За статистикою, кожен сотий мешканець України — глухий або такий, що слабо чує. Важко уявити, як почуваються такі люди у громадському транспорті, поліклініках, крамницях, судах... Глухонімі, як і всі «інакші» в посткомуністичному суспільстві, досі відгороджені від «нормального» суспільства стіною. Поки в Країні Рад усі мали виглядати всуціль найздоровішими і найщасливішими, а «не таких» напоказ не виставляли, ще й приховували відповідну статистику, західні суспільства шукали можливостей навчити тих, хто слабо чує, спілкуватися на рівні з усіма. Сьогодні європейські методи навчання мовленню глухих за підтримки голландців поступово приживаються в Україні.

Вам доводилося бачити, щоб міністр легкої промисловості власноручно прав речі в тазику, а міністр сільського господарства підв'язував помідори? Ми стали свідками, що вони це вміють. І хай цим міністрам ще немає шістнадцяти років, але приємно, коли посадовці здатні на щось конкретно корисне...

Дніпропетровський навчально-виробничий центр № 2 завжди вважався закладом зразковим. Хоча й половина дітей, які тут навчаються, мають дуже непрості долі: близько 250 з них — сироти, ще майже 180 — з обмеженими можливостями. Водночас фахівці кажуть, що допускати таку високу концентрацію «непростих» учнів в одному навчальному закладі дуже небезпечно. Надто велике психологічне навантаження на весь колектив навчального закладу — і самих учнів, і викладачів. Тож міна, закладена під навчально-виробничий центр № 2, рано чи пізно мала вибухнути. Самогубство одного з учнів закладу спричинило несподівану ланцюгову реакцію — впродовж шести днів вкоротити віку намагалися ще троє дітей, одного з них врятувати не вдалося...

Як відомо, однією з головних ознак громадського суспільства є здатність простих громадян захищати свої конституційні права, а також їхня готовність прийти на допомогу людям, що опинилися в скрутному становищі. І хоча до створення справжнього громадського суспільства в Україні ще дуже далеко, але певні його зародки можна помітити. І сьогодні ми хочемо розповісти читачам «УМ» про унікальне явище, філософія якого побудована на принципах «Не будь байдужим» та «Умієш сам — навчи іншого». Мова піде про так звані табори активної реабілітації (ТАР) для людей із травмами хребта.

Сьогодні країною починає котитися хвиля шкільних випускних балів, і для сотень тисяч молодих людей почнеться доросле життя. В номері за 31 травня «УМ» опублікувала результати власного невеличкого дослідження на тему, ким хочуть стати одинадцятикласники деяких київських шкіл і якими саме критеріями при виборі майбутньої професії вони керуються. Але навіть якщо більшість випускників уже вирішили, куди вони підуть навчатися після школи, це зовсім не означає, що їхній вибір остаточний.

Що головне для танцюриста? Вправність ніг? А от і ні: в будь-якому танці головне — душа, почуття, які вкладає виконавець у кожне па (згадаймо хоча б пушкінський вислів «Души исполненный полет», якими поет охарактеризував колись танець балерини Авдотьї Істоміної). Але найкращим доказом того, що танцюють не ногами, а душею, є ось уже майже півстолітня історія такого явища, як «танці на інвалідних візках».

Як відомо, проект, організований Благодійною організацією «Фонд братів Кличків» за підтримки компанії «Кока-Кола Україна», стартував ще в 2005 році. Його головною метою є зниження послаблення здоров'я та захворюваності серед молоді. Для цього організатори розробили стратегію, метою якої стало створення на території нашої країни умов для спільного родинного дозвілля шляхом зведення в різних містечках та селах дитячих майданчиків.

Українські вишиванки та рушники давно стали візитною карткою нашої національної культури, символами невмирущості роду, зв'язку з Батьківщиною, а у мистецькому відношенні набули всесвітньої слави. Водночас процеси глобалізації сучасного життя активно виштовхують ручні способи виготовлення та оздоблення предметів повсякденного побуту. Все важче знайти одяг, виготовлений із натуральних тканин і декорований неповторними орнаментами. Все частіше мистецтвознавці та етнологи замислюються над питанням, чи знайдуть вироби традиційної української культури своє місце у сьогоднішньому побуті, чи їхня тисячолітня історія остаточно перерветься.

Сьогодні — Міжнародний день захисту дітей. Цього дня практично в кожній державі світу проводяться конференції, звіти, акції, присвячені проблемам маленьких мешканців планети Земля. В Україні сьогодні теж багато говоритимуть про права дітей, роздаватимуть подарунки сиротам, проводитимуть благодійні аукціони. Конкурси, концерти, повітряні кульки, феєрверки — все це, звісно, чудово, але одноразові заходи навряд чи можуть зробити життя обездолених дітей, яких в Україні, на жаль, сотні тисяч, щасливішим. Допомогти їм може лише щоденна копітка робота. Наприклад, така, якою ось уже сьомий рік займаються в Україні Марек та Наталі Внук, що за власною ініціативою створили у селі Требухів під Києвом дитячий соціально-реабілітаційний центр «Сонячне світло».

Після закінчення школи дівчата і хлопці роблять фактично свій перший свідомий вибір, який вплине на все їхнє подальше життя. Пам'ятаєте, як наприкінці вашої випускної весни поставали два грізно-невідворотних питання: «Куди йти вчитися?» та «Ким же я хочу бути?». Сьогодні, у день останнього дзвоника, ми поцікавилися, як вирішують це питання нинішні випускники. Дехто покладає відповідальність за проблему вибору на плечі батьків. Мовляв, старші краще знають, куди я маю вступити. Серед опитаних «УМ» випускників таких виявилося 12 відсотків. Більшість одинадцятикласників (53 відсотки опитаних) мріють вступити до вищого навчального закладу. З них 20 відсотків уже відвідували підготовчі курси і навіть вступили до омріяного вузу. Кожен п'ятий випускник не проти вчитися у технікумі, кожен 20-й хотів би отримати освіту за кордоном, а 17 відсотків опитаних досі не визначилися, куди вони будуть вступати.
Анонімне опитування «України молодої» проводилося минулого тижня у десяти школах Києва та області. Звісно, його результати не претендують на жодну науковість, але, як нам здається, певною мірою є відбитком настроїв та прагнень сьогоднішніх випускників.