Горизонт порівняння:

По вивченню на художника-дизайнера, Валерій трохи побув у журналістиці, цікавився практикою кіна, малював і писав. Оповідання, навіть в рукописах, здобулися на дипломи декількох конкурсів. «У дитинстві я був мрійником... одного разу став свої вигадки записувати в саморобні блокнотики й малювати до них картинки. Так поступово дійшов до розуміння головного: просто хочу розповідати свої історії; неважливо, як і яким способом — головне розповідати» («Ким ми були»). 

Таким пішов на війну. «Я писав ручкою в блокноті, який придбав до відправки в навчальний центр «Десна»... Записував розмови ворога, які звучали в ефірі рації. Пам’ятаю, як хлопці читали той рукопис, як сміялися, як щось дописували прямо туди». Від «Моноліту» починаючи, став упізнаваним автором. Після перших книжок літературознавець Тарас Пастух сформулював ознаку його стилю: «Експресивний фікшн війни» (Відчуття течії: літературно-критичні спостереження. — Л: Піраміда, 2024).

Коли твої етюди на пленері війни виходять книжка за книжкою, вони перетворюються на своєрідний стандарт, горизонт порівняння. Здавалося б, який спільний знаменник можна відшукати за такої плинної настанови: «Що бачиш та відчуваєш, про те й пишеш»? Але тут можна знайти межу між літературою як такою і тим, що стали називати «комбатантською прозою». Написане Пузіком швидко заявило про себе, як про літературу без застережень. Ба більше: кожна нова книжка чим далі більше переходила від охоплення до осмислення. Баланс встановився у «Мисливцях за щастям» (Х.: Віват, 2024).

З одного боку, підґрунтя кожного з приміщених у цій збірці оповідань — замальовки з натури. «День повторюється знову: запарюємо каву, жартуємо, куримо». Далі — бойові епізоди. Ще далі — «мертві, що вирушають додому». І — «усе, що нас тримає на плаву — сміх». А сміх у літературі, як знати, це анестезія від нападів гострої відрази, як от: «Я хочу писати дитячі книжки і... жодного-жодного-жодного слова про війну». Попри те, що на фронті «ми живемо одним днем... і планувати на довше — марна справа», Пузік тримається на плаву: таки написав дві веселі фентезійні історії для дітлахів, видані харківським видавництвом «АССА» (2021; 2022). А ще ж у нього є сценарій та новелізація воєнно-комедійного фільму «Наші Котики. Бліндаж» (у співавторстві з режисером Володимиром Тихим — Х.: Фоліо, 2020).

Коли придивляєшся до Пузікових епізодів фронтового побуту, пригадується означення з Нобелівської промови Ольги Токарчук: «Багата на наслідки хвилина» (Чутливий наратор. — К.: Темпора, 2025). Це про відчування Часу, як одну із засадничих ознак Літератури. І тоді розумієш, що «Мисливці за щастям» — це книжка про Час війни.

«Війна стирає мітки часу... Є тільки тут-і-тепер». Свідомість неспроможна зсунутися ані в учора, ні в завтра. «Схоже на артгаусний фільм про війну. Довгий, максимально нестерпний сюжет». Ніби тяжкий сон: «Стеля пускала тріщини. Стіни сипалися. Розбите скло падало на чорний підмурівок і з дзенькотом трощилося на сотні друзок. У кожній з них незмінно було видно небо». Це ж уже геть не те «що бачиш, те й пишеш», чи не так? Це радше алюзія на фільм Крістофера Нолана «Початок», що його ніби відрецензовано у діалозі-концентраті: «— Це все ще сон? — Сон. — Як прокинутись? — Ніяк. Хоч скільки тікатимеш, ти все одно будеш тут. Завжди».

Наступна книжка Валерія Пузіка «Ким ми були» (Х.: Віват, 2025) ще більше просунулася від імпресіонізму та експресіонізму у бік Монтенівського філософування. Хоч, звісно, етюдність замальовок нікуди не ділася. Він їх, принагідні й випадкові раніше, структурує тут у хроніку-літопис. Принаймні, персональний. Обростає спогадами служба у Добровольчому корпусі. Від згадки про саморобні міномети («дальність — близько сотні метрів. Позаду стояв хлопець із вогнегасником, який у разі невдалого пострілу швидко все гасив піною») до незабутнього тилового постачання («сухпаї одеського виробника, від яких відмовляються коти й собаки. Ці консерви — найгірше, що може бути»).

Чимало — про тих перших добровольців, які не зважали на все те. Де вони тепер? «Одних бачиш на судах, інших — на похоронах». Застигли, наче мурахи в бурштині. «Коли зустрічаємося... це завжди лише розмови про війну. І ті самі розмови, однакові. Наче дивишся серіал по енному колу. Наче годинник зламався, і стрілка хитається на одному місці». Так, це знову про застиглий час. «Придумав виставу «Війна». Приходиш, а там дзеркальна кімната — і більше нічого. І рації. Оте шипіння в тиші китайських рацій».

Артгаус — це назагал добре. Він розріджує логіку й затуманює думання. Такий собі анестезик. Але Пузік належить до тої людської меншости, яка не здатна не думати. Хоч хай як противишся («гучніше музику. Подалі думки... Аби не думати у перервах — малювати»), а кляте «чому?» не дає спокою. Приміром, така візія: «Він пішов добровольцем, щоб не воювали його діти. За вісім років він воюватиме разом із сином». Пробує домовитися із самим собою: «Чи справді тобі потрібні відповіді? Можливо, найважливішими є правильні запитання».

І тут виникає центральний, як на мене, епізод книжки — запис розмов з побратимом, поетом-фронтовиком, Максимом «Далі» Кривцовим. Це як діалоги Платона з Сократом: перший ставить запитання, на які ніби не існує адекватних відповідей, а другий, як ілюзіоніст, витягає ту адекватність з рукава. «Пам’ятаю, коли ти повернувся після увалу, казав, що вже не міг витерпіти, не міг дочекатися, поки повернешся на базу. Чому? — Тому що тоді я був собою».

«Ким ми були» — книжка про пошук ідентичности. Справжній я — під фамілією у паспорті, чи під позивним на фронті? Бо цей позивний — не поверх імені, а замість. Псевдо — як усвідомлення себе-іншого. Аж так, що «озираючись в минуле, ти вже нічого не бачиш. Дивлячись у майбутнє — теж». Десь збоку знову виникає Ольга Токарчук: «Називання і тим самим освоєння». Але ближче Кривцов: «Багато лунок зла, у які просто закотитися, якщо не займатися собою... Короткий сон від героя до негідника». Так, це про Джекіла і Гайда.

«Я боюся зізнатися, що без військової форми почуваюся невпевнено. Кудись зникає розуміння, хто я та для чого», — книжка Валерія Пузіка про те саме, що і «Гра в перевдягання» Артема Чеха (Чернівці: Meridian Czernowitz, 2025), котрий також пише і про застиглість часу («живучи в безконечності»), і про спасенну неуникність розмислу («мав що думати і до яких висновків доходити, аби якось після ранкової кави й до приготування салату не пустити собі в голову кулю»). І знову поруч Кривцов: «Війна — це міцелярка, яка змиває косметику з обличчя, вулиць, планів, поведінки».

Не певен, що Пузік остаточно визначився так однозначно, як Кривцов. «Чи можна бути щасливими на війні? Якщо є вода та хліб — так», — значить Валерій. Але про що це: про екстремальний побут чи про відсутність дещиці для повного щастя? Та в одному він цілком суголосний побратимові: «Є ти та ворог. І вам треба одне одного знищити. І нічого поза цим не може бути правильним чи хибним. І все. Просто. Жодних метафор та асоціацій. Смертельна простота». 

Третя нова книжка Пузіка «Південний пейзаж» (Х.: Фоліо, 2025) — формально є альбомом його картин з підзаголовком «Нотатки на полях війни». У коментарях часом трапляються геть контраверсійні тези: «Дедалі менше хочеться малювати... Малюю, щоб не думати. Щоб утекти від цієї реальности. Але вона дедалі більше проявляється у малюнках». Проте це аж ніяк не «комбатантські картини» задля самотерапії, вони заслуговують-вимагають мистецтвознавчого аналізу. 

Сам автор коментує окремі твори: «Тут міг би жити Ван Гог: рельєф проситься на картини... Експресіонізм Моне живе у моїх «Хмарах». Ще десь — примарність Тьорнера, у чистому вигляді і у міксах. Малярська ерудиція Пузіка наочно дискутує з досвідом живопису від австралійських аборигенів до Поллока і Ротко. А інколи й порівняти ні з чим: як фотографії крізь тепловізор — гармонія кольорів та їхній антагонізм (інколи — запекла бійка).

«Південний пейзаж» — це книжка про сни. Не лише тому, що «мій улюблений цикл — про Сни», а тому що сновиддя увижається письменникові й художнику наразі єдиною шпариною вислизання з депресії. Так, попри буяння фарб, ця книжка є найбільш депресивною з усіх попередніх. «Я не хочу писати про ницість, зради, про бруд, який оточує нас. Не хочу розповідати про це. Ніколи й нікому». Не писати й не думати — різні речі. Тож, читаємо далі: «Відчуттів немає ніяких. Усе випалене та спустошене. Час повзе повільно від темряви до темряви... Раніше була віра в щасливий фінал, але не зараз. Виходу немає». Пузік актуальний у всіх своїх мессиджах. Як і в такому: «Бачили, як стирається людина на війні? На війні люди зношуються, як старі речі». 

Вихід мав би шукати Президент–Верховний головнокомандувач. От тільки чи можливо це, коли він п’ятий рік поспіль відкараскується від розв’язання проблеми мобілізації і ротації бійців. Що є, до речі, чи не головною його функцією в обидвох іпостасях.