Рівним їй був хіба що Стефаник: сьогодні роковини письменниці Ольги Кобилянської

День пам’яті Ольги Кобилянської (1863-1942), письменниці, класика української літератури, чиє ім’я поряд з іменами Лесі Українки, Наталії Кобринської, Софії Окуневської, Августи Кохановської – плеяди українок, котрі є гордістю української культури і науки.

Вони – яскраві, надзвичайно талановиті та цілеспрямовані, стояли біля витоків феміністичного руху, доводячи, що жінка нічим не згірша за чоловіка у будь-якій професії. Ольга Кобилянська починала писати свої перші твори німецькою, але під впливом Софії Окуневської-Морачевської (перша жінка-лікар Австро-Угорщини) перейшла на українську.

Німецький вплив видно чи не в усіх подальших творах Кобилянської. Її проза надзвичайно експресивна, потужна, але в ній майже немає «води», «порожнин», від яких текст просідає, робиться крихким. Кобилянська писала так, як би хотіли, мабуть, писати чимало тогочасних українських письменників-чоловіків, але не могли, не вміли.

Рівним їй був хіба що Стефаник – геній української новели. До речі, і Кобилянська, і Стефаник, чудово розуміли якість таланту один одного й спілкувалися на рівних. Їхні листи читаються як запаморочливий любовний роман – сплав чуттєвості на межі еротизму, проза найвищого ґатунку. Осип Маковей (при всіх його талантах) – кохання чи не всього життя Кобилянської, був як письменник на голову нижчий за Ольгу Юліанівну. Звісно, він не міг не відчувати цього, тому це, власне, і стало однією з причин того, чому на освічення Кобилянської він сказав «ні» й узяв шлюб з іншою.

Кобилянська дуже переживала той розрив, її утішала вірна подруга – Леся Українка, яка в листі писала, що «…Коли хто нещасний, то мусить бути гордим, інакше не витримає з честю. Хтось має мати одвагу до життя, ту найвищу людську одвагу… Не всі мають те, що хтось має, хтось має іскру в серці, огонь в душі, се, може, не дає щастя, але дає щось більше і вище від того людського щастя, щось таке, чому назви нема в людській мові… Нехай хтось не зневажає себе, нехай хтось плаче, коли йому тяжко, але нехай не катує себе, бо комусь іншому болить від того, дуже болить…» Так утішала подругу Леся Українка в одному з листів у серпні 1901 року (подруги називали одна одну «хтось, хтосічок»: Кобилянська була «чорненьким хтосічком», а Леся Українка – «біленьким»).

Кобилянська так і не вийшла заміж. Тим, хто подобався їй, не подобалася вона, ті ж, хто пропонував їй власні серце і руку, не подобалися їй.

У 1927 році з нагоди 40-річчя літературної праці Кобилянської уряд Радянської України призначив їй пенсію. Кобилянська прийняла й подякувала за увагу. Що їй залишалося? Вона хворіла й жила у племінниці, яка її доглядала.

Влада одразу ж назвала її «радянською» письменницею, «буковинською горлицею», хоча за великим рахунком Кобилянська нічого не писала. Геніальна «Земля» була написана у 1902, вишукані за стилем, чудові новели – з 1893 по 1917…

Суть творчості Ольги Кобилянської найкраще визначив той-таки Василь Стефаник: «Ви вмієте писати так, що прочитавши Вашу робітку, в мене очі добріють, як у дитини. Всі вістря, що могли б ранити людей, Ви ховаєте в себе…»