Олександра Оліфірович ще місяць тому була щасливою випускницею Київського коледжу театру й кіно, чудово співала, збиралася вступати на театральний факультет Національного університету імені Карпенка-Карого. Що ж завадило Саші стати студенткою, коли сам Богдан Ступка визнав її винятковий талант драматичної актриси? «Мамо, я говорила з небом, а потім мені приснився страшний сон», — так пояснила Саша своє падіння з вікна сьомого поверху театрального коледжу. Сашин «страшний сон» тривав усього мить, поки дівчина летіла 34 метри до асфальту. Олександра не збиралася покінчити життя самогубством, ніхто не виштовхував талановиту красуню з вікна. День видався напрочуд спекотним, дівчина сіла на підвіконні, втомлена незрозумілим почуттям тривоги, що не давало їй заснути вже другу ніч поспіль; про щось думала і, напевно, перехилилася, щоб ковтнути свіжого повітря, й незчулася, як її потягло вниз.

Вихованці Матвіївського сиротинця, що на Запоріжжі, цього літа відпочивають у Римі. У вічне місто 135 дітей відправлено завдяки угоді, підписаній офіційним представником гуманітарної асоціації «Серце» (Італія) Анжелою Дікарло, президентом київського благочинного фонду «Набат» Оленою Мотузенко і директором Матвіївської школи-інтернату Ларисою Коньковою. Ще навесні Матвіївку відвідала численна делегація з Апеннін. Тоді італійських названих батьків супроводжувала пані Мотузенко. Вона розповідає, що гості були зворушені теплим прийомом: діти влаштували для них концерт-виставу, дорослі долучили італійців до святкування Великодня у католицьких запорізьких храмах.

Українці з фізичними вадами — теж достойні громадяни, варті поваги, а не жалю. Цю просту істину намагатимуться донести до нас учасники першого Всеукраїнського комплексного пробігу спортсменів із ураженням опорно-рухового апарату. Як розповіла «УМ» голова «Українського конгресу інвалідів» Ірина Крошко, стартує марафон 17 серпня у місті Саки, а фінішує у Києві — 24 серпня. Так, марафонці (а загалом їх буде 40 осіб, 12 із яких — візочники) побувають у шести областях і 14 містах України. Марафон «Тому що можу», присвячений Дню незалежності, охопить Крим, Херсонську, Миколаївську, Кіровоградську, Черкаську та Київську області. За словами пані Ірини, між містами спортсмени рухатимуться автобусами, а у населених пунктах пересуватимуться самотужки. Ночуватимуть учасники акції у готелях. Щоправда, із розміщенням виникають певні складнощі — далеко не всі готелі в Україні оснащені необхідними для інвалідів пандусами.

Віктор Скаленко із села Чумаки на Дніпропетровщинi — уособлення мужності та оптимізму. Доля відміряла йому справжній шмат випробувань: він народився з патологією — без рук та передпліч. Однак це не завадило йому двічі одружитися (перша кохана Віктора, на жаль, померла від лейкемії) і виховувати трьох дітей. 43-річний Віктор Скаленко — дуже активний чолов'яга, веде повноцінний спосіб життя: він їздить на велосипеді, вміє плавати й пірнати.

Українців дедалі меншає. Прогнози демографів невтішні: в Україні немає кому народжувати, зате є кому вмирати. Ми не переймаємося власним здоров'ям, а державi — не до тривалостi нашого життя. Щороку 300 тисяч наших спiввiтчизників помирає. І найстрашніше, що серед них усе більше молодих людей. Здебільшого чоловіків. Чи можна змінити страшну тенденцію, що залежить тут від нас, а що — від держави, розповідає заступник директора Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України Елла Лібанова.

Із 90-х років у нашій країні почав бурхливо розвиватися приватний бізнес, створюються нові компанії та корпорації. І якщо в радянський час людина могла отримувати зарплату, п'ючи на роботі чай чи читаючи газету, то сьогодні таких робочих місць уже не існує. Водночас постійно зростає кількість людей, які звертаються до психологів, скаржачись на таке явище, як «синдром згоряння на роботі». Йдеться про те, що людина виснажується не лише фізично чи інтелектуально, а й емоційно. Вона постійно подумки перебуває у полоні «виробничих» проблем — і коли веде ділові переговори, і коли ввечері дивиться новини чи серіал. Нині серед працівників великих компаній дуже модні пігулки для підвищення розумової і фізичної активності. Одна моя знайома, менеджер будівельної корпорації, на моє абсолютно щире «Ти чудово виглядаєш» якось збайдужіло відмахнулася: «Якби ти знала, скільки я з'їдаю «колiс», щоб так виглядати». Проте, стверджують психологи, жоден допінг не врятує від такого явища, як «синдром згоряння на роботі». Від постійної емоційної напруги з часом ефективний працівник починає працювати гірше і повільніше. До речі, цей процес можуть «підігрівати» навіть найближчі родичі, які, здавалося б, бажають людині добра. «Молодець, будь першим, будь найкращим, обійди конкурентів», — цими словами може стимулюватися гонитва за успіхом, першістю, похвалою. Проте, як відомо, успіх полягає не в тому, щоб досягти висоти, а в тому, щоб зуміти втримати позиції. А це можливо лише за умови здатності зберігати холоднокровність. Саме тому «УМ» вирішила звернутися до завідувачки лабораторії соціальної психології особистості Інституту соціальної і політичної психології АПН, доктора психологічних наук, професора Тетяни Титаренко з запитанням про те, як не стати жертвою «синдрому згоряння на роботі».

Безпрецедентну за своєю суттю справу довелося розглядати столичному Печерському судові. І безпрецедентним відтак було його рішення. Півроку тому жителька Вінниці Світлана Побережець звернулася до вітчизняної Феміди з вимогою заборонити вказувати в лікарняних листках діагноз пацієнта. Адже це порушує права людини. І позивалася Світлана Побережець одразу до чотирьох відомств — Міністерства охорони здоров'я, Міністерства праці та соціальної політики, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати непрацездатності та Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Адже саме ці відомства створили наказ, яким затвердили «негуманну» форму листка непрацездатності. І вінничанка виграла суд! Тепер чиновники хапаються за голову (мовляв, це ж ламає усю їхню систему контролю!), а правозахисники тішаться: мільйони українців, яких принижувала ця норма, зітхнуть із полегшенням.

Днями під дверима однієї з київських квартир зібралося напрочуд чимало людей — до цього помешкання переїжджало подружжя Наталі та Сергія Гедзів, які створили перший у Києві дитячий будинок сімейного типу. Річ у тім, що Наталя та Сергій виховували сімох дітей у трикімнатній квартирі, а тепер, коли кількість дітлахів збільшилася до дев'яти, адміністрація Святошинського району забезпечила родину-героя цілою шестикімнаткою з ремонтом та меблями. До того ж представники адміністрації й на новосілля прийшли з подарунками: футбольними м'ячами, ракетками для настільного тенісу, пральною машиною, чайним сервізом, тренажером Євмінова (пан Євмінов, до речі, свою знамениту «дошку» вручав особисто і побажав, щоб у дітей не було сколіозу). Був також, звісно, і великий торт. Діти щиро раділи і подарункам, і можливості попозувати перед камерами.

Не сидиться Теодору Рєзвою вдома — то тягне його у самотнє плавання океанами, то на екстрим-раллі. Сьогодні, у суботу, він вирушає разом із представниками одеського клубу екстремального автотуризму «Напрямок» у чергові мандри. На чотирьох джипах 10 відчайдухів попрямують в Архангельську область, аби проїхати там по Печерському тракту. «Він був побудований ще у 19 столітті, — розповідає «УМ» Теодор Рєзвой, — якийсь час ця дорога використовувалася як поштовий тракт, але її закинули ще в 40-х роках.