Про театр можна говорити мовою емоцій, критики та... цифр. І, як показує досвід, часто такі розповіді будуть прямо протилежні одна одній, незважаючи на те, що в центрі сюжету — одні і ті ж прем’єри, фестивалі, актори, театральні скандали, чутки тощо. До того ж сьогодні цифри характеризують театр чи не найбільш позитивно. На нещодавній прес–конференції, яка дуже нагадувала помпезний звіт досягнень міської влади в галузі театрального мистецтва, заступник голови КМДА Віталій Журавський озвучив винятково позитивну театральну статистику. За його словами, кількість глядачів у столичних театрах у порівнянні з минулим роком виросла на 20—30 відсотків. Зали заповнюються ледь не повністю — на 85—90 відсотків. Зростає сума, яку виділяють на нові постановки (якщо у 2007–му театри отримали 1,2 млн. грн., то цього року ця стаття витрат складе 2,3 млн. грн.) Ще кілька років тому така статистика виглядала б дуже підозріло і сприймалася б як банальна фальсифікація — у недалекому минулому більшість театрів були показовою ілюстрацією вислову «бідний як церковна миша» і старанно перешивали старі костюми для нових постановок. Нині ж гроші, можливо, не в такій кількості, як хотілося б, але на рахунки надходять. З об’єктами для критичного аналізу в українському театрі проблем ніколи не виникало — зрештою, знайти, кого шпетити або хвалити, можна завжди; така розповідь була б і динамічною, і експресивною, й інформаційно насиченою. А тому особливо невтішно сьогодні виглядала б емоційна історія про театр. Оскільки вистав, які б зачепили, примусили б завмерти від побаченого і почутого, згадати про існування катарсису, вкрай мало. >>