Днями отримала з дому, з України, листа. «Страшна новина, — пише мама майже за Стефаником, — загинув чоловік твоєї шкільної подруги. Загинув у Росії, десь у Підмосков'ї, куди їздив на заробітки. Та ще й скільки порогів треба було бідній молодій жінці пооббивати, щоб привезти тіло додому, бо Росія — то ж чужина...» — з гіркотою й болем підсумовувала в листі мама.
Для моїх рідних консервативних полісько-подільських широт такі випадки — справжня трагедія. Бо востаннє домовини з чужини з нашими хлопцями в них привозили сюди з Афганістану. Прочитавши невеселий мамин лист, вкотре замислилася про життя і смерть взагалі й на чужині зокрема. Жити тут нашій людині дуже нелегко, а померти?

Чиновники обіцяють, що процедура видачі автомобілів інвалідам стане більш оптимальною. Заради цього Кабмін затвердив постанову «Про затвердження порядку забезпечення інвалідів автомобілями». За словами віце-прем'єр-міністра України В'ячеслава Кириленка, її спрямовано головним чином на те, щоб спростити облік інвалідів, встановити більш чіткий механізм розподілу автомобілів та зробити якомога прозорішим процес просування черги інвалідів на одержання автотранспорту. «Так, зокрема, — підкреслив віце-прем'єр, — відтепер буде не десяток черг на отримання автомобілів, а лише три: інваліди з правом на першочергове забезпечення, інваліди з правом на позачергове забезпечення, інваліди з правом на забезпечення у порядку загальної черги».

Чи любите ви чорний хліб? Купуєте чверть, половинку чи цілу хлібину? На щастя, більшість із нас має достатньо грошей на два—три буханці в день, і ми рідко замислюємося над тим, що дітям вулиці, яких ми сприймаємо як потенційних злочинців та крадіїв, не вистачає грошей, у першу чергу, на їжу. Міжнародна благодійна організація «Служба порятунку дітей» знаходить маленьких жебраків, годує, лікує їх, а потім допомагає повернутися у сім’ю або влаштуватися на роботу. А для того щоб закінчити ремонт у медичному центрі і працювати на повну потужність, «Службі порятунку дітей» необхідно 50 тисяч доларів.

Днями в КМДА відбулися громадські слухання щодо перешкоджання розповсюдженню наркоманії у місті. Спочатку присутнім показали короткий фільм про петербурзьких наркоманів, жахаючий своїми послідовними прикладами (ось це — дівчина Іра, це — її труп дві години потому, а це вже — її прогнила зсередини печінка...), а далі кожен присутній міг висловити свою точку зору щодо хвилюючої проблеми.

Тернопільська міська організація товариства «Просвіта» звернулася до Президента Віктора Ющенка з офіційною вимогою якнайшвидше повернути у паспорти та інші основні документи (свідоцтва про народження тощо) громадян України графу про національність.

«Щодня приїжджав дядя на машині, забирав декількох iз нас і віз на квартиру. Там нас годували, мили, а потім починали знімати: фотографували, як ми роздягаємося, миємося у душі. Наприкінці нам заплатили по 50 гривень кожному і сказали, кого вони приїдуть знімати наступного разу. На жаль, я не підійшла, бо їм потрібні були меншенькі дітки...» Ці страшні речі розповіла 12-річна Оленка, яка мешкає у київському дитячому будинку, коли старші запитали, звідки у маленької дівчинки та її друзів такі великі гроші. Із сумом деякі діти зізналися, що вони не підійшли злочинцям, які так і не потрапили до рук київської міліції.

Людство потерпає від перенаселення, старішає, і ця проблема усе більшою мірою позначається на перебігу всіх глобальних процесів. Тож нас недаремно хвилює: а скільком землянам доведеться опікуватись «місцем під сонцем» найближчими десятиліттями? І скільки буде серед них українців?

24 вересня 2005 року. На хуторі Надія Кіровоградської області вже традиційно проходить всеукраїнське театральне свято «Вересневі самоцвіти». Садиба сім'ї Тобілевичів (театральні псевдоніми членів родини — Карпенко-Карий, Садовська-Барілотті, Саксаганський, Садовський) привабила як затятих театралів, так і просто відпочивальників із кількох областей центральної України. Театральне дійство, екскурсії, відпочинок на природі. Ніщо не віщувало трагедії. На екскурсію класом Настя їхала із задоволенням. Дівчина з дитинства цікавиться театром. І взагалі виявляє не зовсім традиційні для сучасної дівчини смаки: слухає класичну музику, багато малює, до цього вересневого дня — танцювала... Можливо, проявляються гени — все-таки пра-пра-пра-правнучка Тараса Шевченка по Степану, сину сестри поета — Катерини.

«Лист від Герхардта прийшов на початку серпня. Але це не був звичайний лист, написаний німецькою, з батьківськими розпитуваннями і настановами і з вкладеними, як щотижня, п'ятьма доларами. У конверті було декілька рядків, написаних незнайомим почерком — повідомлення про те, що напередодні трапилося нещастя: перекинувся черпак із розплавленим склом, і в Герхардта серйозно обпалені обидві руки. ...Уранці Басс зустрів батька на вокзалі. Герхардт був дуже блідий і вочевидь сильно змучений. Руки його були перев'язані, він мав такий жалюгідний вигляд, що перехожі оберталися, коли разом із Бассом ішов з вокзалу. «Як я обпікся! — сказав він сину. — Мені навіть здалося, що я не витримаю, такий був біль. Який біль! Вік пам'ятатиму!» — так американський письменник Теодор Драйзер змалював тяжку долю робітників у США наприкінці ХІХ століття у своєму романі «Дженні Герхардт». Тоді, понад 100 років тому, в Америці панувала епоха дикого капіталізму і визискування дешевої робочої сили.
Сьогодні в Україні є сотні сюжетів про покалічених на виробництві робітників. Щодня вони приїздять до Інституту медицини праці у Києві, де часто їм уже не можуть нічим допомогти, окрім як підтвердити факт втрати працездатності. І тоді людині залишається лише йти далі по колу — випрошувати допомогу в держави. Трапляються випадки настільки моторошні, що їх важко навіть описувати: значні опіки тіла, спричинений пилом тяжкий хронічний бронхіт, коли людина постійно задихається, падіння з 10-метрової висоти пачки склопакетів на працівника...
І хоча деякі політики наголошують, що на таких-то підприємствах такого-то турботливого власника робітники мають соціальні гарантії та високу зарплату, достатньо переглянути суху вітчизняну статистику. За даними Держкомстату України кожен третій працівник промисловості працює в умовах, що не відповідають санітарним нормам і правилам за рівнем впливу шкідливих виробничих факторів. У шахтах і підземних тунелях, на металургійних заводах працюють мільйони людей — в гуркоті, пилі, при високому тиску або температурі, в розжарених цехах, біля небезпечних верстатів. Найгіршими в Україні є умови праці у вугільній промисловості, металургії, машинобудуванні, хімічній і нафтохімічній промисловості, сільському господарстві. Показник професійної захворюваності за останні 20 років зріс від 0,8 до 6,71 на 10 тисяч працівників. І за кожною «одиницею статистики» — долі людей.