Іван Дзюба: скромний, глибокий і чесний

Є в цьому щось символічне - він пішов за межу в той день, коли його батьківщина, його Донбас, ще глибше заплутався в тенетах "братньої любові" кремлівського карлика. Вірю, що не остаточно, і все ж, питання звільнення і повернення Донбасу відучора стало дальшою перспективою. Чи не тому він пішов саме тоді.

Взагалі, Іван Дзюба в нашій історії став уособленням кращих рис "ментальності Донбасу": чесності, відкритості, прямолінійності, вірності своїм принципам. У нього була непроста доля, але він ніколи нікому не прислужував. І навіть його позірне "каяття" змусило його відступити - але не зрадити.

У нього був довгий шлях до самого себе, до самоідентифікації і відродження історичної пам'яті. Десь у закапелках пам'яті в нього зберігалися спогади, які бабуся терла кору в 1933-му, щоб прогодувати сім'ю, але всю правду про Голодомор він відкрив набагато пізніше.

До середини 1950-х в анкетах у графі "національність" писав "русский", розмовляв переважно російською і в Донецький ( тоді - Сталінський) університет вступив на російську філологію. Але вроджене почуття справедливості уже тоді протестувало проти зневажливого ставлення до українців (як і до кримських татар, євреїв).

«Я не скажу, що я тоді був якимось українським націоналістом. Просто я розумів, що українська нація не гірша за інші. І українська мова не гірша за інші. А я весь час, на кожному кроці, відчував оцю зневагу до всього українського. І ще один був фактор: я весь час був на боці слабшого. Я не лише за українців заступався, я заступався і за кримських татар, і за своїх друзів-євреїв. Мною рухало відчуття справедливості. І саме воно підштовхнуло мене до того, що я почав для себе відкривати Україну», - зізнавався Іван Михайлович в 2013 році в інтерв’ю Дмитру Гордону.

А потім був Клуб творчої молоді, відомий виступ-протест проти арештів української інтелігенції на прем'єрі фільму "Тіні забутих предків", арешт, "каяття", відлучення від літературознавства і публічної діяльності - і тріумфальне повернення в літературу наприкінці 1980-х.

Але на всіх цих "американських гірках історії" він залишався самим собою: скромним, глибоким і чесним. В першу чергу - перед самим собою. 

"Велике бачиться на відстані". Це вже майбутні покоління з висоти свого досвіду вивчатимуть роль дисидентів й Івана Дзюби, зокрема, в збереженні української іскри в часи безпросвітнього брежнєвського мороку. А нам доводиться тішитися. що ми жили з ними в одні часи, мали змогу спілкуватися і вчитися їхньої правди і їхньої мудрості.

А Донбас таки буде українським. Весь. І там іще будуть пам'ятники Івану Дзюбі, Миколі Руденку, Івану Світличному, Василю Стусу та іншим, які вчили нас любити й цінувати Україну. Історію не перепишеш.