Два роки тому, провідуючи знайому в дитячому відділенні Інституту онкології, я звернула увагу на чоловіка, який лагодив у вестибюлі старезний телевізор марки «Електрон». Навпроти на такому ж древньому дивані сиділи двоє хлопчаків із пов'язками на худеньких обличчях (імунітет у онкохворих дітей надзвичайно низький, і найменша інфекція може перекреслите все попереднє лікування). Коли в «ящику» нарешті з'явилося поганеньке зображення, малі в один голос промовили: «Спасибі, дядю Серьожо. Зараз будуть мультики». Я поцікавилася у подруги, хто цей чоловік: батько когось з дітей чи справді телемайстер? «Ні, — відповіла подруга — він просто приходить у відділення кожного вихідного дня, приносить іграшки, книжки. Навіть декілька стільців із дому притягнув, бо дітям не було на чому сидіти. Взагалі, з подарунками, особливо у свята, приходить багато людей — представники різних громадських організацій, приватних фірм. Але більш-менш постійно, крім Сергія, приходить лише кілька людей з волонтерської групи. Хоча Сергій по суті теж волонтер, тільки він себе так не називає».

Проблема «дітей вулиці» в Україні не дає про себе забути: щодня тисячі позбавлених домашнього тепла підлітків на наших очах вживають алкоголь, нюхають клей, жебракують та вчиняють злочини. За подолання цієї невтішної ситуації в нашій країні взялися Міжнародний благодійний фонд «Карітас України» та «Європейський рух в Україні». Не без епатажу, звісно. Наприклад, на прес-конференції, присвяченій проекту «Допомогти дітям вулиці», організатори роздали журналістам загадкові чорні згортки — із пакета для сміття та скотчу. Всередині цікаві знайшли упаковку «легендарного» клею та пакет до нього. «Сміття — це ті умови, у яких перебувають діти вулиці», — прокоментували організатори свій задум поділитися шматочком «вуличної» атмосфери.

Керівник Одеського міськуправління капітального будівництва Іван Стас готується до підписання незвичного договору з мешканкою міста Оленою Петручек. Ідеться про оформлення договору купівлі-продажу двох квартир, яких гостро потребує велика родина Олени Степанівни. Сама вона виховує п'ятьох дітей, у тому числі двох синів із вродженою вадою серця. Причому живе з дітьми у помешканні своєї сестри Людмили — також багатодітної матері. Всього в родинах сестер, що з усіх сил стараються підняти й виховати своїх дітей, 13 осіб. Зайве казати, що у двокімнатній квартирі площею 40 квадратних метрів живеться тіснувато. От і прийшла на виручку міська громада.

Юний мешканець села Головенка Житомирського району, 13-річний Вадим Нестерчук віднині справжня знаменитість на батьківщині. До хлопчика вже протоптали стежку журналісти, рятувальники, сам «губернатор» Житомирщини Юрій Павленко вітав подарунками. А тепер малого ще й нагородять орденом «За мужність» III ступеня —Президент України Віктор Ющенко підписав відповідний указ.

Уряд Віктора Януковича днями підбивав підсумки своєї піврічної роботи в соціальній сфері. Виходило оптимістично — цифри «красиві», вражаючі, статистика — обнадійлива. По-перше, прем'єр-міністр пообіцяв, що в жодному разі в цьому році соціальні програми не будуть зменшені чи «згорнені». Навпаки, основний пріоритет уряду в цій сфері — стратегія подолання бідності. «Але спочатку повинна йти економіка, її розвиток, а потім уже, на цій основі, — вирішення соціальних проблем», — зазначає Віктор Янукович.

Григорій Дмитрович із села Старий Яричів, що на Львівщині, уже звик до надмірної уваги. Це й не диво: дідусеві 115-й рік минає! Григорій Нестор не тільки найстаріший українець, а й, очевидно, мешканець усієї планети. От тільки справа за формальностями. Старенький, до речі, ніколи за все своє життя не був одружений і не має дітей. Тому доглядає за дідом Григорієм онука його рідної сестри — Оксана Савчук. «Не дав Бог йому родини, — розповідає «УМ» Оксана Доротеївна, — не склалася «женячка». Дідусь був замолоду гарний, але низький на зріст і бідний. А якби багатий був — скоро б схопили!» Григорій Дмитрович пам'ятає про операцію «Вісла» не з чуток — його з родичами виселили з українських земель нинішньої Польщі в 1939 році. Так він і пропрацював пастухом у колгоспі в Старому Яричеві — майже до 100 років.

Один із новеньких тракторів, який років 30 тому надійшов у наше тодішнє господарство, мав промовистий напис на кабіні: виготовлений iз брухту, зібраного учнями українських шкіл. Аж до того часу, коли й сам трактор пішов на запчастини та брухт, механізатори звали його не інакше, як «Піонер». А зважаючи на те, хто сьогодні переважно збирає той же брухт, нині подібний агрегат міг би мати назву хіба що «Бомж»... Утім це нiяк не стосується давньої традиції збирання учнями макулатури, яку потроху відновлюють у наших школах. Підтвердженням цьому стало й підбиття підсумків першого етапу Всеукраїнського турніру зi шкільного макулатурингу, що відбулося в Донецьку.

Статистика свідчить: кілька років поспіль в Україні спостерігається тенденція до збільшення кількості укладених шлюбів та зменшення кількості розлучень. Про це повідомив міністр юстиції Олександр Лавринович. Відносне зменшення кількості весіль, за його словами, відбулося лише у високосному 2004 році (за народними повір'ями, такі роки вважають несприятливими для шлюбів) — тоді на весільний рушничок стало 278 тисяч пар. А вже наступного року охочих побратися було понад 334 тисячі, минулого — й того більше: 354 тисячі шлюбів, повідомляє прес-служба Мін'юсту.

Про цю особливу категорію літніх людей та їхні права в Україні заговорили після прийняття Закону «Про соціальний захист дітей війни». За ним особи, які є громадянами України і яким на час закінчення Другої світової війни (2 вересня 1945 року) було менше 18 років, мають право на пільги. Зокрема, на безплатний проїзд усіма видами міського пасажирського транспорту, автомобільним транспортом загального користування у сільській місцевості, залізничним і водним транспортом приміського сполучення та автобусами приміських маршрутів у межах області (Автономної Республіки Крим) за місцем проживання.

Наталя та Сергій якийсь час жили у Рівному. Але залишили обласний центр, бо не могли після підвищення цін далі винаймати квартиру з їхніми невисокими зарплатами. Переїхали в Ромашківку Ківерцівського району, що на Волині, до батьків дружини. Хата велика, але і «челяді» багато — крім них, там жили Наталин брат із дружиною та двома дітьми. Тож мріяли про свій куток. Коли ж наскладали грошей на хату, раділи, як діти. Нічого, що будиночок невеликий, без електрики і за кількасот метрів від крайньої хати в селі. Головне — свій, не старий, у красивому місці, а електрику можна буде провести, з часом і сусіди з'являться — у цьому місці сільрада роздала землю під забудову.