Музичний діалог батька і доньки

22.04.2026

Композитор Валерій Польовий з донькою. (Фото «України молодої». )

У Києві, у Національній філармонії України, відбувся щемкий концерт «Польовий і Польова» із проєкту «Звільнена музика», спрямованого на деколонізацію українського музичного простору та повернення імен і творів, які в радянські часи цілеспрямовано витісняли.

Учень одного з найкращих українських симфоністів Бориса Лятошинського належав до покоління митців, зламаних радянською репресивною машиною.

Валерій Польовий народився у 1927 році в Одесі у мистецькій сім’ї (щоби уникнути зайвих питань, його батько змінив прізвище Могила, яке веде до митрополита Петра Могили).

Молодого чоловіка заарештували разом із братом відразу після закінчення з відзнакою Київської консерваторії в 1950 році за сфабрикованим обвинуваченням і засудили на 25 років суворого режиму в Казахстані, на мідних копальнях Джезказгану.

Проте навіть у таборі Валерій Польовий продовжував писати музику — вуглинами на розрівняних паперових мішках з-під цементу й інших випадкових клаптиках. Саме там народилися задуми композитора Струнного квартету №2 та Концерту для двох скрипок з оркестром — творів, які нині прозвучали у виконанні зіркових музикантів.

Кері-Лінн Вілсон (у центрі) і Вікторія Польова (ліворуч від диригентки). Київ, 9 квітня 2026 р.

Фото Валентини САМЧЕНКО.

На сцені у концерті «Польовий і Польова» віртуозно виступили Національний ансамбль солістів «Київська камерата» під орудою канадсько-американської диригентки з українським корінням Кері-Лінн Вілсон, дитячий хор «Щедрик» (художня керівниця Маріанна Сабліна), солісти-скрипалі Богдана Півненко, Мирослава Которович та Кирило Бондар.

Кожен з учасників має дуже помітну міжнародну кар’єру, що сприяє поширенню української музики у світі. Так, диригентка Кері-Лінн Вілсон є засновницею і музичною керівницею Ukrainian Freedom Orchestra та з 2024 року обіймає посаду головного диригента ансамблю «Київська камерата». Вона активно співпрацює з провідними оперними театрами та симфонічними оркестрами світу.

На долю Валерія Польового, як і певного числа інших незаконно засуджених радянською системою українців, вплинуло тимчасове послаблення тоталітаризму після смерті Сталіна. Композитора у 1954 році звільнили і реабілітували. Після цього він працював викладачем у музичних школах і займався видавничою справою. На початку травня виповниться 40 років, як Валерій Польовий пішов в інші світи.

Валерій Польовий з донькою.

Архівне фото Вікторії Польової.

Музика Валерія Польового для радянських часів була занадто модерною та інтелектуально насиченою, щоби вписатися в рамки офіційної естетики. До того ж, після хрущовської «відлиги» знову настали жорстокі часи утисків творчих людей, особливо тих, хто вже був для тоталітарної системи «неблагонадійним».

Однак композитор напрацював помітний доробок: поза часові твори симфонічної, камерної, вокальної музики, а ще — композиції для народних інструментів. Провадив навіть експерименти з кольором та музикою — поєднував у цілісну художню систему звук і світло.

Донька Валерія Польового — відома сучасна українська композиторка Вікторія Польова, учениця Івана Карабиця, яка удосконалювала майстерність з Левком Колодубом; лауреатка Шевченківської премії. Твори композиторки видаються за кордоном, а музика звучить у програмах фестивалів, конкурсів, мистецьких проєктів у залах України, Європи, США, ОАЕ, Перу, Чилі.

Вікторія Польова у концерті-діалозі з музикою батька у Києві представила два свої твори. Написаний у 1986-у, у рік смерті Валерія Польового, твір «Missa brevis» для дитячого хору та камерного оркестру, який присвятила пам’яті дорогої рідної людини і митця. Другий твір — «Осяяна печаль» для двох скрипок і струнних — створений уже в часи сучасної повномасштабної російсько-української війни.

Концерт «Польовий і Польова» став для слухачів пізнанням драми батька і скорботним пошанування його донькою. Він звучав як молитва і відродження ще одного українського таланту. Музика, яка народжувалась у радянській темряві, — звучить з неймовірною силою.

ПРЯМА МОВА

Батько — справжній міський український інтелігент

Вікторія ПОЛЬОВА

(тексти з фейсбуку)

2.04.2026:

Тато. Людина — протиріччя.

Хотіла б сказати, що він був тільки ніжний та розуміючий, але ні, іноді спалахував гнівом, громами і блискавками.

Тато — Божа людина.

Зараз би сказали, що він був рафінований інтелигент))) але ж вихований частково дитячим будинком, частково концтабором, мідними рудниками... Ні, це було генетичне, від дідуся — вишуканість поведінки, цнотливість, сором’язливість, самоповага. Повага до кожної людини. Це дуже важливо. Коли читаєш його сповідь, це одразу впадає у око: повага до кожного. І взагалі його не турбує, який статус людини, чи за що хто сидить. Злодій, політичний чи невдаха-поет...

Батько — справжній міський український інтелігент. Людина з культурного українського середовища. Мова, поведінка, культ книг та слухання музики. Осередки Алли Горської, Віктора Некрасова.

Багато чого йшло від дідуся Петра Івановича Могили. Теж історія: одного брата розстріляли у 1937, другой втік за кордон, а дідусь Петро змінив прізвище на Польовий і так вижив. Бо у влади питання були щодо родовіду митрополіта Петра Могили, а ми саме до нього належимо.

Батько — носій страшної долі.

Друга світова війна, дитячий будинок, концтабір, мідні рудники.

Але в концтаборі познайомився з моєю мамою.

Але зміг знайти сили, щоб пробачити зраду найближчого друга, який заклав його у ГПУ.

Але зміг повернутися у професію композитора після шахти. Але повернувся до втраченого піанізму. Грав свої твори постійно, незважаючи на тяжкий ревматизм.

Я вважаю, що він переміг долю.

Але ж який він був для сім’ї! В нас нескінченно гостювали п’яненькі бідолахи, яких він збирав по Русанівці. А хлопчики, які хотіли займатися музикою, але не мали грошей... Мама не раділа. Але це був, як він казав, його обов’язок.

Я перервусь, бо мені треба зараз йти давати інтерв’ю про тата. Не знаю, як це вийде, бо на камеру я не вмію говорити. Але теж буду викладати все.

3.04.2026:

Татові щоденники рухаються по моєму життю. Їх так багато : 27 цупких зошитів, наповнених іменами, схемами, скаргами, віршами, цифрами, думками.

Йой, як же я їх читала— перечитувала, шукала про себе, про маму, шукала про наше життя. Потім — вже про людей, яких знала. Та не можна цього знати, бо це як підглядати за батьком, і я закрила останню сторінку.

А тільки з них ще проростають і мої щоденники за все життя. Дещо я писала в батьківськім чорненькому зшитку. Це так дивно — ніби словесна кров переливається з батька в мене.

І всі мої 28 зошитів теж вільно рухаються по моїй кімнаті, самі випадають із шафи, розкриваються, кличуть, що треба було б... але оце особисте, воно зачепить інших людей... чекаю, поки всі підуть і тільки тоді. Так хтось чекає і на мій відхід.

Але ось батьківська «Сповідь». Вона написана саме для читання, саме для людей. Хоч мій дядько Гена забирав рукопис до себе, щось правив та вставляв. Розумію його — деякі речі не повинні були вийти за коло сім?ї. Але я буду видавати саме батьківський рукопис у первозданному вигляді.

А колись моя дитина видасть мої щоденники і не пожаліє нікого. Це правильно, але я ще не готова.

6.04.2026:

Художня цінність творів мого тата зараз стає особливо помітною. Але у той час, у 70-ті роки, він дуже страждав від недооцінки колегами, від недовіри того музичного середовища, якому належав...

Я добре пам’ятаю концерт 1974 року, коли Квартет ім. Лисенка зіграв татів і Валентина Сильвестрова квартети у Малій залі Київської конси. Лисенковці чудово виконали обидва твори, але публіка палко реагувала саме на твір Сильвестрова.

Тоді починався його культ, і я теж одразу потрапила до лав полум’яних адептів. А навколо батька такого культу не було — навпаки, було коло замовчування, остраху, побоювання. Типу: «у нас просто так не саджають». І було нерозуміння його глибокої і смиренної особистості, його небажання нічого пояснювати, проте бути зрозумілим.

Він писав тією мовою, що була властива його поколінню, а життя вже пропонувало іншу парадигму: медитація, споглядання за часом, вслухання в тишу... Напружена трагічна постромантична естетика вже відходила. Я добре розумію ту батьківську образу на мене. З мого боку це була зрада його цінностей. Що ж до мене, то я була зачарована можливістю заспокоїтися і почути, виплекати внутрішню тишу. І мені було 12 років, хоч це ніяке не виправдання.

Батько опинився між часами. Вже повним ходом ішов пошук нової лексики та нових станів музичної матерії. Сильвестров відкривав мені новий світ, а батьків світ був надто тяжким, надто інтенсивним, надто драматичним. Тим паче, що тато не хотів говорити про ув’язнення, а його музика просто кричала про нього. Це робило його незрозумілим для оточення.

Хоча батько ніс у собі мову Лятошинського, так би мовити, на генному рівні, але це здавалося тоді ніби неактуальним.

Я пам’ятаю, як несамовито відкидала все, що мало хоч трохи «розробковий» характер. Несправедливо, знаю.

Його неприкаянність, невписаність у музичну спільноту була болючою. Він спеціально пішов працювати в спілку композиторів, щоб бути поруч із колегами— музикантами. Але його людська складність відштовхувала, тому спілкування майже не було, і я дуже вдячна композитору Юрію Іщенку, який не побоявся і був батьковим другом і співбесідником багато років.

Це важка робота для композитора — пробитися, завоювати право бути почутим. Але цей процес для татової музики іде зараз, бо час змінився, всі ми отримали новий досвід війни, болю, відчаю, непевності самого життя. Це дає нове розуміння. Те, що колись здавалося неактуальним, зараз виявляється сучасним.

Вікторія ПОЛЬОВА

(тексти з фейсбуку)

Друкована версія