Восени 2001-го часопис «Книжник-review» вийшов з обкладинкою книжки Володимира Даниленка «Місто Тіровиван» на першій сторінці. То був сигнал подієвости, особливо з огляду на твори, які з’явилися того сезону: «Ключ» Василя Шкляра, «Імітація» Євгенії Кононенко, «Келія чайної троянди» Костянтина Москальця, «альтернативне» п’ятикнижжя Василя Кожелянка, роман «оновленого» Павла Загребельного «Юлія». Усі вони згодом увійшли до канону сучасної української літератури. Як і та перша книжка Даниленка.
Письменника Даниленка вже знали навіть до того книжкового дебюту. Перші його оповідання з’явилися десять років перед тим у житомирському альманасі «Авжеж!», який активно обертався у столичній літтусовці. Далі були публікації у надпопулярних тоді журналах («Сучасність», «Кур’єр Кривбасу», «Світовид», «Березіль»). За одну з надрукованих там повістей — «Усипальня для тарганів» — дістав так само чутну в ті часи премію «Благовіст». 1997-го у співпраці з видавництвом «Ґенеза» та телекомпанією «1+1» Даниленко випустив три антології нової української малої прози, де примістив кілька й своїх оповідань. Вже тоді Ніла Зборовська написала про нього — «наскрізь талановитий» (Пришестя вічності. — К.: Факт, 2000).
Згадана на початку публікація у «Книжник-review» містила чимало передбачень. Вікторія Стах, приміром, назвала «Місто Тіровиван» книжкою «про людину, яка втікає». Лише за кілька років по тому Тамара Гундорова розвинула цю тезу й нарекла вітчизняним «співцем втечі» Сергія Жадана. Відтак Даниленко опинився у тіні молодшого колеги. Але не тому, що слово пані Гундорової має правдивий авторитетний вплив — персонажі Жадана, бездумні інфантили, винуватили у своїй безпритульності будь-кого, окрім себе; персонажі Даниленка шукали причину в собі, у темних закутках власної підсвідомості. У період кучмівського застою, коли уповільнилися всі соціальні ліфти, читача більше приваблював ресентимент Жаданових героїв, аніж потяг Диналенкових до психоаналізу. Це вловив другий тодішній рецензент, Олесь Ульяненко: «Люди не люблять без макіяжу зазирати у дзеркало... Ворогів у тебе, Володю, з цього дня побільшало».
Акцентую на дебютній книжці Даниленка з двох причин. По-перше, її сьогоднішнє перепрочитання засвідчує: за двадцять п’ять років від першодруку вона не втратила літературної вабливости, а деякі її елементи, як-от 10-сторінкова новела «Віолетта з драндулета» вартує багатьох нинішніх ретророманів. По-друге, усе, що там обіцяно, Даниленко виконав — став одним з непроминальних письменників нової української літератури. Подивімося, як це відлунює у крайніх творах пана Володимира.
Його минулорічний роман «Та, що тримає небо» (К.: Академія, 2025) посів п’яте місце в рейтингу з-поміж 83-х претендентів. Фабула: під час бомбардування Києва на підземній станції метра жінка збирає до купи не так переляканих як знуджених дітлахів задля гри у вертеп. А вертеп, як знати, це виворіт реальности і перемога альтернативи. Діти залюбки обирають собі негативні ролі, заздалегідь усвідомлюючи їхню «програшність»: «Я буду царем Іродом! — вигукнув миршавий хлопчик у бахматій брунатній куртці. — А хіба може бути цар таким маленьким? — Може, маленький цар вредний і гірший за великого». Сама режисерка бере на себе маску Смерти і занурює дитячий гурт у геть недитячу ситуацію навколо окупації Бучі.
.png)
Читач опиняється всередині гри, яка перетворюється на реальність. Це як у романі Владислава Івченка «Межа Невади» (К.: Темпора, 2024), де персонаж підо впливом кінообразу стає адекватним героєм. Попервах кацапи мають суто карикатурні обриси: «Напамінаю трі главниє правіла, — нагадав команді капітан. — Пєрває: «Бог к рускаму чєлавєку всєгда обращаєтся с екрана тєлєвізара». Втароє: «Єслі нє знаєш, кто твой враг, включі тєлєвізар». І трєтьє: «Єслі нє знаєш, што дєлать, включі тєолєвізар», — такий собі мікс Жолдака і Шкляра часів «Чорного ворона». Можна побачити тут і відлуння стилістики Куркова («спокій повернувся в недостатній кількості, тож він знову налив горілки»). Подальше розгортання подій нагадує роман Горіха Зерня «Шептуха» (К.: Білка, 2025). Даниленкова Смерть так само «не говорила російською, але генерал її чомусь розумів».
Утім це все не про запозичення, а про правила гри. Даниленко, окрім усього, ще й проникливий літературознавець, тож такі алюзії для нього цілком природні — згадаймо фантасмагорійну історію «Дзеньки-бреньки» з його першої книжки. А тут він доходить аж до згадок про «велику» російську літературу вустами того самого капітана: «В нєй очень мноґа букаф. Руская літєратура — ета екзотіка, как водка с гадюкой. На йопнутова любітєля». Аж до виокремлення нинішньої домінанти у тамтому письменстві: «Сволачі, вєрнітє саветскає прошлає! В ньом била такоє прєкрасноє будущєє!». А далі вже про тарганів, що про них почав уже в першій книжці: «Таракан без галави может прожить троє суток, а рускій чєлавєк живьот без галави всю жизнь». Неспроста пані Стах зауважила з приводу Даниленкового дебюту: «Маємо власного, українського крою, володаря мух». Натяк на Ґолдінґа, гадаю, не так був для зіставлення, як для констатації: про мух у голові досі так концентровано ще ніхто не писав.
Можливо, роман «Та, що тримає небо» і не найкращий у доробку Даниленка. Але він тут засвідчив свій незмінний потяг до літературного експериментування, що закарбував був уже на обкладинці антології «Вечеря на дванадцять персон» (К.: Ґенеза, 1997): «Житомирська прозова школа — лабораторія сучасної української прози» (цілком літературознавчий нині термін «житомирська проза» сформував саме Даниленко). Подивимося під цим кутом на попередній його роман — «Маски Діани Стогодюк» (К.: Академія, 2021), в якому він досяг вершини свого (а може, й однієї з вершин усієї нашої сучасної літератури) розуміння опозиції чоловік/жінка.
Найкоротше «Маски Діани Стогодюк» можна схарактеризувати так: історія двобою мачо з фатальною жінкою. Історія, яка розгортається упродовж усього Даниленкового письма. Мачо — його постійний персонаж. Навіть, коли непоказний чоловічок лише мріє бути мачо. Тоді й жінка-партнерка — не зовсім фаталь. Як в одному з оповідань «Міста Тіровиван», де така дуель відтворюється іще тільки з іронічного погляду: «Вона була з того сорту жінок, які користуються стійким попитом серед незіпсованих культурою чоловіків... — Знаю, що ви ізвесна лічность. Це ж ви написали «Тіхій Дон»? А як ваша фамілія? Можете не казать! Я сама спомню, я ж ізучала в школі. То це ви Шолом Алєйхем? — Я не письменник, — нарешті сказав Степан. — А хто ж ви? — насторожилася жінка. — Я — художник у широкому смислі слова. — А-а. То це ви нарисували картіну Рєпіна? Можете не казать, я й так бачу! Це ж ви придумали ізрєчєніє, що красота спасе мір? Степан делікатно сопів і мовчав. — Мене звати Люся, — радісно повідомила жінка і потягла його в кущі... Боже. як мені нехарашо — розстебніть мені ліфчика, бо задихнуся. Та не там, а отут, ззаду».
У «Масках Діани Стогодюк» уже все по-дорослому. Він — «під’їхав своїм білим «Альфа Ромео» до автосалону «Сади Едему»... — Ви завжди стильно одягалися? — оглянула мене з голови до ніг. — Раніше я носив уніформу захисного кольору. — В армії? — На війні». Пішов на Схід добровольцем у тридцять чотири роки, маючи диплом менеджера від торговельно-економічного університету й будучи кандидатом у майстри спорту із дзюдо. По демобілізації разом з побратимом заснував бізнес із продажу елітних автівок. Відвідує тренажерний зал і галереї, не пропускає тижнів моди. Ще й малює («— Чия це картина? — Моя»).
Вона, окрім того, що стильно-приваблива, закінчила журналістику: «Трохи працювала, трохи викладала, трохи була безробітною». Та головне її заняття, як швидко з’ясовується, — нескінченні інтрижки з різними чоловіками. «Колись я втопилась у своїх почуттях і стала русалкою», — пояснює суть своєї екзистенції.
Стосунки з русалками, як знати, річ магнетична і щедра на відчуття, але похмілля по тому жорстоке. Ломка. Спочатку наш мачо списує раптове припинення взаємин з боку Діани на свою неуважність: «Жінка — як монета, ніколи не вгадаєш, яким боком упаде». Після другого одностороннього розриву намагається філософувати: «Відданість собаки швидко набридає, а егоїзм кицьки ніколи не набридне». Але голова його вже не мислить тверезо — втрачає контроль над бізнесом, який у нього забирають; геть занедбує себе: «Діана відібрала моє життя, але вона — єдине, що в мене залишилося».
.png)
Не так давно Ростислав Семків написав невеличке дослідження під назвою «Та, що вбиває: жінка-аґентка як образ художньої літератури»: «Жінка вже далеко не така проста жертва, як це траплялося у романтиків. Вона холоднокровна й витривала, вона хитра й ефективна, і вона стріляє першою... Чоловіче письменство змінило своє ставлення до жінки від ледве прихованої мізогінії до відвертого захоплення. Ось вона йде: непомітна тінь, якої самовдоволене маскулінне его звично сахається; небезпечна й сильна, і її вже ніхто не в змозі зупинити» (Інша оптика. Ґендерні виклики сучасності. — К.: Смолоскип, 2019). Якби «Маски Діани Стогодюк» з’явилися раніше, дослідник, певно, долучив би цей роман до своїх прикладів-ілюстрацій.
Взагалі-то, наведений вище зойк про «відібрала моє життя» належить іншій «жертві» Діани — у романі цілий разок її русалчиних пригод. Наш мачо, дійшовши передзагибельного стану, таки подолав залежність. Принаймні, в цьому романі. Не факт, що Діана Стогодюк не озветься в якомусь новому тексті. Бо вона з Даниленком також від початку. Оповідання «Зачаровані ходою» та «Свято гарбузової княгині» з дебютної книжки — перші начерки майбутніх «Масок». А у приміщеній там же повісті «Усипальня для тарганів» така собі Лілія «призначила побачення всім своїм чоловікам біля фонтану. Кавалери прийшли з квітами, вона з усіма привіталася, зареготала й пішла геть» — цілком упізнавана для «Масок» сцена. І там же подибуємо вахтерку гуртожитку на прізвисько Стогодючка, яка займалася цілком русалчиною справою — «плела на вахті рибальську сіть».
Коли вийшла друга книжка Даниленка, «Сон із дзьоба стрижа», Ніла Зборовська написала статтю «Еротичний обман Володимира Даниленка» (Книжник-review // 2006. № 8) — зразок аналітичної критики: пишеш ніби про конкретний твір, а виходить об’ємний профайл, де з елементів бекґраунду складається сценарій імовірного розвитку. А через роки, коли письменник уже набув портфоліо з півтора десятка книжок, із захопленням бачиш, як те передбачення майбутнього справдилося. Судіть самі: «Характерною особливістю його прозової презентації є те, що образ світу виразно конфігурується через образ жінки... Містично-еротичні історії, різноманітні містифікації, пов’язані з образом фатальної жінки... Потяг до смерти, що позначає потяг до знання... Химерна жінка, яка спокушає знанням... Загадковий об’єкт, який досліджується... Містична жінка, здатна проникати у метафізичний світ, викликати звідти привидів, бачити душі живих і мертвих»
Словом — «драматургія українського Дон Жуана... Чоловічі фантазми про страхітливе, де ерос постає як дегустація смерти».
