Чари

2011-го Фонд спадщини Конан Дойла звернувся до Горовіца з пропозицією написати продовження пригод Шерлока Голмса. Так з’явився «Дім шовку» (Х.: Фоліо, 2025).

 

Коротка оцінка цього сміливого експерименту — він не розчарував фанатів Голмса. Сучасний письменник (а він, безсумнівно, також фанат Голмса) задемонстрував майстерну співмірність оповідному ритму Конан Дойла та мало не езотеричному дедуктивному методу його героя.

 

«Правду кажучи, це плід моєї уяви, але хіба уява — не мати правди?», — формулює суть своїх розслідувань хрестоматійний персонаж (Шерлок Голмс: повне видання у двох томах.— К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2018-2019). А його «нащадок» деталізує: «Я не схвалюю здогадки. Іноді потрібно використовувати уяву, щоб пов’язувати докази, але це зовсім не одне й те саме» («Дім шовку»).

 

Як і кожна талановита модернізація класики, роман Горовіца розширює палітру першооснови. Точніше, розгортає мимохідні натяки, побіжні спостереження та концентровані тези оригіналу. Конандойлівський літописець Ватсон зазвичай не відбігає від перебігу розслідування, йому немає потреби деталізувати якісь соціальні феномени, бо вони і без того зрозумілі сучасникові.

 

Натомість Горовіц повсякчас «відволікається» на контекст, здійснюючи делікатний філологічний розтин тогочасного соціуму, використовуючи стилістику Діккенса. Тобто, ставиться до класики, як до історії повсякдення. В цьому сенсі Горовіц — такий собі англійський Акунін.

 

«Дім шовку» стилізовано під неопубліковані архівні записи Ватсона про обставини справи, яку в тодішній пресі навіть не згадували. «На той час я не міг про них розповісти... вони могли б розірвати всю матерію суспільства, особливо під час війни... Можливо, майбутні читачі будуть більш стійкими до скандалів і корупції». Так, це роман про британську корупцію першої чверти ХХ століття.

Конан Дойл у своїх творах не вживав слова «корупція» — тоді подібне називали «хабарництвом», «шахрайством» і — в політичному сенсі — «скандалом». Ватсон-пенсіонер уже вловлює суть явища: «Спотворення правосуддя».

 

І доходить висновку, що тоді, за життя Голмса, приховування справи вже було суспільним злочином: «Жодна країна не може дозволити собі відкинути верховенство права лише тому, що державі це вигідно. Тепер, коли ми перебуваємо у стані війни, мені це здається навіть більш зрозумілим».

 

Оце двічі згадуване «під час війни» (ідеться про Першу світову) — ніби спеціально для нас писано: ми ж бо вже неабияк обпіклися отим «не на часі». Та й застереження старшого Голмса, Майкрофта, досі актуальне для українських слідчих: «Якщо ти засмутиш не тих людей, це може стати кінцем твоєї кар’єри або й гірше».

 

«Дім шовку» — це алюзія на повість Конан Дойла «Долина жаху», яка помітно випадає з усього його голмсівського циклу. По-перше, дія там розгортається в Америці, у депресивному шахтарському регіоні, напрочуд схожому на Донбас, яким знаємо його з 1990-х: тут є свій Алік Грек, його «ескадрони смерти» («ми потім кинемо тіло до старої шахти»), безкарність місцевого криміналітету («звинувачених відпустили, сказавши їм кілька слів, схожих на вибачення, а капітанові та всій міській поліції винесли догану за недоречне завзяття») — включно з магічним впливом бандитського шансону.

 

«Дехто сказав би, що то війна», — це вже ремарка з тексту сера Артура й вона так само кидається в очі українському читачеві, бо й ця нинішня почалася з нашого спротиву тотальній корупції.

 

По-друге, ексклюзивність «Долини жаху» в доробку Конан Дойла в тому, що описує не конкретний злочин, а цілу злочинну систему. Здається, цей класик першим змалював «державотворчі» потенції оргзлочинности, тож його можна титулувати на «дідуся» антимафіозної прози.

 

І по-третє: «Долина жаху» — Конандойлів твір з найвищою, сказати б, соціологічною температурою. Історія про експансію організованої злочинности (не лише в бандитському, а і в чиновничо-корупційному смислі) на найменш демократизовані терени. 

 

Очолює цю експансію за океан метр британських злодіїв Моріарті. Коли Голмс уперше озвучує цей свій умовивід поліцейському інспекторові, той поблажливо її відкидає: «У нас у Скотланд-Ярді вважають, що ви даремно гострите зуби на цього професора... Він має славу шанованої, вченої й талановитої людини». Авжеж, усі ватажки мафії виглядають на піку слави респектабельно. І навіть, як знаємо, стають міністрами, прокурорами та іншими «ефективними менеджерами».

 

Далі Голмс влаштовує інспекторові майстер-клас із розпізнавання корупції. Ви ж, каже, були в кабінеті цього «шанованого вченого» і бачили картину над його робочим столом? Так, пригадує керівний поліціянт, красиво! А замислювалися, що це полотно Жана-Батиста Ґреза продане на аукціоні за понад 40 тисяч фунтів, тоді як платня професора — 700 фунтів на рік? І добиває невігласа в погонах: «Якщо вам випадуть один-два вільні роки, то раджу присвятити їх вивченню особи професора Моріарті». 

 

Для Конан Дойла Моріарті — втілення диявола. Себто, геніальне зло. Голмс ставиться до нього з високою професійною повагою. У Горовіца ця опінія триває. У «Домі шовку» професор-злодій виходить на кін і озвучує формулу мафіозної піраміди: «Можна сказати, що я абстрактний мислитель. Злочин у чистому вигляді — це, зрештою, абстракція, як музика. Я оркеструю. Інші виконують» («Дім шовку»).

 

Наступна замовлена Фондом спадщини Конан Дойла книжка Горовіца всуціль присвячена війнам мафії й називається однозначно: «Моріарті» (Х.: Фоліо, 2024): американський удар у відповідь на заокеанську агресію британських бандитів.

 

Така собі відповідь «донецьких» у дусі януковичевих часів: колишні молодші партнери Моріарті, розгромлені й уярмлені, бідкаються на нових авторитетів: «Сказали, що містер Деверо /читай — Саша-стоматолог/ забере половину прибутку. Половину! Навіть Моріарті ніколи не вимагав більше, ніж двадцять відсотків». Горовіців Голмс підтакує: так, Моріарті «був скрупульозно справедливим, хоча б для власної розваги». 

 

Над бандитським Лондоном запанував дух «бєспрєдєлу». Позбавлений своєї армії і вигнаний на еміграцію Моріарті вирішує, задля реваншу, підіграти ворогові й інсценізувати власну смерть. Горовіц вдається до радикального перетрактування хрестоматійної пригоди на Райхенбахському водоспаді: професор тоді не загинув.

 

Й допоміг йому вижити саме науковий професіоналізм: «Лише математик міг би пережити те, що може здатися самогубним стрибком у вир водоспаду. Хто ще міг би так ретельно розрахувати всі необхідні кути, об’єм води, що падає вниз, точну швидкість спуску та шанси не потонути чи не розбитися об скелі».

У Конан Дойла змагання Голмса і Моріарті — завжди «за кадром» (окрім Райхенбаху). У книжці Горовіца — це основа сюжету (як, до слова згадати, і в сьогорічному серіалі Ґая Річі «Молодий Шерлок»). Двобій двох великих розумів.

 

Причому по боці Моріарті перевага, котрою ніколи не варто нехтувати: «Дотримання закону ніколи не приносило великої винагороди в жодній країні... Злочинці отримують більше». Відчутну винагороду правоохоронцям дарує хіба література й кіно — Конан Дойл і тут є піонером.

 

Після «Моріарті» Горовіц написав «продовження» пригод Джеймса Бонда (2015; поки що не перекладено), а наступного року виходить роман «Сорочине вбивство», щойно надрукований українською (Л.: Видавництво Старого Лева, 2025). Тут автор грається не з множинністю інтерпретацій класики, а з магією самої літератури. «Наше життя суне рейками, прокладеними для нього. Художня література лише дозволяє нам краєм ока підгледіти альтернативу.

 

Може, у цьому й полягає одна з причин, чому ми її так любимо», — міркує оповідачка, редакторка у видавництві детективів. Історія, яку вона оповість, спростує її початкові висновки: альтернатива, як виявиться, спроможна вбивати, а від любови до ненависти — справді один крок.

 

Отже, починається з того, що досвідчена редакторка Сьюзен Райленд отримує черговий рукопис відомого письменника Алана Конвея, сім попередніх книжок якого стали бестселерами. Увесь вікенд вона присвячує читанню. Ми разом з нею захоплено ковтаємо триста сторінок детективу (так, це завжди успішний прийом «роман в романі»), аж ось у неділю ввечері редакторка бачить (і ми, звісно, водночас із нею), що не вистачає останньої глави-розв’язки. А на ранок дізнаємося, що сам славетний автор чи то наклав на себе руки, а чи був убитий.

 

Пошуки зниклої кінцівки рукопису ведуть до приголомшливих відкриттів у біографії самого письменника, закручуються у власний кримінальний сюжет і обертаються на ще один тристасторінковий пригодницький роман. Виявляється, що увесь восьмиепізодний серіал Конвея про розслідування інспектора Пунда — це зашифрований порахунок з історією власної аристократичної родини, просякнутої «отруйним світоглядом».

 

Редакторка, котра мимоволі перетворюється на слідчу, ніби бере слід: «Алана, певно, убили через щось, описане в його книжці». Додають певности і дитячі спогади сестри письменника: «Для нього мова була тим місцем, де ми могли сховатися». Останній некомплектний рукопис — «секретне послання»?

 

Водночас виникає інша нитка розслідування. Виходять на яв свідчення з різних джерел, що письменник, м’яко кажучи, потерпав від успіху свого персонажа-детектива. Колись він придумав Пунда, аби підзаробити грошей на спокійне писання «справжнього» роману, чогось в дусі Салмана Рушді або Девіда Мітчелла.

 

З одного боку, Пунд зробив Конвея мільйонером, а з іншого — блокував вихід книжки, яку він вважав твором усього життя. Видавець відмовив у публікації, гадаючи, що «нудна» філософська сатира зашкодить продажам лінійки його яскравих детективів.

 

І тут виникає згадка про найпам’ятніший епізод голмсівського циклу: «Письменник і персонаж, якого він ненавидів, удвох вирушили до Райхенбахського водоспаду». Це подвійна алюзія — ще й на неодноразові спроби Конан Дойла остаточно «вбити» свого Шерлока.

 

Спойлера не буде: смерть Конвея самогубство чи убивство? Скажу лише, що помер він таки в ім’я літератури. 

 

З текстів Горовіца випливає, що на троні детективного Олімпу возсідають, на його думку, одразу двоє: Артур Конан Дойл і Аґата Крісті. Усі досі прочитані книжки Горовіца — це потаємне схрещування стилістичного досвіду обидвох. Взаємодія двох «романів» усередині «Сорочиного вбивства» — це колаборація Шерлока Голмса і міс Марпл.

 

В екранізації (2022) вони — тобто, Пунд і Сьюзен — неоднораз з’являються в одному кадрі. Навіть у кращому, як на мене, телесеріалі Горовіца «Війна Фойла» (2003–2015) очільник провінційної поліції у 1940-1945 роках виглядає то на Голмса, то на Пуаро. А його юна помічниця поперемінно «працює» Ватсоном і міс Марпл. 

 

Так, література — це альтернатива, яка впливає. Коли у «Сорочиному вбивстві» детектив-рукопис перетікає у трилер-дійсність, наша редакторка, екшн-фахівчиня, проживає драму такої глибини, що руйнуються усі дотеперішні звички: «Я повернулася до літератури дев’ятнадцятого сторіччя. Детективів уникаю».