 9 березня 2001 року». Нагода для нашої бесіди трапилася — річниця створення УНСО, до чого Зайченко безпосередньо був причетний. >>
